— Якщо реально, — не розуміючи, про що йдеться, чи вдаючи нерозуміння, бадьоро почав генерал Чорнопес, — то однією мотопіхотною дивізією, двома танковими полками, однією повітряно-десантною бригадою з допомогою морської піхоти за кілька місяців ми цілком придушимо заколот…

Генерали знічено посміхалися, ніяковіючи за свого нездогадливого колегу. А генерал Цингелюк за правом старшого за віком повчально сказав, звертаючись до генерала Чорнопеса, водночас артикулюючи те, що ніхто не наважувався озвучити:

— Мова не про війну, генерале, йдеться про те, аби залишити Стару Европу у спокої, іншими словами, визнати її державну незалежність.

Усі генерали тяжко зітхнули.

Відтоді й пішло-поїхало.

Стара Европа здобула державну незалежність, проголосила телесіянство державною релігією і подала приклад іншим країнам, які входили в зону державних інтересів України. На півдні утворилися нові незалежні держави: Єгипет, Лівія, Сирія, Картагенська федерація і Мала Азія. На Кавказі теж виникло кілька незалежних держав — Аланія, Ічкерія, Адигея. Скандинавія, Германія, Гелія перестали координувати свою зовнішню політику з Києвом.

Відвернулися від України і колишні союзники по Антиатлантидському блоку: Перу і Ацтекія.

На довершення Україна втратила Царгород.

Через кілька років Велика Україна — від Нілу до Балтики, від Апеннін до Кавказу перетворилась у пересічну державу в європейському пограниччі — уже лише від Сяну до Дону. Котигорошкові піддані — громадяни України — боляче переживали фантомний біль за втраченими територіями — але недовго. Україну вразила потужна економічна криза, тому імперський комплекс дуже швидко витіснила щоденна боротьба за хліб насущний.

Одне могло втішати найзатятіших українських великодержавників, які не могли ніяк здолати свою звичку жити в імперії, це те, що країни, вийшовши з-під української опіки, потрапили у зловісну смугу потрясінь. Економічно нові незалежні держави геть занепали, але найстрашніше було те, що деякі з них почали розпадатися за етнічною ознакою, а інші зазіхали на сусідські території. Таким чином, усі українські сателіти і колонії опинились у стані перманентних воєн, бо як ще можна вирішити суперечку із сусідом за межу, як не за допомогою сокири?!

У гірші часи в колишніх українських протекторатах точилось одразу не менше шести воєн: італійсько-далматинська, елладо-малоазійська, ацтеко-перуанська, алансько-ічкерійська, єгипетсько-єрусалимська, германо-гелійська… Україна офіційно у ці конфлікти не втручалась, проте чимало підприємливих крутіїв непогано заробляли, постачаючи зброю і боєприпаси одночасно обом воюючим сторонам.

Після того, як телесіянство стало державною релігією Старої Европи, а згодом ще багатьох країн, найбільш екзальтовані його адепти вирішили повернути до істинної віри цю заблукалу вівцю — Україну. Тим більше, що в країнах, де телесіянство уж стало частиною державної системи, ентузіастам-телесикам стало нецікаво. Тому почалась активна експансія телесіянських місіонерів у морально пригнічену і матеріяльно збіднілу Україну.

Редакція журналу «Кам'яний дух» переїхала в Чернівці.

До Котигорошка попросився начальник ТАДЕПО генерал Гратко і тривожно відрапортував, що уже все готово для масових арештів найпомітніших телесиків, але, цево, пане генерал-президенте, серед них є одна особа, яка, осмілююсь припустити, вам не буде байдужою.

Дві, подумав Котигорошко, а вголос спитав:

— Ви маєте на увазі журналістку Ярославу Кошун?

— Саме так, пане генерал-президенте. Котигорошко довго мовчав, а потім несподівано спитав Гратка:

— Що вони вам поганого зробили, ці телесики?

— Нічого, — ошелешено відповів генерал Гратко.

— Тож за що ви їх хочете вимордувати?

— Ви наказали, пане генерал-президенте, — чесно відповів генерал Гратко.

Котигорошко спалахнув, вхопив генерала Гратка за вилоги мундира, струсонув, але швидко опам'ятався і прошипів:

— Слухай мене, генерале, даю наказ по твоїй службі: телесиків не чіпати, ігнорувати, вони для вас не існують, ви краще пильнуйте за безпекою держави!

— Вас, президенте, хрін втямиш, — зухвало подивившись Котигорошкови прямо у вічі, глузливо промовив генерал Гратко, — за безпеку держави дбай, а телесиків не чіпай. Та ж вони і є першою загрозою безпеці України!

Котигорошко зблід. З відвертим, можна сказати, бунтом свого підлеглого йому ще зіткнутися не доводилося, тому, не зовсім тямлячи, що коїть, схопив зі стіни, де в нього була розвішена старовинна холодна зброя, гострющу арабську шаблю і одним махом відтяв генералови Граткови голову. Бідний тадепівець навіть не встиг злякатись.

Після цього вчинку Котигорошко тиждень перебував у нестямі і якби від нього не сховали усю зброю, то, може, й відправив би себе слідом за нефортунним Гратком.

Поволі отямившись, Котигорошко цілу зиму активно займався державними справами, а коли трохи потеплішало, зібрав Державну Колегію.

— Панове державники, — звернувся генерал-президент до насторожених генералів і міністрів, — здається, прийшов час нам усім чесно оцінити ситуацію і відповісти самим собі на запитання: що ж ми маємо? Люди вчорашнього дня лементують, що, мовляв, прийшов кінець Україні і справа йде до цілковитої загибелі. Але, вивчивши за зиму усі сфери українського буття, я зробив відкриття, яким хочу поділитися з вами. Нічого страшного не сталося!

Державною Колегією прокотилась притишена хвиля ремства, та Котигорошко вдав, що нічого не помітив, і продовжував:

— Поки існувала Атлантида — перманентний агресор і потенційна загроза усій людській цивілізації (так, так, закивали головами державці), доти Україна мусила бути могутньою мілітарною потугою і тримати в статусі обмеженого суверенітету своїх сусідів. Але Атлантиду знищено (слава героєви, слава героєви, забурмотіли державники), тож чи була потреба й далі ціною неймовірних зусиль утримувати ту громіздку мілітарну потугу, якою була Україна ще кілька років тому? (Державці мовчали). Я думаю, що зміни, які стались, були вимогою часу, і тепер перед Україною відкриваються нові перспективи. Чи не час усе це узаконити, прийнявши нову концепцію державного розвитку України?