Щоб якось відновити втрачений престиж і взяти реванш, генерал Штирхер почав виряджати значно більше концертних бригад СОД, ніж доти, і доручив полковникові Паршілу, під його особисту відповідальність, забезпечувати належний ентузіазм глядачів.
Але в Йоссар’яновім полку ентузіастів явно бракувало. Зате в Йоссар’яновім полку помічалося збільшення кількості таких рядових, сержантів та офіцерів, які по кілька разів на день з’являлися в канцелярії, в сержанта Трезора, і понуро запитували, чи не прийшов ще наказ відправити їх додому. Всі вони мали на рахунку по п’ятдесят бойових вильотів. Зараз таких цікавих стало значно більше, ніж тоді, коли Йоссар’ян тікав до шпиталю, і жодний так і не дочекався того наказу. Всі хвилювалися й гризли собі нігті, всі мали жалюгідний, неприкаяний вигляд і посувалися боком, наче краби. Вони чекали, поки з Італії, із штабу двадцять сьомої повітряної армії, надійде наказ про відправку до тихої, безпечної домівки, а поки що їм не залишалось нічого іншого, як психувати, гризти нігті й по кілька разів на день понуро плентати до сержанта Трезора й питатися, чи не надійшов наказ про відправку додому.
Вони не приховували своєї нетерплячки, бо з власного гіркого досвіду знали, що полковник Пескарт щохвилини може знову збільшити норму вильотів. Їм зоставалося тільки чекати, от і все, лише Голодний Джо, щоразу, як відлітав нову норму, спромогався заповнити своє дозвілля. По-перше, ночами його мучили кошмари, і він горлав уві сні. По-друге, він бився навкулачки з Хлюповим кошеням і майже завжди виходив переможцем. По-третє, в нього був фотоапарат, і на кожному концерті СОД він сідав у першому ряду й націлював об’єктив під спідницю золотоволосій співачці з величезними грудьми, від яких, здавалося, от-от лусне всіяна блискітками блузка. Щоправда, знімки в нього ніколи не виходили.
Полковник Паршіл — права рука генерала Штирхера, міцний, рум’яний чолов’яга, — до війни працював управляючим різними торговими фірмами і показав себе як спритний, жорсткий, нещадний менеджер. Гіршого управляючого годі й знайти. Полковник Паршіл був такий поганючий управляючий, що став, як то кажуть, дуже бажаним у всьому цивілізованому світі, чи то пак на Уолл-стріті, між Беттрі-парком і Фултон-стрітом. Його навперебій заманювали до себе фірми, які прагнули зазнати збитків заради зниження проценту податків. І справді, коли йшлося про термінове анулювання податкових зобов’язань, надійнішого за нього не було, хоча за послуги свої Паршіл правив дуже дорого, бо не завжди так просто посадити солідне підприємство на мілину. Адже йому доводилося братися до діла, коли справи фірми йшли якнайкраще, і неухильно доводити її до фінансового краху, а забезпечити банкрутство — річ дуже й дуже складна, навіть якщо маєш своїх людей у Вашінгтоні. Потрібні були місяці напруженої праці в напрямку бездоганно хибного планування. Ти можеш усе заплутати, розладнати, припуститися ряду істотних недоглядів, ущент прорахуватися, відкрити всі затички для відпливу капіталів, а коли вже радієш, що діло зроблено, уряд усе одно раптом підкине фірмі якесь озерце, або лісок, або нафтоносний райончик, і вся робота йде нанівець. Та хай там хоч які перешкоди, а на полковника Паршіла можна було цілком покластися, коли вимагалось довести до ручки най квітучіше підприємство. Він досяг усього сам, без будь-якої сторонньої допомоги, і за свої постійні невдачі міг спокійно завдячувати лише самому собі.
— Вояки! — спроквола, ретельно витримуючи паузи, заговорив полковник Паршіл перед особовим складом Йоссар’янової ескадрильї.— Ви — американські офіцери. І немає у світі жодної іншої армії, офіцери якої могли б сказати про себе те саме. Подумайте про це!
Сержант Туз негайно подумав про це і чемно повідомив полковника Паршіла, що він звертається зараз до рядового та сержантського складу, а офіцери чекають на нього в тому кінці бази, там він їх і знайде. Полковник Паршіл жваво подякував сержантові Тузу і, сяючи від самовдоволення, рушив до того кінця бази. Його переповнювала горда свідомість, що двадцять дев’ять місяців військової служби аніскілечки не притупили його феноменальної нездарності.
— Вояки! — спроквола заговорив він до офіцерів, ретельно витримуючи паузи. — Ви — американські офіцери! І немає у світі жодної іншої армії, офіцери якої могли б сказати про себе те ж саме. Подумайте про це!
Він зачекав хвилинку, щоб дати їм час подумати.
— Ці люди — ваші гості! — зненацька крикнув він. — Вони проїхали понад три тисячі миль, щоб розважити вас і підняти ваш настрій. Як же вони себе почуватимуть, коли ніхто з вас не прийде подивитись їхній концерт? І з яким настроєм самі звідси поїдуть? Вояки, мені зараз ідеться не про мою власну шкуру, ви погляньте на цю дівчину-акордеоністку — вона вже досить зріла, щоб стати матір’ю. Подумайте про неї і подумайте про вашу власну матір. Що сказали б ви, коли б ваша рідна мати приїхала за три тисячі миль, аби заграти на акордеоні отаким же, як ви, бовдурам, а ви й слухати її не схотіли? І що скаже про вас те мале дитя, яке народить ця дівчина, коли воно підросте й дізнається про те, що вчинили ви з його матір’ю?! Ми всі добре знаємо, що воно скаже. Отже, вояки, я хочу, щоб ви правильно мене зрозуміли. Це ваша добра воля — йти на цей концерт чи не йти. Я був би найостаннішим полковником у світі, коли б став наказувати вам ходити на концерти СОД, щоб розважитися. Але я вимагаю, щоб кожен, хто зараз не в шпиталі, негайно йшов на концерт СОД і розважався, а це вже наказ!
Йоссар’ян був ладний знову лягти в шпиталь, так зле він себе почував, та ще гірше стало йому через три бойових вильоти, коли він прийшов до Дока Дайліка, а той, як і перше, меланхолійно похитав головою й відмовився списати його на землю.
— Це з тобою біда? — тужливим голосом вичитав йому Док Дайлік. — Що ж тоді мені казати? Я вісім років перебивався з хліба на воду, поки вивчився на лікаря. А після того, вже навіть маючи власний кабінет, я сидів на курячих харчах, аж поки з’явилась більш-менш пристойна клієнтура і я зміг хоч якось зводити кінці з кінцями. А ледве запахло чимось схожим на прибуток, так ось тобі — мобілізація, мов той грім серед ясного неба. А чого скаржитися тобі?
Док Дайлік дружив з Йоссар’яном, але сам і пучкою не кивнув би, щоб допомогти приятелеві, в якого найбільше цінував уміння слухати. Так невдовзі Йоссар’ян почув усі останні новини про командира полку полковника Пескарта, який прагнув вибитися в генерали, про командира дивізії генерала Бидла та Бидлову медсестру, а також про всіх інших генералів із штабу двадцять сьомої армії, котрі вважали, що ніхто не повинен виконувати понад сорок бойових вильотів.
— Отже, вище носа і радій, що тобі пощастило, — понурим голосом радив він Йоссар’янові.— Візьми за приклад Тупермейєра.
Йоссар’ян аж затіпався весь од такої поради. Тупермейєр — то в них чільний бомбардир. Заходячи на ціль, він ніколи не робить протизенітних маневрів, чим завжди наражає на зайву небезпеку всіх, хто летить із ним в одній ланці.
— Тупермейєре, якого біса ти не робиш протизенітних маневрів? — люто накидались на нього товариші, повернувшись із завдання.
— Гей ви, дайте спокій капітанові Тупермейєру, — кидав полковник Пескарт. — Адже він, хай йому біс, найкращий наш бомбардир.
Тупермейєр скалив зуби, кивав головою, а тоді починав пояснювати, як він з допомогою мисливського ножа надрізає кулі, перетворюючи їх на «дум-дум», перш ніж усадити в ту польову мишву, яка щоночі навідується до його намету.
Тупермейєр і справді був найкращим бомбардиром полку, але він вів літак лише по прямій і завжди на одній висоті — від аеродрому аж до цілі і навіть за ціль, поки не переконувався, що бомби досягли землі: там жовтогарячими блискавками шугали спалахи полум’я, над ними шалено здіймався вгору стовп диму, вирували й котилися могутньою чорно-сірою хвилею розприскані, летючі уламки. В шести машинах, що слухняно йшли слідом за Тупермейєром, сиділи, заклякши, пойняті страхом смерті люди, тихі й недвижні, мов качки в очереті, а Тупермейєр тим часом вельми зацікавлено простежував крізь плексиглас носової кабіни шлях кожної бомби, надаючи німецьким зенітникам удосталь часу, щоб навести гармати, узяти приціл і смикнути спусковий гачок, чи шнурок, чи вимикач, чи біс його зна, що вони там смикають, коли вже закортить вибити дух із геть незнайомих їм людей.
