— Він його так любив, так шанував, просто не може до кінця збагнути те, що цього великого президента, цієї прекрасної людини, цього світоча цивілізації вже з нами нема. Це я, панове, маю на увазі, що в.о. Вернидуб дуже тужить за покійним президентом Трипільським. Та запевняю вас, панове, що вже завтра вранці це буде зовсім інша людина — тверезий, мудрий і вольовий керівник.
Справді, наступного дня в кабінеті президента України в Києві на вулиці Банковій сиділа інша людина — знервований від похмілля, роздратований від недосипання, погано поголений чоловік з синюватими мішками під очима. Начальник політичної поліції Буха Копитович доповів, що атлантидські засоби масової інформації, а найбільше — радіостанції, що «брешуть» на Европу, на всі смаки обсмоктують версію насильницької смерти Трипільського і роблять прозорі натяки у його, пана Вернидуба, бік. У відповідь в.о. Вернидуб викликав військового міністра і наказав, аби кораблі 7-го флоту українських ВМС топили у нейтральних водах судна Атлантиди, а потім би перепрошувались, мовляв, помилка сталася.
Холодна з рясними гарячими вкрапленнями війна між Україною та Атлантидою набирала все більшої сили. Політичні оглядачі, які на підставі обміну люб'язностями між Птеро XXVI Дактиліяном і в.о. Вернидубом біля труни Трипільського прогнозували потеплішання взаємин між цими країнами, були присоромлені і затавровані як некомпетентні…
В Україні тим часом все йшло за розробленим заздалегідь планом. Все, за одним дрібним, але неприємним винятком — десь щез бойовий маг Яблуненко.
Хорунжий Яблуненко після того, як провів анонімний сеанс чорної магії, отримав подяку особисто від генерала Бухи Копитовича і запрошення випити. В генеральському кабінеті пан генерал сам особисто налив чарку «бойовому побратимови», яку той змушений був випити. А коли випив, то мусив гепнутися на підлогу. Генерал викликав оперативників і, сказавши, що хорунжому Яблуненкови стало зле, звелів доставити його у відомчий шпиталь і помістити в окрему кімнату з наміром вночі довести справу до кінця. Але Яблуненко знав, з ким має справу, тому перед сеансом наковтався різних, які лише мав, протиотрут. Тому він хоч і лежав в ізольованій палаті під виглядом непритомного, проте ще дещо тямив. Через кілька годин, зрозумівши, що все сталося саме так, як він і передбачав, Яблуненко почав рятуватися. Він встав з ліжка, взув чоботи, які «бойові побратими» разом з його уніформою чомусь доставили сюди з ним «непритомним», і виглянув через скляні двері в коридор. Так і є — обабіч дверей двоє в цивільному. Ясно. Яблуненко зробив кілька вправ за системою йога, аби привести себе у відповідний фізичний стан, змайстрував собі із свого офіцерського ременя кастет, став біля дверей і тихенько застогнав. У цивільному підвелися, прислухалися. Стогне, треба глянути. Глянули. Першого Яблуненко вдарив ногою в потилицю, коли той ввійшов у палату, а другого — імпровізованим кастетом у перенісся. Виключились обидва. Яблуненко одного влаштував у шафі, попередньо зв'язавши і запхавши ганчірку в рот, а другого, переодягнувши у свою піжаму, вклав у ліжечко. Для певности обох ще раз оглушив графином для води. Потім, вбраний в одяг агента в цивільному, Яблуненко щасливо покинув шпиталь. Тепер наступила друга фаза процесу порятунку. Він звичайною таксівкою дістався до конспіративної квартири, яку за бюджетні кошти утримував для побачень з курвами. Там він мав деякі речі, які завбачливо приготував після того, як отримав ту пропозицію від генерала Бухи, — польовий стрій і документи поручника ВНУ. Серед комплекту бездоганно виготовлених посвідчень на ім'я такого собі Гончаренка були й папери на відрядження у один віддалений африканський гарнізон.
Через кілька годин транспортний «Ан-70» ВВС України вилетів з Києва у напрямку Олександрії. Серед кількох десятків старшин різних родів військ був один піхотний поручник, очевидно, хворий, бо ледве дихав і просив раз по раз води. Коли присутній на борту військовий лікар зробив йому стимулюючу ін'єкцію, поручникови стало ще гірше. Після приземлення офіцери хотіли відпровадити його в шпиталь, але він раптово одужав і сів у катер, який ішов вверх Нилом. У дорозі поручник Гончаренко почав помирати — отрута Копитовича, різні протиотрути та за інших умов корисні ін'єкції зробили свою справу. Попутники вирішили висадити поручника біля першого ж українського військового об'єкта. Ним виявився абсолютно засекречений і під страшенною охороною — «Псі 7-І». Командир цього об'єкту сотник Пта-Пташник спочатку категорично відмовився приймати хворого українського старшину, але коли дізнався, що той уже помирає і його треба взяти лише для того, аби запаяти в цинк і відправити в Україну, — погодився. У шпиталі хворий останній раз прийшов до тями і попросив пити. Нікого з медичного персоналу поряд не було, тому склянку води помираючому поручникови приніс офіцер, що випадково опинився біля палати — повертався після перев'язки рани, яку заробив собі від забавки з десантним ножем.
— Тит?!
— Вишнеслав?!
Поручник Котигорошко пробув біля вмираючого офіцера останні години, аж до самого кінця. Вони про щось розмовляли, але про що — ніхто не знає. Можна сказати, що офіцер з катера помер на руках поручника Котигорошка. Через кілька днів транспортний літак повіз в Україну у цинковій труні померлого від невідомої хвороби поручника Гончаренка, який так і не доїхав до свого нового місця служби — гарнізону в Фівах, — випускника Чернівецького військового інституту двадцяти шести років, круглого сироту, навіть без близьких родичів. У військовому міністерстві до такого вантажу поставились як до належного — провівши за стандартною бюрократичною процедурою, поховали його на спеціяльному кладовищі під Києвом.
