Із нею почали загравати чоловіки найближчих подруг, і місіс Дайлік пофарбувала волосся. Її статки безперервно зростали, і місіс Дайлік ставало дедалі важче щоденно нагадувати собі, що всі оці сотні тисяч доларів не замінять їй чоловіка, з яким вона могла б розділити свою щасливу долю. Її вражало, що така сила різних установ та організацій горить бажанням поховати доктора Дайліка, а він тим часом відчайдушно боровся на П’яносі за життя і з похмурим передчуттям сушив собі голову, чому дружина не відповіла на його патетичного листа.
Його доля нікого не цікавила, більше того, люди жорстоко паплюжили пам’ять покійного, за те що він дав привід полковникові Пескарту збільшити норму бойових вильотів. Документи, що засвідчували факт його смерті, множились, як сарана; один документ підкріплював інший, не залишаючи місця жодним сумнівам. Докові Дайліку перестали видавати платню, його зняли з постачання. Тепер він існував тільки за рахунок благодійності сержанта Трезора та Майла, хоча й ці були переконані, що він загинув. Полковник Пескарт категорично відмовився його прийняти, а підполковник Порк повідомив через майора Денбі таке: якщо тільки Док Дайлік ще раз з’явиться в штабі полку, підполковник власноручно кремує його смердючі рештки на місці. Майор Денбі пояснив по секрету, що штаб полку злий на всіх військових лікарів через того доктора Стаббса, кошлатого нечупару з трьома підборіддями, лікаря сусідньої ескадрильї. Стаббс свідомо, з явним викликом, баламутив людей, під різними приводами звільняючи від польотів тих, хто відлітав шістдесят бойових завдань. Штаб полку з обуренням скасував усі заповнені ним формуляри й наказав повернути до виконання бойових обов’язків десятки спантеличених пілотів, бомбардирів, штурманів та стрільців. Бойовий дух ескадрильї катастрофічно падав, за Данбаром було встановлено негласний нагляд. У штабі полку так зраділи загибелі Дока Дайліка, що навіть не збирались просити заміни йому.
У цій ситуації навіть капелан не зміг би повернути Дока Дайліка до життя. Поступово його відчай змінився упокоренням, а зовні він уже більше нагадував хворого щура. Мішки під очима почорніли й обвисли. Неприкаяний, немов той привид, він тинявся по всій базі всюдисущим лихим передвістям. Навіть капітан Флюм відсахнувся від нього, коли Док Дайлік, відшукавши його в гущавині лісу, попросив допомоги. А коли й Гас із Весом безжально прогнали його із санчастини, не давши термометра для втіхи, Док Дайлік нарешті збагнув, що йому таки справді амба, а якщо хоче врятувати свою шкуру, треба щось негайно робити.
Окрім, як до дружини, звертатись йому було нікуди. Тож він надряпав їй ще одне сльозливе послання, заклинаючи звернути увагу Пентагону на його долю, а самій негайно списатися з командиром полку полковником Пескартом і дістати від нього офіційне підтвердження ТОГО, ЩО ВІН, Док Дайлік, насправді її чоловік, а не покійний і не самозванець. Місіс Дайлік геть приголомшила глибина відчаю, з яким волала до неба кожна з цих нерозбірливих закарлючок. Замучена каяттям, вона вже була готова почати боротьбу за чоловікове воскресіння, але того ж дня в поштовій скриньці знайшла ще одного листа — за підписом самого полковника Пескарта і прочитала в ньому таке:
«Шановн (а) ий місіс, міс або містер і місіс ДАЙЛІК! Немає слів, щоб висловити моє глибоке особисте горе в зв’язку з тим, що ваш чоловік, син, батько чи брат убитий, поранений або пропав безвісти».
Місіс Дайлік підтопила своїх дітей і переїхала до міста Ленсінг, штат Мічіган, не залишивши нової адреси.
32. Йо-Йо та його сусіди
Йоссар’ян не мерзнув, коли настали холоди і по каламутному свинцево-сірому небу низько попливли важкі хмари, дуже схожі на китів, а ще більше — на ті ревучі, темні бомбардувальники дальньої дії Б-17 та Б-24, які залізними зграями піднялися з авіабаз в Італії два місяці тому, в день вторгнення союзників до Південної Франції. Всі в ескадрильї знали, що тонкі лілові ноги Малюка Семпсона лежать, викинуті морем, на мокрім прибережнім піску і гниють, мов які-небудь курячі грудні кісточки. Ніхто не наважувався прибрати їх звідти — ні Гас із Весом, ні навіть обслуга шпитальної трупарні; всі вдавали, ніби Семпсонових кінцівок там і нема — їх, мовляв, однесло припливом далеко на південь, де їх забрало море, як забрало воно назавжди все, що залишилось від Мудренджера та Вессла. А відколи погода зіпсувалася, ніхто вже, певно, й не відлучався крадькома до берега, щоб потай, мов збоченець, підглянути з-за кущів, як розкладаються ці понівечені обрубки.
Скінчились погожі деньочки, скінчилися прогулянкові польоти. Був лише шпаркий дощ і густий холодний туман, так що літали тепер не частіше, як раз на тиждень, коли прояснялося небо. Ночами завивав вітер, під його поривами надривно скрипіли та стогнали чахлі деревця, і звуки ці щоразу повертали Йоссар’янову уяву до кощавих ніг Малюка Семпсона. Він починав думати про них, ще не прокинувшись остаточно, бо впродовж усієї холодної, вітряної жовтневої ночі йому ввижалось, як ті ноги пухнуть і пухнуть — методично, немов під цокання годинника, а тоді враз розпадаються під крижаним дощем на мокрім піску. А по Семпсонових ногах у нього в пам’яті спливав Снігген, що із жалібним скимлінням замерзав на смерть у хвостовому відсіку літака, ховаючи свою вічну й незаперечну таємницю під стьобаним захисним бронежилетом, і тільки-но Йоссар’ян закінчить обробляти й забинтовувати ту рану на його нозі, Снігген тут же розплескує цю таємницю по всій підлозі. Звечора, намагаючись заснути, Йоссар’ян подумки розгортав сувій з іменами всіх відомих йому чоловіків, жінок і дітей, що пішли з життя. Він намагався пригадати всіх військових і воскресити образи всіх тих літніх людей, яких знав змалку, — тіток, дядьків, сусідів, батьків, дідусів та бабусь, власних і чужих, і навіть тих сміховинних метушливих крамарів, що вдосвіта відчиняли свої маленькі запорошені крамнички і по-дурному товклися там аж до півночі. Всі вони теж померли. Кількість умерлих зростає тепер з кожним днем, а німці, схоже, не збираються складати зброю. Йоссар’ян дійшов висновку, що смерть невідворотна, і його все частіше навідувала думка, що шансів вижити у нього вже нема.
Йоссар’ян не мерзнув, коли настали холоди, завдяки чудовій Вессловій грубці, і він міг би й далі розкошувати в своїм теплім наметі, коли б його не мучили спогади про Вессла і коли б одного дня до намету не вдерлася життєрадісна банда нових сусідів, які прибули у складі двох екіпажів, що їх замовив — і дістав менш як за сорок вісім годин! — після загибелі Малюка Семпсона і Макпростака полковник Пескарт. У Йоссар’яна мимоволі вирвався довгий, гучний і хрипкий зойк протесту, коли він, ледь доплентавши додому після польоту, застав їх у своїм наметі.
Їх було четверо, і вони бавились донесхочу, допомагаючи один одному поставити койки. Вони гарцювали, як лошаки. Щойно вгледівши їх, Йоссар’ян збагнув, що жити разом з ними він не зможе. Всі четверо були пустотливі, запальні й повні кипучої енергії, до того ж дружили ще із самих Штатів. Він просто не міг уявити себе в товаристві цих галасливих, наївних, пустоголових двадцятиоднорічних хлопчаків. Усі вони вже встигли закінчити коледж і були заручені з гарненькими охайненькими дівчатками, фотографії яких уже стояли на цементній грубці, спорудженій Весслом. Вони десь там катались на моторних човнах і грали в теніс. Вони навіть їздили верхи. Один із них уже встиг переспати з жінкою, старшою за нього. У них були спільні знайомі по всій країні, і кожен з них колись учився в одній школі з братом чи сестрою когось іншого. Вони не проминали жодного репортажу про бейсбольні матчі, і їм не було байдуже, яка команда виграє в чемпіонаті з футболу. Як справжні тупаки, вони відзначались чудовим бойовим духом. Хлопчаки щиро раділи, що війна затяглася, тобто вони встигнуть понюхати пороху. Вони навіть і не розпакували ще всіх своїх манатків, а Йоссар’ян уже вигнав їх геть.
Жити з ними під одним дахом — про це не могло бути й мови. Та коли Йоссар’ян твердо роз’яснив це сержантові Трезору, той із сумним виразом на блідо-жовтому конячому обличчі відказав, що новоприбулих офіцерів все-таки доведеться пустити до намету. Він просто не має права брати з полкового складу ще один намет на шість чоловік, тоді як Йоссар’ян мешкає в наметі сам-один.
