— Але я можу долетіти до Рима, якщо ви будете тримати язика за зубами й допоможете мені сісти на попутний літак. Згода?
— Вони вас усе одно знайдуть, — у розпачі вмовляв його майор Денбі,— привезуть назад і покарають іще суворіше!
— На цей раз їм доведеться стати на голову, щоб мене впіймати!
— Можете не сумніватись: вони стануть і на голову! Та навіть коли вас не впіймають, подумайте, що за життя на вас чекає? Довіку будете самотній — годі чекати від когось підтримки, тільки весь час тремтіти, що хтось вас викаже!
— А я давно вже так живу.
— Але ж хіба можна отак просто відринути всяку відповідальність, розірвати зв’язки з життям, з іншими людьми? Хіба можна втекти від власного сумління? — стояв на своєму майор Денбі.— Це рівнозначне самогубству. Од себе самого ще ніхто не втікав.
Йоссар’ян зареготав з бадьорою зневагою.
— Е ні, старий, — мовив він, хитнувши головою. — Я не тікаю від свого сумління. Навпаки, я біжу йому назустріч. І я не бачу тут самогубства, бо намагаюсь врятуватися від смерті! Своє місце в житті я ще знайду. А тих, хто справді давно втік од власного сумління, ви, Денбі, самі добре знаєте! Хіба ні? Це зовсім не я і не Вессл!
— Капелане, благаю вас, скажіть йому що-небудь! Він вирішив дезертирувати! Хоче тікати до Швеції!
— Та це ж прекрасно! — весело вигукнув капелан і гордовито кинув на ліжко наволоку з Йоссар’яновим манаттям. — Тікайте мерщій до Швеції, Йоссар’яне, а я залишуся тут і витримаю все на світі! Вони ще побачать, до чого я здібний! Я ще дамся взнаки цим Пескарту та Порку, я зацькую їх так, що вони самого духу мого будуть жахатися! Я їх не боюсь! Я навіть самому генералові Бидлу чортів покажу!
— Генерал Бидл був, та загув, — нагадав йому Йоссар’ян, квапливо натягуючи штани й засовуючи в них сорочку. — Зараз тут командує генерал Штирхер.
— Ну, тоді я покажу чортів генералові Штирхеру, — я навіть самому генерал-лейтенантові Шайскопфу чортів покажу! — кокошився й далі капелан. — А знаєте, що я зроблю перш за все? Перш за все я наб’ю пику капітанові Гадду, як тільки його побачу, їй-богу, наб’ю! Отак — кулаком у нюхало! І зроблю це привселюдно, щоб він часом не зміг дати мені здачі!
— Ви що, обидва зовсім сказилися? — хвилювався майор Денбі. Його булькаті очі відчайдушно вирячились, як від пекучого болю. — Та ви просто подуріли! Послухайте, Йоссар’яне…
— Чудо! Сталося велике чудо, майоре! — відказав капелан і, схопивши майора Денбі за талію, елегантно відставивши лікті, закружив його у вальсі.— Це справжнє чудо! Якщо Вессл зміг на веслах добутись до Швеції, то невже ж я не зможу втерти носа якимось нікчемним полковнику та підполковнику?! Тільки б стало мені стійкості!
— Будьте такі ласкаві, капелане, затуліть пельку! — чемно попросив майор Денбі, вивільнюючись із його обіймів і гарячково стираючи піт з обличчя. Потім схилився над Йоссар’яном, який саме діставав черевики. — І все-таки, як же нам бути з пол…
— Вони вже мене не обходять!
— Але ж вони мо…
— Під три чорти їх обох!
— Але ж вони можуть скористатися з цього у власних інтересах, — не здавався майор Денбі.— Ви не подумали про це?
— Нехай ці мерзотники раюють та жиріють, на жаль, тут я нічого не вдію! Хоча моя втеча буде для них добрячим ляпасом! Тепер у мене інші клопоти й інші обов’язки, Денбі. Думками я вже у Швеції!
— У думках воно, звичайно, легше, бо насправді ви туди ніколи не дістанетеся! Це неможливо. Навіть географічно це немислимо! Уявіть собі тільки — де острів П’яноса, а де та Швеція!
— Облиште, Денбі, я теж вивчав географію. Я втішатимусь бодай з того, що не побоявся спробувати, навіть коли в мене нічого не вийде! В Римі гине одна зовсім маленька безпритульна дівчинка, і врятувати її — ось мій обов’язок! Я врятую її, якщо тільки знайду, і заберу з собою до Швеції!.. Тож, як бачите, я дбаю не лише про власну шкуру!
— Усе це суцільна маячня! Так чи інакше, вам довіку не дасть спокою власне сумління!
— То вже на волю господа! — осміхнувся Йоссар’ян. — Чого було б варте людське життя, коли б не гризоти сумління?! Гірше, коли сумління спить, правду я кажу, капелане?
— Я неодмінно розквашу пику капітанові Гадду, як тільки його зустріну! — хвалився капелан, уражаючи повітря серією незграбних ударів з лівої руки та неймовірним хуком з правої.— Ось так!..
— І вас не страшить довічна ганьба? — не вгавав майор Денбі.
— Яка ганьба? Більшої ганьби, як зараз, і бути не може! — Зав’язавши до ладу шнурка на другому черевикові, Йоссар’ян схопився на рівні ноги. — Ну, Денбі, я готовий. То що? Ви, може, все-таки потримаєте язика за зубами, а тим часом спробуєте мене примостити на попутний літак, га?
Денбі мовчки розглядав Йоссар’яна з дивною, сумною посмішкою. Він зненацька перестав потіти і здавався тепер цілком спокійним.
— А що б ви зробили, якби я спробував затримати вас? — із гіркою іронією запитав він. — Поламали б мені ребра, чи як?
— Та ні ж бо, звичайно, ні,—відказав здивований і вражений до живого Йоссар’ян. — Навіщо ви так?..
— Це я поламав би вам ребра! — хвацько вигукнув капелан, боксуючи в повітрі перед самим майоровим носом. — І вам, і капітанові Гадду, і навіть, можливо, самому капралові Безбогу. О, яке б то щастя було — не боятись більше капрала Безбога!
— Ви що, справді надумали мене затримати? — запитав Йоссар’ян майора Денбі, пильно вдивляючись йому у вічі.
Той відскочив від капелана і на якусь хвилину завагався.
— Ну, що ви, що ви! — раптом вигукнув він і тут же замахав обома руками, з надмірною метушливістю показуючи на двері.— Чого б це я мав вас затримувати? Господь з вами, ідіть — тільки мерщій! Може, вам гроші потрібні?
— В мене трохи є.
— Ось вам іще! — в гарячковому пориві майор Денбі квапливо простяг Йоссар’янові грубеньку паку італійських лір і обіруч потиснув йому руку: не стільки щоб підбадьорити Йоссар’яна, скільки вгамувати тремтіння власних пальців. — А в Швеції, мабуть, зараз гарно! — з тугою проказав він. — Там такі славні дівчата! І такий культурний народ!
— До побачення, Йоссар’яне! — мовив капелан. — І хай вам щастить. Я залишаюсь тут, але буду триматися стійко. Ми ще стрінемось, коли відгримлять бої!
— Бувайте здорові, капелане! Спасибі вам, Денбі!
— Як у вас на серці, Йоссар’яне?
— Чудово! Ні, брешу, мені страшно. Мені ще ніколи не було так страшно, як зараз.
— Тоді все гаразд, — мовив майор Денбі.— Це значить, що ви ще живий. І вам не позаздриш…
— А ви позаздріть! — одказав Йоссар’ян, прямуючи до дверей.
— Ви ще пригадаєте мої слова, Йоссар’яне! Вам доведеться бути насторожі щохвилини — день у день, усі двадцять чотири години на добу! Вони перевернуть увесь світ догори ногами, щоб вас упіймати!
— Я весь час буду насторожі!
— Ой, як вам доведеться поплигати!
— Я й поплигаю.
— Плигайте! — вигукнув майор Денбі.
Йоссар’ян плигнув. За дверима, причаївшись, стояла Кристієва краля. Шулікою проблиснув ніж, на волосинку від нього.
Йоссар’ян дав драла.
notes
Примітки
1
Ірвінг Вашінгтон (1783–1853) — американський письменник.
2
Анабаптист — член християнської секти, яка вимагає повторного хрещення (звідси й назва) у свідомому віці, при вступі в анабаптистські громади.
3
Буря і натиск (нім.) — іронічна алюзія з відомим літературно-громадським рухом у Німеччині часів Гете і Шіллера.
4
Де торішній сніг? (лам. фр.)
5
Говоріть по-англійському… Я не розумію французької (фр.).
6
Еліот Томас Стернз (1888–1965) — відомий англо-американський поет і критик.
