— Але ж ви усвідомлюєте, що дитина — то не папужка, не кіт, не морська свинка, що її не можна отак завести на кораблі для розради та поліпшення морального клімату в колективі…

— Звичайно. Але є одне «але». Навіть два «але». По-перше, його особу так і не встановлено — отже пан Іто вагається з виправленням йому якихось документів. А раптом ви знайдете тут якісь зачіпки? Навіщо йому жити в наметі, коли він може у нас? А по-друге… мені тут дали зрозуміти — не напрямки, але так, натякнули — що він там, у комуні… ну не дуже потрібний.

— Що значить «не дуже потрібний»? — опасиста та висока сестра Сільвія, звівшись на ноги, зайняла собою ледь не половину цієї комірки.

— Відверто кажучи: він їх лякає. Вигодованець людожера, він повсякчас самим видом нагадуватиме їм про те, на що міг перетворитися кожний…

— Яка дурість!

— …А ще — про боягузтво. Їх було майже шість сотень, якби кожен просто плюнув у бік людожера — цього було б достатньо, аби його втопити. Проте вони боялися зробити рейд у каналізації.

— А ви? — посміхнулася інквізиторка.

— А ми не вірили у балачки про люджера, аж поки двох не знайшли мертвими. Розумієте, вони були всі перелякані — і розповідали таке, що на вуха натягти не можна…

— Не кажіть мені. Я збираю їхні свідоцтва так само, як ви ховаєте їхніх родичів. День за днем… — ця висока сильна жінка раптом незграбно опустилася в крісло та, ридаючи, стягла велон з голови і почала витирати ним обличчя.

— Сестро… — Саґара розгубився. Він не знав, що робити.

— Ідіть звідси! Ідіть під три чорти, залиште мене на самоті, і я візьму себе в руки, — жінка махнула на нього велоном. — Ідіть! Щойно з’явиться інформація, я вийду на зв’язок!

Саґара спершу позадкував, а потім вибіг на вулицю.

Сіре було небо, знов повне готового пролитись дощу, чорні — вулиці, а між синім та чорним крокувала колона в’язнів, вдягнених у яскраві помаранчеві роби.

— Он дивіться — ченці! — гукнув хтось з колони.

Двоє братів на варті біля мерії, вбрані в кідо, стояли нерухомо.

— Ченці-баранці! — прокричали знов. — Де поховали баб? Чому вам живі, а нам самі мертвячки?! Вам же все одно не можна!

— Ченці, пердольте одне одного!

— Ану, постуляли гавкальники! — гримнув конвойний. — Бігом руш! Підтюпцем! Ать-два, ать-два!

Колона побігла під ріденьким дощем, вигукуючи: «Бееее! Бееее!». Хтось жбурнув у вартового недоїдком бустера.

Той стояв нерухомо, наче скеля.

— Щось тіснувато стало в нашому небі, - Саґар проводив поглядом черговий шатл.

Ні, не шатл… То була яхта пана радника Пеґю.

— Ти ба, яка ляля… — процідив крізь зуби Сео. — Хевронська розробка, одна з останніх моделей. Ви знаєте, що всередині там — сама біоніка?

— Біоніка, — повторив хлопчик у нього на плечах.

— Точно, малий, — центуріон легенько підкинув дитину на спині. — Цікаво, на що цей курвисин погодився заплющити очі заради такого даруночка.

— А мені цікаво, чому нашу петицію затримано аж до сьогодні. І… пильнуй за своїм язиком, Сео. Дік говорить мало, але пам’ять в нього — як сантор. Скоро він вивчить латину — і почне тебе розпитувати про сенс деяких слів… і що ти йому скажеш?

…Був напрочуд ясний для осені день. Штучний острів, на якому збудували свого часу космопорт, харчувальні комбінати і при них місто, створили в субекваторіальній зоні — тому лише кількість опадів відрізняла зиму від літа.

День Всіх Святих видався майже літнім: сухим та прозорим. Місяць безперервних дощів перемінив місто: кіптяву здебільшого змило в океан, і руїни надбали свого первинного вигляду. За будівельний матеріал тут правив пісок рудувато-сірого кольору, дуже грубий, майже як рис. З нього робили цеглу, пресуючи з наповнювачем при високій температурі. Під сонцем окремі піщинки виблискували, мов цукор.

В центрі міста раніше був сквер — комунальний дім оточували дерева та кущі. Звісно, у «ніч Вогню» все це згоріло дощенту — але зараз пустир знову зеленів: висадили пагінці сосен, присланих з Ідзанаґі.

— Як гадаєте — приймуться? — спитав брат Хаас.

— Чом би й ні? Сосна — не примхливе деревце.

— Я садив он там, на розі. Ми садили з Марією разом. Десятка з півтори. Шкода буде, як не виростуть…

Вони зайшли у великий гамірний намет з написом над дверима «Управління Комуни Мінато», та попрямували до саморобного столу з табличкою «Ідентифікація та реєстрація громадян».

На столі стояв портативний сантор-термінал, за терміналом хлопчина років шістнадцяти різався в «Гравіполо — першість Галактики».

— Шінта, — озвався до нього Саґара, — доброго ранку. Ми прийшли.

— Ое… — хлопець встав. Сів. Вимкнув гру — і знову встав. — Вибачте, панотче. Вибачте, центуріоне, я…

— Та грайся вже, — сказав Сео. — Нам потрібний не ти, а пан Іто.

— Він на вас чекав, чесно! Але його викликали до космопорту зустрічати пана радника. Він сказав, щоб ви обов’язково його почекали!

— А куди ж ми дінемося, — Сео спустив малюка з плечей. — Ходімо гуляти, Дік.

— Дік? — Шінта з цікавістю подивився на хлопчика. — То він згадав своє ім’я? Або сестри щось знайшли?

— Де там, — Сео хитнув головою. — Але ми днями зрозуміли що вже не можемо чекати, поки вони щось знайдуть. Бо пацан почав вважати, що «ти» — це його ім’я.

Шінта хихотнув. Саґара також посміхнувся. Момент істини справді був на перший погляд дещо кумедним.

Почалося все з того, що брат Монаґан покликав Саґару до себе у зброярню. Коли той прийшов, там вже були — крім Монагана та хлопчика — Жакінта, Коннор та Шеліпоф.

— Ми тут дечого надибали отче, — Монаґан розгорнув пакунок, який тримав у руці, і Саґара побачив половинку всохлої котлети, муміфіковану сосиску, кілька недогризків бустерного «хліба» та ще якийсь харч, який вже можна було сміливо називати «харчовими відходами».

— Він ховає їжу, — сказав Саґара. — Що тут дивовижного? Брат Фелікс сказав, що це минеться, коли він звикне, що їжі завжди вистачає. Трошки клопітно буде прибиратися, але це можна пережити.

— Я не про те, — брат Монаґан зробив заперечливого жеста вільною рукою. — У нас тут дещо інша проблема.