— Згинули! — залементувала вона, перш ніж він устиг про щось її запитати. Обхопивши лікті схрещеними руками, вона скорботно гойдалася вперед-назад, і стілець поскрипував їй у такт. — Згинули!

— Хто?

— Усі. Всі бідолашні дівчатка.

— Куди згинули?

— Геть. Їх вигнали геть на вулицю, всіх до однісінької. Бідолашні дівчатка!

— Вигнали? Хто ж їх вигнав?

— Здоровенні солдатюги з кийками, в білих касках. Вони прийшли сюди разом з нашими карабінерами. Прийшли й кийками повиганяли всіх до одної! Навіть одягтись до ладу не дали… Сердешні мої! їх вигнали майже голими на мороз!

— Їх у чомусь звинуватили?

— Просто вигнали. Прийшли й вигнали геть.

— Навіщо ж було виганяти, коли їх навіть ні в чому не звинуватили?

— Не знаю, — схлипнула стара. — Я нічого не знаю… Але хто ж тепер подбає про мене, коли немає вже бідолашних дівчаток? Хто подбає про мене?

— Але ж мав бути якийсь привід! — заволав Йоссар’ян, ударяючи кулаком по долоні.— Не могли ж вони вдертися сюди ні з того, ні з сього й повиганяти всіх на вулицю?

— Який там привід? — квилила стара. — Який там привід?

— Тоді з якого ж права?

— «Поправка двадцять друга».

— Що?! — Йоссар’ян аж завмер від подиву — відчув, як у нього стигне кров. — Що ти сказала?

— «Поправка двадцять друга», — повторила стара, трясучи головою. — «Поправка двадцять друга». «Поправка двадцять друга» каже, що вони мають право робити все, що в їхній владі, а ми не сміємо їм заважати.

— Що за чортівня? — гримнув на неї Йоссар’ян. Він не тямив себе від обурення. — Звідки ти знаєш про «Поправку двадцять другу»? Хто тобі сказав, хай йому грець, що на світі є «Поправка двадцять друга»?

— Це сказали солдати в білих касках і з кийками. Дівчатка всі плакали й питали: «А що ми такого зробили? Чим завинили?» Солдати відповіли: «Нічим», — а самі кийками стали виганяти їх геть за двері. «Тоді чому ж ви нас виганяєте?» — питали дівчатка. — «Поправка двадцять друга», — відказували солдати. — «А яке у вас на те право?» — питали дівчатка. — «Поправка двадцять друга». — Нічого більше вони й не казали, тільки оте своє «Поправка двадцять друга», «Поправка двадцять друга». А що воно означає, ця «Поправка двадцять друга»? Що воно таке — «Поправка двадцять друга»?

— А вони вам її показували, ту «поправку»? — запитав Йоссар’ян, тупнувши ногою від злості та відчаю. — Чому ви не примусили їх вам її прочитати?

— Ніхто не може примусити їх показувати й читати «Поправку двадцять другу», — одказала стара. — В законі сказано, що вони не повинні цього робити.

— В якому законі це сказано?

— У тому самому — у «Поправці двадцять другій»!

— О, хай йому біс! — із гіркотою вигукнув Йоссар’ян. — Тепер я певен, що на папері такої «поправки» взагалі немає, вони її вигадали! — Він на мить зупинився й озирнувся навколо. — А де старий?

— Згинув, — сумно відказала стара.

— Як це згинув?

— Помер, — заплакала стара, патетично трясучи головою. — У нього там щось зламалося, — показала вона рукою на чоло. — Тут жив, тут умер.

— Та не міг він померти! — уперто засперечався був Йоссар’ян, але в душі знав, що це — правда, це — річ логічна й послідовна: старий, як і завжди, приєднався до більшості.

Йоссар’ян відвернувся від старої й, похнюпившись, побрів по квартирі, із понурою цікавістю зазираючи до кожної кімнати. Люди з кийками побили все, що було тут скляного. Портьєри зірвано, постелі звалено на підлогу. Стільці, столи й туалетні столики перекинуто догори ногами. Поламано та потрощено все, що тільки можна поламати та потрощити. Спустошення було цілковите. Більшого розгрому не спромоглися б учинити найлютіші дикуни. Не залишилося жодної цілої шибки, і темрява чорнильною хмарою вливалася крізь віконні рами до всіх кімнат. Йоссар’ян уявив собі важку, руйнівну ходу поліцейських велетів у білих касках. Йому виразно малювалося те розгнуздане, зловтішне завзяття, з яким руйнували вони все навкруги, і той вигляд лицемірної,безжальної правоти й вірності виконуваному обов’язку. Всі бідолашні дівчатка згинули. Зосталася сама лише заплакана бабуся, закутана в незграбні сіро-бурі кофти й у чорну хустку, та чи надовго зосталася?

— Згинули… — бідкалася стара, коли він повернувся. — Хто ж тепер подбає про мене?

Йоссар’ян удав, що не чує цього питання.

— У Кристі була подружка — тобі щось відомо про неї?

— Всі згинули.

— Це я вже чув. А що тобі відомо про неї? Хто-небудь знає, куди вона подалася?

— Згинула.

— А її мала сестричка, що з нею?

— Згинула, — так само відказала стара.

— Ти хоч розумієш, про що я питаю? — гостро запитав Йоссар’ян, дивлячись їй у вічі. Він хотів пересвідчитись, чи вона не марить. — Що сталося з її сестричкою, з малою дівчинкою?

— Згинула вона, згинула, — сердито сіпнувши плечем, відказала стара, роздратована його настирливістю, і залементувала ще голосніше — Її вигнали разом з іншими. Вигнали на вулицю, навіть пальтечка натягти не дали!

— Куди ж вона пішла?

— Не знаю, не знаю.

— Хто ж про неї подбає?

— Хто ж подбає про мене?

— Адже вона нікого не знає, га?

— Хто ж тепер подбає про мене?

Йоссар’ян кинув старій на коліна гроші (просто дивно, як звикли люди вважати гроші засобом від усякого лиха) і побіг униз по сходах, шалено кленучи на ходу «Поправку двадцять другу», хоча добре знав, що насправді такої й немає. Ніякої «Поправки двадцять другої» на світі не існувало, він був певний того, та це нічого не міняло, нічого не важило. Важило, що люди вірили в той неписаний закон, а це вже було набагато страшніше, бо робило його неприступним: його не можна було ні скасувати чи віддати на сміх людям, ні оскаржити чи піддати критиці, ні обплювати, ні роздерти на клапті, ні розтоптати, ні спалити!

Стояла холодна темна ніч; липкий, гнилий туман непорушно висів у застиглім повітрі, стікаючи краплями по шорстких облицювальних плитах будинків та по постаментах пам’ятників. Йоссар’ян мерщій прибіг до Майла і сказав йому, що покаявся і прозрів. Він просив дарувати йому всі прогрішення і, знаючи, що бреше, пообіцяв зробити стільки нових бойових вильотів, скільки накаже полковник Пескарт, нехай тільки Майло скористається зі своїх могутніх зв’язків у Римі й допоможе йому відшукати малу сестричку Кристієвої кралі.

— Їй усього дванадцять років од віку, вона ще зовсім дитина, — схвильовано пояснив він Майлові.— Я хотів би її знайти, поки ще не пізно.

— У мене є саме те, що тобі потрібно, — вислухавши його з поблажливою усмішкою, весело пояснив Майло. — Щоправда, моїй незайманій дванадцятилітці вже давненько за тридцять, але суворі батьки змалку тримають її на безбілковій дієті, а спати з мужчинами вона почала аж…

— Майло, я тобі кажу про справжню дитину! — нетерпляче, з відчаєм у голосі перебив його Йоссар’ян. — Ну, як це тобі пояснити? Я зовсім не збираюся з нею спати! Я хочу тільки їй допомогти. Адже в тебе теж є донька! Дівча зовсім мале у цьому місті й самотнє, як палець, його нема кому захистити. Я хочу врятувати нещасну дитину від біди. Ти розумієш, про що йдеться?!

Майло зрозумів і був зворушений до глибини душі.

— Йоссар’яне, я пишаюсь тобою, — патетично вигукнув він. — Справді пишаюся! Ти навіть не уявляєш собі, який я радий, що секс для тебе — це ще не все! Ти маєш моральні принципи! Саме тому, що в мене є донька, я розумію тебе, як ніхто! Ходи-но зі мною, і ми розшукаємо цю дівчинку, навіть якщо для цього доведеться перевернути все місто! Ти можеш бути спокійний. Рушаймо!

І Йоссар’ян удвох із Майлом Майдербайдером помчали на повній швидкості у штабній машині з емблемою «М. і М.» до поліційного комісаріату, де зайшли просто до комісара, смаглявого нехлюя з вузенькими чорними вусиками і в розстебнутому кітелі; до їх появи він ліниво причаровував огрядну даму з двома підборіддями та розсипом бородавок на обличчі, але, побачивши Майла, привітав його з виразом такого щасливого подиву, так низько вклонився йому й так запобігливо клацнув підборами, ніби до нього завітала якась аристократична знаменитість.