Та за хвилину генерал Штирхер підвівся із просвітленим лицем. Уста його розтяглися в єлейно-милостивій усмішці, в очах світилися лихі вогники.

— З’єднайте-но мене з генералом Бидлом, — наказав він полковникові Паршілу. — Тільки не кажіть, хто дзвонить.

Полковник Паршіл передав йому трубку.

— Т. С. Еліот, — мовив генерал Штирхер у трубку й тут же її поклав.

— Хто це дзвонив? — запитав на Корсіці полковник Мудас. Генерал Бидл не відповів.

Полковник Мудас був зять генерала Бидла. Всупереч власним принципам, піддавшися лиш умовлянням дружини, генерал Бидл прилучив зятя до військового бізнесу. Генерал Бидл споглядав полковника Мудаса з незмінною ненавистю. Сама майже постійна присутність при ньому ад’ютанта-зятя викликала в генерала відразу. Він заперечував проти шлюбу доньки з полковником Мудасом, бо не терпів весільних церемоній.

Прибравши загрозливо-заклопотаного вигляду, генерал Бидл підійшов до великого, в людський зріст, трюмо і, насупившись, утупив погляду своє відображення: огрядна фігура, широкочола сивіюча голова, густі шпакуваті брови й масивна, тупа нижня щелепа, войовничо виставлена вперед. Генерал важко й напружено обмірковував щойно одержане загадкове повідомлення.

Нарешті йому свінуло — обличчя генерала пожвавішало, губи скривила каверзна посмішка.

— З’єднай-но мене з цим падлюкою Штирхером, — наказав він полковникові Мудасу. — Тільки не кажи, що це я.

— Хто це був? — запитав у Римі полковник Паршіл.

— Той самий голос, — відповів щиро занепокоєний генерал Штирхер. — Тепер він узявся за мене.

— Що йому треба?

— Та бог його зна!

— А що він сказав?

— Те ж саме.

— «Т. С. Еліот»?

— «Т. С. Еліот» — і більше нічого!

На генерала Штирхера зійшла заспокійлива гадка: можливо, це якийсь новий шифр чи пароль абощо?

— Нехай хтось перевірить у відділі зв’язку, чи не введено часом новий шифр чи якийсь там пароль дня!

Служба зв’язку відповіла, що «Т. С. Еліот» не є ні новим шифром, ні паролем дня. Полковник Паршіл запропонував нову ідею:

— Ану, як я подзвоню до штабу двадцять сьомої повітряної армії? Може, вони щось знають? Там є такий писар, Зелензим, він наче непогано до мене ставиться. Це він якось нам підказав, що в наших циркулярах забагато води.

Колишній РПК Зелензим повідомив полковника Паршіла, що штаб двадцять сьомої повітряної армії не має жодних відомостей про жодного Т. С. Еліота.

— Ну, а як наші циркуляри сьогодні? — на радощах, що дірвався до вуха самого Зелензима, вирішив поцікавитись полковник Паршіл. — Води стало менше?

— Води вистачає,— відповів колишній РПК Зелензим.

— Не маю сумніву, що це робота генерала Бидла, — признався нарешті генерал Штирхер. — Пригадуєте, що він нам викинув з тим стендовим стрільбищем?

Генерал Бидл особисто відкрив приватне стендове стрільбище у полку Пескарта, щоб люди полковника відбували на стрільбищі якнайбільше часу — наскільки це дозволяють погодні умови та льотний розклад. Адже вісім годин стендової стрільби на місяць — чудове навчання для людей, завдяки цьому люди навчаються стріляти по летючих мішенях.

Данбар не любив ходити на стрільбище, бо для нього нестерпна була кожна проведена там хвилина і час минав не так швидко. Він підрахував, що кожна година, проведена на стрільбищі у товаристві таких колег-стрільців, як Тупермейєр та Везунбі, дорівнює сімнадцяти рокам, помноженим на одинадцять.

— По-моєму, ти просто псих, — одгукнувся Мудренджер на Данбарове відкриття.

— Ну то й що? — відказав Данбар.

— Псих, та й годі,— наполягав Мудренджер.

— А кому яке діло? — відказав Данбар.

— Мені діло! Навіть коли припустити, що життя й справді здаватиметься довшим, якщо…

— …триватиме довше, якщо…

— …триватиме довше… Триватиме довше? Гаразд, триватиме довше, якщо його сповнити нудьгою й усілякими там злигоднями, але…

— Ти хоч угадуєш, як швидко? — зненацька запитав Данбар.

— Га?

— Минають вони, — пояснив Данбар.

— Хто «вони»?

— Таж літа!

— Літа?

— Еге ж, саме вони, літа, — повторив Данбар. — Літа, літа, літа…

— Мудренджере, чого ти до нього прискіпався? — втрутився Йоссар’ян. — Ти хоч уявляєш, скільки це йому коштує?

— Дарма, — великодушно промовив Данбар. — У мене в запасі є кілька десятиріч. А знаєте, скільки потрібно часу, щоб минув рік, один рік?

— А ти затули пельку, — звелів Йоссар’ян Весслові, коли той почав був хихикати.

— Я оце згадав ту гладуху, — хихикнув Вессл. — Пригадуєш, на Сіцілії? Лису гладуху на Сіцілії?

— Слухай, краще б ти затулив пельку, — порадив Йоссар’ян.

— Не бери в голову, — мовив Данбар до Йоссар’яна. — Нехай собі хлопчина похихикає, коли йому так хочеться. Аби тільки мовчав.

— Гаразд, хихикай собі, коли хочеш.

— То ти знаєш, скільки потрібно часу, щоб минув рік? — знову звернувся Данбар до Мудренджера. — Ось скільки! — Він клацнув пальцями. — Секунду тому ти поступав до університету і на повні груди дихав озоном юності. А зараз ти вже старий-престарий дідуган.

— Дідуган? — аж підскочив від подиву Мудренджер. — Який дідуган? Що ти мелеш?

— Старий дідуган. Старезний!

— Ха! Який же я старий?

— Старезний… Щоразу, як ти летиш на завдання, смерть ширяє поруч з тобою. Тож чи можна бути старішим, незалежно од віку? А всього лише півхвилини тому ти ще ходив до школи, і розстебнутий дівочий ліфчик здавався тобі воротами до раю!.. А за якусь частку секунди до того ти був зовсім шмаркачем, і десять тижнів твоїх літніх канікул тяглися сто тисяч років та все одно закінчувались раніше, ніж тобі хотілося. Фіть! Літа мчать, мов кулі свистять… То як іще в біса можна сповільнити час?! — майже з люттю вигукнув Данбар.

— Що ж, може, воно й так, — неохоче погодився Мудренджер. — Можливо, життя й справді здаватиметься довшим, коли буде сповнене всіляких злигоднів та халепи. Та тільки кому ж воно потрібне, таке злиденне життя?

— Ну, приміром, мені,— відказав Данбар.

— Навіщо?

— А де ти в біса бачив якесь інше життя?!

5. Вождь Зелений Вуж

Док Дайлік мешкав у сірому плямистому наметі разом із Вождем Зеленим Вужем, якого він боявся і зневажав.

— Уявляю собі його печінку, — буркотів Док Дайлік.

— Краще б ти уявив собі мою печінку, — радив йому Йоссар’ян.

— Із твоєю печінкою все гаразд.

— Це лиш показує, як багато ти ще не знаєш, — зблефував Йоссар’ян і розповів про підозрілі кольки в печінці, що так стривожили сестру Качкіт і сестру Занудер, а також усіх лікарів у шпиталі, бо кольки не прогресували в жовтяницю й не минали самі по собі.

Док Дайлік і оком не зморгнув.

— Тобі здається, що в тебе щось негаразд?! — перепитав він. — Що ж тоді казати про мене? Ой, якби ти тільки був у моїм кабінеті, коли до мене прийшли ті двоє молодят!

— Яких іще молодят?

— А тих, що одного чудового дня зайшли до моєї консультації. Невже я не розказував? Молодичка була хоч куди.

Приміщення консультації Дока Дайліка теж було хоч куди. Приймальню прикрашав акваріум із золотими рибками та цілком пристойні, хоча й дешеві, меблі. Все, що було можна, в тому числі і золотих рибок, Док Дайлік придбав у кредит. На все інше він добув грошей у скупердяїв родичів, пообіцявши їм участь у майбутніх прибутках. Його консультація була розташована в двоквартирній дерев’яній халупі на Стейтен-Айленді, всього за чотири квартали від паромного причалу і лише за квартал на південь од критого ринку, трьох жіночих перукарень та двох аптек із шахраями провізорами. До того ж будинок стояв на розі двох вулиць — здавалося б, куди краще, особливо, коли нема пожежі! Та ба! Приплив нового люду був незначний, а старожили за звичкою звертались тільки до тих лікарів, з якими вже давно мали справу. Одне слово, купа рахунків швидко зростала, і незабаром Док Дайлік став перед необхідністю розлучитися з найулюбленішим медичним знаряддям: спочатку забрали арифмометр, потім друкарську машинку… Золоті рибки повиздихали з голоду. На щастя, коли, сказати б, далі вже було нікуди, вибухнула війна.