Отець Харитін поїхав до благочинного за порадою.

– Коли не второпали, то й добре, бо нам вже прийшов приказ од губернатора Бібікова тільки читати в церкві бомагу щонеділі й не виясняти в церкві, – сказав благочинний,– а виясняти можна тільки «по требованію крестьян».

– Як же воно так: я не розумію, й громада не розуміє.

– Мабуть, так воно й треба, коли прийшов такий приказ, бо пани кажуть людям, що до «інвентарів» була легша панщина,– сказав благочинний.—Та ви не дуже кваптесь товмачити, щоб часом лиха не набратись: хто мовчить, той двох навчить, бо вже один батюшка за це виясніння втратив парафію. Ви знаєте, що в нас сама поліція з поляків,– повертає діло так, буцімто попи бунтують народ, а не пани.

Отець Харитін приїхав додому й тільки махнув громаді руками, як громада причепилась до його... «Йдіть до пана. Пан вам усе розтовмачить: може, йому є приказ розуміти ту бомагу та її товмачити»,– говорив людям отець Харитін.

Тим часом польські пани були дуже сердиті, що московський уряд зменшив людям панщину. Вони хотіли доказати мужикам, що пани пули добрі до мужиків, що не вони, а москалі пригнічують народ. Замість того щоб зменшити панщину, пани її прибільшили і силували народ робити панщину цілий тиждень. Ніколи не була панщина така велика для народу, як в ті часи. Народ прочув, то панщину і справді зменшили, що пани знущаються над ними. Сміливіші перестали одбувати панщину більше трьох днів на тиждень і підмовляли й других. Вільшаницький пан дав знати в поліцію, що народ бунтується. В Вільшаницю прийшла рота москалів. І поліція, і офіцери, і жандарми набігли в Вільшаницю і привели роту москалів. Рота розсипалась по селу і почала різати кури, гуси, свині і навіть корови. Починалась московська закуція над народом, піднята польськими руками. Пройшла чутка, що перших проводирів, титаря Онопрієнка та двох його братів, будуть бити різками на вигоні і оддадуть в москалі.

Ввечері отець Харитін сидів у кімнаті і балакав з Онисею. В вікно щось тихенько застукало і загомоніло.

– Хто то стукає? – спитав отець Харитін.

– Вийдіть, панотче, сюди, та так, щоб ніхто з наймитів не видів,– промовив титар під вікном.

Отець Харитін вийшов надвір. На причілку стояв титар з двома братами.

– Рятуйте, панотче! Нас москалі хотять половити, бити різками та в тюрму закинути. Переховай нас, панотче, бо нас уже шукають і по хлівах, і по погребах.

– Боже мій! Де ж я вас сховаю? А як почнуть трусити і в моїй оселі? – промовив отець Харитін.

– Може, таки не посміють? – сумно обізвались чоловіки.

Тим часом вибігла і Онися на причілок.

– Що нам робити? Де нам людей сховати? – питав поради в Онисі отець Харитін.

– Ховайтесь в дзвіницю. В дзвіниці ніхто не посміє трусити,– сказала Онися.– Йдіть через садок, перелізьте через тин; а я тим часом наберу хліба та води та винесу вам,– сказала Онися.

Отець Харитін взяв ключі од дзвіниці і провів людей через садок; одімкнув дзвіницю і впустив чоловіків. Онися принесла харчі. Люди засунули двері засовом зсередини, а отець Харитін замкнув замок на одному скоблі, аби висів для людського ока. Онопрієнки зістались на ніч в дзвіниці.

Тим часом москалі перетрусили увесь куток, перенишпорили все село, обійшли садки, перетрусили млин і вітряки. Онопрієнки неначе в воду впали. Другого дня москалі зігнали увесь народ на вигон. Вся громада склала пеню на Онопрієнків, бо знала, що їх уже трудно й впіймати. Кільки чоловіків вибили різками і приказали людям слухати панів. Оно-прієнкові хати обідрали дочиста, вирізали всю худобу, побили вікна, побили горшки й діжки, поламали тини і зіставили самі голі стіни. Безталанні жінки з дітьми перебрались до сусід. Титареву хату розвалили до останку, розкидали деревню й попалили.

Цілу ніч і цілий день пересиділи Онопрі-єнки в дзвіниці. Другої ночі отець Харитін приніс їм харч і розказав, що сталось з їх хатами, з їх добром.

Чоловіки облились тільки гіркими сльозами.

– Тікайте з села до котрого часу,– радив їм отець Харитін.– Тікайте на сахарні, ставайте на роботу та приносьте гроші жінкам. Приносьте не вдень, а вночі. Застукаєте б моє вікно; я до вас вийду, передам гроші жінкам, або проведу вас до їх, або покличу до вас жінок. Вам не можна зістатись в селі, бо вам обголять лоби та оддадуть в москалі.

Отець Харитін виніс людям харчі на дорогу, дав трохи грошей і випустив з дзвіниці. Три богатирі, добрі господарі, поважні люди в громаді, пішли по світу бурлаками. І щороку в темну-темну ніч хтось стукав тихенько в ба-тюшине вікно; щороку виходив отець Харитін до бурлак, одмикав дзвіницю і впускав на кілька днів безталанних.

Од часу «інвентарів» од 1847 року, селяни повинні були обробляти поле й священикам, цебто, попросту сказати, одбувати батюшкам панщину в жнива по одному дню. Пан прислав до батюшки людей на панщину. Чоловіки й молодиці од сорому не знали, де очі діти, й батюшці й матушці навіть спочатку було якось ніяково.

– Чи це, батюшко, нас послали до вас на роботу за спасіння душі, неначебто спасенни-ків, чи таки на справдішню панщину? – питали люди в батюшки.

– Хто його зна! Я й сам добре не второпаю,– говорив отець Харитін.– Спасенники й без того помагали мені в роботі, як говіли, а це казав пан, що таки в тих «інвентарях» написано, щоб усі дорослі люди одбували священикам по одному дню в жнива.

Люди мовчки пішли на поле робити, але од того часу, як почалася ця попівська панщина, селяни почали потроху одхилятись од священиків. Молодиці й чоловіки перестали ходити до батюшки в гості п послухати по добрій волі; й скільки не прохав отець Харитін молодиць напрясти матушці по півміточку, ні одна молодиця в селі й веретеном не крутнула для матушки. Онисія Степанівна швидко оговталась з тією панщиною й командувала людьми, як панський осавула.

Старша дочка отця Харитона, Надезя, пробула рік в Богуславі в пансіоні в однії польки. Онисії Степанівні шкода було грошей, і вона взяла Надезю додому. Надезя вивчилась читати й трохи писати; вивчилась грати на гітарі й вбиратись в європейський костюм: вивчилась танцювати й робити кнікси и на тому скінчила свою науку. На її місце Онисія Степанівна одвезла меншу дочку Палазю. Дочки росли. Онисине завзяття до праці росло разом з дочками. Онисія Степанівна сама їздила на поле, стояла безодхідно коло панщанних людей. Своїм наймичкам вона не давала и вгору глянути: будила опівночі та гризлась з ними цілий день. Наймички не хотіли служити в матушки.