— Дякую, — мовив він, — я тут удома.

— Тут? — запитала вона й зупинилася, поставивши на ручне гальмо, і додала: — Тоді ми сусіди.

Такого Ґантенбайн не сподівався.

— Так, — повторила вона, — ми сусіди!

Вони сиділи тепер у непорушному автомобілі, вона вже вимкнула мотор, а Ґантенбайн, утративши все самовладання, не міг підвестися. Що далі? Жінка не здивувалася, що сліпий, їдучи в машині, а отже, не стукаючи ціпком об бровку, заявив, що він тут удома. Вона, мабуть, вірила в притаманне йому шосте чуття й відверто зраділа, що має сусіду, який ніколи не зможе побачити її чоловіка, і думка постати перед його очима як дама окрилила її. Може, зварити йому кави? Тепер йому був би до вподоби коньяк. А може, чаю? Він не смів відмовитись, він повинен ставитися до неї як до дами, щоб урятувати свою роль сліпого, і, коли вона невинно запитала, як його, зрештою, звати, він не міг не представитися.

— Ґантенбайн? — перепитала вона. — Ви часом не родич...

— Ні, — відповів він.

— Ні, — проказала вона, — який збіг!

Вона не раз повторила ці слова, поки порпалась у крокодилячій сумці, щоб назвати й своє ім’я, дати візитку з оздобленим краєм, яку він і сам добре бачив, але вона прочитала вголос: «Камілла Губер». Напису, який стояв нижче, вона не прочитала: «Манікюр». Для сліпого це не має значення. Так само й попередження: «Тільки домовившись по телефону». Ґантенбайн лише повторив почуте: «Камілла Губер». Цього досить. Устромив карточку до кишені, а вона запитала, де саме живе її сусіда.

— Там, — відповів він, — у синьому будинку.

Вона глянула, але не побачила синього будинку.

— Гм, — замислився він. — Де ж ми тоді?

Тепер він був змушений брехати далі:

— Хіба це не вулиця Фельдегштрасе?

— Таки вона.

Але це був не нижній, а верхній край Фельдегштрасе, досить-таки довгенької, тож про сусідство не могло бути й мови; жіночка в шубці, як він бачив, розчарувалася, крім того, занепокоїлася, що на його шосте чуття годі покладатися, а проте не здавалася, ні, за таких обставин вона не запустить двигун і не повезе Ґантенбайна додому, якщо він не прийме її запрошення на каву, так не годиться, вона не матиме спокою й т. ін.

Він прийняв її запрошення.

У ліфті, поки вона прагнула дізнатися, чи часто Ґантенбайн блудить у місті, він заплющив очі, щоб підготуватися до свого першого візиту в якості сліпого й до виходу з ліфта, коли він мав якомога природніше (не надміру) зашпортатися. Камілла була зворушлива: зняла з нього, тільки-но вони зайшли до приміщення, пальто, капелюха й забрала ціпок. Камілла теж не знала, чи потрібний йому в квартирі чорний ціпок, він тут перший сліпий відвідувач. А йому здавалося, що ціпок потрібний безперечно: має нагадувати про роль.

— Сідайте!

Жінка забула, що він не бачить жодного стільця.

— Гарно, — проказав він, — гарно тут у вас.

— Справді? — запитала вона, не помітивши його помилки, й додала: — Якби ж ви могли бачити краєвид з моїх вікон! Видно майже все озеро.

Камілла перебільшувала.

— А гори видно? — запитав він.

Камілла, й досі у своїй шубці з водоростей, потай відчинила вікно, щоб гість відчув чисте повітря, а потім ще раз запитала, чи його справді ніде не зачепило. Він бачив, як вона тихесенько застелила кушетку, безгучно прибрала два коньячні келихи й бюстгальтер, немов сумнівалася в сліпоті свого гостя, тож лишилися, бо вона вочевидь недобачила їх, тільки зів’ялі горбики двох панчіх, які він при нагоді, коли Камілла обернулася плечима, запхав ногою під кушетку. Він почувавсь, як і раніше, коли вперше опинявся в чужій квартирі: трохи бентежився, пильно дбав, щоб не озиратися, однак у нього склалося певне враження, яке він одразу намагався приховати невимушеною розмовою. Він говорив про квартплату й дорожнечу, а Камілла тим часом спорожнила вчорашню попільничку, згідна з кожним сказаним словом. Потім ще раз оглянула кімнату. Тепер, коли зникли навіть зів’ялі горбики панчіх, це було приміщення, яке можна оглядати, квартира самостійної жінки. Потім він казав щось про обставини, на які вона має не зважати, але марно, Камілла вже пішла на кухню ставити воду...

Ґантенбайн сам.

Згодом, ставши впевненим завдяки своєму досвідові в якості сліпого, Ґантенбайн не боятиметься опинитись у будь-якому товаристві, стоятиме з темними окулярами сліпого на обличчі в якійсь віллі й розмовлятиме з одним швейцарським полковником, сплутавши його з відомим спекулянтом. Таж сліпому не можна дорікати. Він не здатний відрізнити адвоката від фальшувальника підписів, що є родичем того спекулянта. Ґантенбайн завжди докладатиме якнайревніших зусиль, щоб довести свою сліпоту. Його вестимуть до столу і в застільній розмові пояснюватимуть, яких добродіїв бажано бачити, а яких — ні. Йому показуватимуть світ таким, яким він постає в газетах, і поки Ґантенбайн удаватиме, ніби вірить, то робитиме кар’єру. Нездатність бачити не повинна засмучувати його, бо світ потребує таких людей, як Ґантенбайн, які не кажуть, що бачать, і начальники цінуватимуть їх; економічні наслідки такої високої оцінки не забаряться. Ґантенбайн, щоб не вийти з ролі, стерегтиметься зрікатися своїх поглядів чи навіть просто змінювати їх тільки тому, що бачить речі, які спростовують їх. Він зробить собі політичну кар’єру, не дуже блискучу, але почесну; буде присутній усюди, спираючись на чорний ціпок, щоб не зашпортатись, а коли зрозуміють, що Ґантенбайн не бачить, що діється перед його очима, всюди охоче дослухатимуться до його думки. Отаке сновигання між людей інколи може довести до прикрощів, скажімо, коли Ґантенбайн зустрів добродія, що представився єпископом, і Ґантенбайн наосліп запитав, хто перед цим розводився про свинуватих жидів; то був сам єпископ. А втім, Ґантенбайн їстиме хліб з ікрою. Він зустріне добродія, який говоритиме навіть про свободу культури, й запитає, чи інший добродій, який і за Гітлера відігравав не менш провідну роль, теж присутній у залі, й не бачитиме, що це той самий чоловік. А втім, Ґантенбайн куритиме сигари й т. ін... Візит до Камілли Губер, манікюр — це тільки перша спроба, і, коли вона повернулася з двома чашечками, Ґантенбайн був лише початківцем.

— Як звати вашого песика? — запитав він.

— Теді.

— Дуже милий.

— Справді? — мовила вона й навіть не запитала себе, як Ґантенбайн дізнався про це. Сліпий, поки хвалить, може говорити геть про все. Ґантенбайн не міг відмовити собі в контрольній перевірці.

— Скажіть мені, — озвався він невдовзі, — ці мілерівські крісла, як на мене, все-таки страхітливі. Вочевидь страхітливі.

Камілла саме наливала каву.

— Звідки ви знаєте про це? — коротко запитала вона, вказавши йому на його неспроможність, а потім додала приязно: — Ви з цукром?

Ґантенбайн кивнув головою.

— Тістечко?

Він завагався.

— Енґаденський торт, — повідомила Камілла, — на жаль, уже розрізаний, — додала вона щиросердо, — але свіжісінький.

Хоча Ґантенбайн не любив тістечок, він попросив собі шматочок. Його перша трапеза як сліпого! З тортом просто: треба просто сліпо намацувати його виделкою на тарілці, аж поки намацаєш. (Важче доведеться з фореллю, яку я залюбки розрізаю сам; Ґантенбайн буде змушений підготувати номер: сліпий, що сам розрізає собі форель, і то вправніше за офіціанта, дивовижна річ, тож люди за столом просто дивуватимуться й проситимуть сліпого, щоб він розрізав і їхню форель, зачаровані неймовірним.)

— Господи, — похопилася вона, — ложечка!

Вона грає роль невправної.

— Просто жахливо, — сміялася вона, — знаєте, з мене ніяка господиня...

Це теж, здається, була роль, яку хотіла грати Камілла: ніяка господиня. Невже вона сподівається, що Ґантенбайн вважає її за інтелектуалку? Отже, хай там що, ніяка господиня, тут уже сумнівів немає. Може, митець? Ґантенбайн розуміє: принаймні жінка, яка має професію. Таж не ходитиме вона за кожною окремою ложечкою й далі в шубці з водоростей, радісна, немов для неї почалося нове життя. Від цього вона гарніша, ніж насправді, принаймні молодша. Вона тішиться, що її не бачать, сідає на кушетку, піднімає вгору коліна і тихенько, щоб Ґантенбайн не почув і не здогадався, скидає свої фіалкові туфельки і кладе на підставку, до якої можна дотягтися рукою.