— Ех, брате Вернигоро, — буцімто сказав на це Крутивус, — невже ти не розумієш, брат наш Вернидуб задумав сам правити Україною. Усією! Тому, позбувшись мене, він візьметься за тебе.

— Та що таке кажеш, брате, — ніби обурився Вернигора, — я сумлінно дотримуюсь угоди, маю свою прибуткову справу, свою частку політичної влади, на чуже не позираю, за що ж йому мене нищити?

— Як, за що? — засміявся, розповідають, Крутивус, — а за те, що він задумав бути сам, а ти заважаєш.

— А що робити?

— Поки не пізно, брате Вернигоро, об'єднуйся зі мною, поки ще мене не оголошено зрадником і я маю якусь владу, ми обоє скидаємо Вернидуба, оголошуємо його винним у всіх негараздах, розстрілюємо після чесного і справедливого, але швидкого суду і залишаємося самі. Ділимо Україну на двох!

— Ні, брате Крутивусе, — подейкують, хоча й цього ніхто не чув, що саме так відповів «брат» Вернигора «братови» Крутивусу, — за моїми розкладами поки злапаємо Вернидуба, аби його судити, він нас з тобою по десять разів розстріляє. Кожного! Мені його не шкода, я би його з насолодою відправив на поживу Змієви Підземному, але наразі він увійшов у велику силу, і ми чисто його не здолаємо. Тому прощай, брате, тішся, що дозволив тобі летіти отако на літаку своєму «Гусакови-Л» з усім добром і родиною, а не віддав тебе тадепівським живодерам. А я залишусь. За моїми розрахунками, нищити ще й мене не входить у його плани. –

— Прощай, наївний, я би сказав навіть дурний, брате Вернигоро, — чутки доносять, що саме так сказав на прощання колишній олігарх і тріумвіарх своєму колезі Вернигорі, але того ніхто не чув.

Після того, як Крутивус вилетів в Атлантиду, пан Вернигора, прочитавши у газетах, ким був насправді його колишній колега (зрадник, злодій, шпигун-отруйник, збоченець-маніяк, підлий аморальний тип, до того ж по крові не українець, а вавилонець, і справжнє його прізвище не Крутивус, а — Крутипейс), зрозумів, що йому теж пора втікати у світ за очі. Поки не пізно.

Не встиг. Одного понеділка, коли Вернигора мав відкривати чергове пленарне засідання Верховної Ради, його зненацька запросив до себе сам пан президент. Вернидуб дуже сердечно привітав «брата свого» Вернигору, вибачився за турботу, чого ніколи не робив, проте навіть це не насторожило безпечного пана Вернигору. Вони обговорили зовсім дрібну поточну справу — посилення телесіянства у Старій Европі, яке все більше і більше змикається з політичним сепаратизмом, — і розійшлися. Щоправда, з ініціативи Вернидуба випили по чарці вандейського кальвадосу, що робили в дуже рідкісних екстремальних випадках, але і це не насторожило Вернигору. Він у доброму гуморі приїхав до Верховної Ради, але охорона його в саме приміщення не впустила. На ґанок вийшов керуючий справами ВРУ відомий крутій Яйценюк і сказав, що Вернидуб уже не голова парламенту і навіть не народний депутат. Сьогодні зранку народні обранці поставили на порядок денний питання про голову і вирішили не на користь Вернигори. На його місце обрали відомого порядного патріота-професіонала Чахлик-Невмирущого. Заодно й проголосували за позбавлення Верни-гори депутатських повноважень, на підставі підписів, зібраних виборцями його округу. Спантеличений Вернигора витягнув з кишені мобільний телефон, та два охоронники за командою Яйценюка видерли апарат з його рук, мовляв, це державна власність, яка підлягає вилученню. Персональної машини Вернигора теж уже не мав, тому поплентався додому пішки. Далі неприємності посипались, як із Пандориного пуделка. Втративши владу, Вернигора позбувся й усіх своїх підприємницьких проектів і залишився без засобів до існування. Податкова інспекція несподівано виявила у нього величезну заборгованість і конфіскувала усю його нерухомість: квартири, будинки, дачі, вілли і навіть лицарський замок у Карпатах. Наостанок дружина, забравши останні гроші і коштовності, втекла з дітьми у Скандинавію. Вернигора став бездомним волоцюгою і поселився у картонному ящику у підземному переході під Хрещатиком. А своє нове робоче місце він влаштував неподалік Верховної Ради і вельми вдало: народні депутати охоче подавали милостиню колишньому своєму голові, а тепер жебракови — як правило, гривню, а то й дві…

Котигорошка навіть ці події не розворушили. Як керівник найпоінформованішої спецслужби він надто добре знав ситуацію в Україні — в економіці почався спад, з'явились дефіцити на товари споживання, інфляція набула загрозливих темпів і ось-ось могла вийти з-під контролю, у суспільстві з'являлось все більше безробітних, бандитів, повій і бездомних, сепаратисти в Старій Европі, на Кавказі та в Африці вже не криючись провадили «антиімперську» антиукраїнську пропаганду, офіційна Законослужницька церква шалено втрачала популярність у масах і на додачу розкололась на два ворогуючі патріархати — Київський і Царгородський, натомість все більше і більше людей приймали телесіянство, — але і це генерала Котигорошка не обходило. Він вирішив просто доживати.