– Я дурно хліба ніде не їм; я стану в вас за наймита,– обізвався Прокіп.

«От і добре,– подумала Онися.– Може, одробить мені за мою Марусю».

– Вставай же, та бери ціпа, та йди зароби обід,– сказала Онися.

– Ось нагріюся, то й піду,—сказав Прокіп.

Наймички підняли Прокопа на сміх. Позбігались панни дивитись на божевільного, як на диво. Прокіп нагрівся, взяв з стола шматок хліба й пішов у клуню до молотників. Молотники дали йому в руки ціпа й наскидали з за-сторонка купу снопів. Прокіп почав молотити, як машина, лупив ціпом снопи, аж солома летіла,– падкував коло роботи так, що аж молотники здивувались. Але згодом, мабуть, тим, що втомився, він витріщив очі на лати й став, неначе остовпів. Молотники жартували, сміялись з його, штовхали під бік, а Прокіп все стояв та дивився вгору. Через годину він знов вдарив ціпом по снопах й намолотив більше од молотників. Онися поміркувала, що Прокіп робить добре, плати не візьме, й задумала хоч тим оддячити Олесі.

Живе Прокіп у отця Харитона тиждень, живе й другий і не одмикує од роботи; часом десь щезне на день, на два, та й знов вертається й лізе просто на піч. Але чим далі, тим чудніший ставав Прокіп. Раз вхопив він косу й пішов косити в городі сухий бур'ян та кропиву. Косе він та косе, аж піт з його ллється. Панни повибігали дивитись на ту чудасію.

– Нащо ти, Прокопе, косиш кропиву? – питали в його панни.

– Ото добрі в вас наймити! Літо минуло, а вони всього сіна й досі не викосили,– гукав Прокіп та махав косою.– Накошу оце сіна,– товар поїсть.

Другий раз Прокіп пішов на ставок, позгонив усі людські гуси й нагнав до батюшки повнісінький двір гусей, залучивши по дорозі з десяток свиней.

– Ото добрі тут наймички! Й досі гусей не позаганяли в хлів,– кричав Прокіп на наймичок.

Саме тоді приїхали до отця Харитона гості, та все панни, почувши, що в отця Харитона гостюють дочки Млинковського. Панни заночували й порозвішували на ніч на кілочках та на цвяхах по стінах білі спідниці та криноліни, що тоді почали входити в моду. З кімнати, де висіли спідниці та криноліни, були зроблені невеличкі дверці в пекарню. Прокіп наглядів ті криноліни, встав уночі, познімав їх з кілочків і вкинув у жлукто, що стояло у дворі під тином. В пекарні на грубі сушилось в ночовках петльоване борошно; Онисія Степанівна думала того дня пекти паляниці для гостей. Прокіп взяв ночовки, висипав у жлукто борошно замість попелу, накидав зверху каміння та давай носити воду відром та лити в жлукто; йому здалось, що він ллє окропи. Одзоливши криноліни, Прокіп увійшов у пекарню й ліг спочивати.

Панни встали вранці й здивувались, що на стінах не було їх кринолінів та спідниць.

– Мамо, чи це ви поздіймали з кілочків наші спідниці,– питала в Онисі Надезя.

– Поздіймав і позолив ваші криноліни дурний Прокіп,– он підіть у двір та загляньте в жлукто,– сказала Онисія Степанівна.

Панни повибігали у двір. З жлукта стриміли дроти кринолінів, як паліччя, а од жлукта до половини двора простяглася біла річка. Панни підняли гвалт і кинулись рятувати свої спідниці та криноліни; поскидали каміння н повитягали їх з жлукта. Криноліни були поламані, погнуті й помазані білою квашею.

– Та це ж він присипав їх зверху борошном,– сказала Онисія Степанівна.– Ой лишечко моє! Чи не висипав він часом петльова-ного борошна з ночов?

Петльованого борошна в ночовках не зосталось і сліду, а порожні ночовки стояли на грубі.

– А бодай тебе золила лиха година та нещаслива! – крикнула Онися, вдарившись об поли руками.– От тобі напекла гостям паляниць. Це не Прокіп, а моє лихо. Мабуть, проклята протопопша сміється з мене та навмисне наслала на мене оцього навісного та божевільного, йди собі додому до своєї про-топопші та позоли її криноліни! Геть з мого двора, щоб і твій дух тут не смердів! – крикнула Онися до Прокопа.

– Та я ж хотів позолити й попрати паннам спідниці! Наймички лінуються прати, а я собі думаю: дай позолю й поперу в ставку, поки панни повстають. Їй-богу, цілісіньку ніч порався й не виспався,– одговорювався Прокіп.

– Йди собі к нечистому та ще й зараз,– крикнула Онися до Прокопа.

– Куди ж я піду, коли в мене нема своєї доми, нема батька, нема матері,– говорив Прокіп.

– Іди до своєї протопопші та й не приходь більше до нас.

– Коли й протопопша мене так само про-ганя, як і ви, каже, що я дурний, нічого не роблю, тільки дурно хліб їм. А поки був розумний, то й не проганяла,– одговорювався Прокіп.

– На тобі свиту та зараз геть з моєї хати! – кричала Онися.

– Якби в мене була своя хата, то я б і пішов. Куди ж я піду? Батька нема, матері нема. Була колись в мене мати, та на степи втекла, а мене покинула...

Прокіп сів на лаву й несподівано заплакав, як плачуть маленькі діти: попереду запхикав, а потім заридав голосно й втирав сльози кулаком. Наймички й панни почали сміятись, а сльози почали душити Прокопа. Він підняв голову вгору, як піднімають діти, й почав неначе стогнати, втиривши очі в стелю. В його сльози забивали дух, а далі перестали текти; очі стали сухі, а Прокіп все стогнав, неначе йому прийшов кінець. Сміх в пекарні затих. Наймички поскривлялись. Панни одна за другою повиходили з пекарні. Вийшла й Онися, махнувши рукою. А Прокіп ще довго ридав по-дитячій та кричав:

– Мати втекла, мене покинула. Мати мене жалувала, гостинці мені давала; а тепер мене ніхто не жалує, гостинців не дає. Ой боже мій! ой, ой, ой! Я їм роблю, а вони мене лають, ще й з хати проганяють. Де ж я дінусь? Як прийде мати з степів, я матері все розкажу.

Довго плакав Прокіп, а далі впав додолу, неначе мертвий. Потім схопивсь, взяв свиту, напнув на голову та й пішов в Богуслав.

Дочки Млинковського ще довго жили в отця Харитона й були ладні жити хоч і до смерті. Отець Харитін боявся столоначальника й мовчав, але Онисія Степанівна була не з таківських, що мовчать. Вона просто без церемонії сказала паннам, що їм час їхати далі, до свого родича. Панни мовчали, не хотіли збиратись в дорогу, все отягувались.

– Чи довго ще буду годувати оцих злиднів? Запрягай, парубче, коні та під'їжджай під ганок,– гукнула Онися на парубка.

Парубок запріг коні й під'їхав під ганок.