— Таж кажи вже! — вирвалось у нього.

Чого він хоче? Що в нього на думці?

— Ти написала, — проказав він, — що в тобі є й інші почуття...

Пауза.

— Я дуже люблю одну людину, — мовила вона.

Пауза.

Її обличчя не екстатичне, а тільки чуже, голос спокійний. Дуже любить. Її обличчя підтверджує. Дуже любить. Простий вислів прикривається правдою, і тут годі вже щось додати. Чому він ставить свого листа на стіл? Пауза триває якусь мить, аж поки Свобода, натоптуючи люльку, так би мовити, немов завдяки відлунню, яке не згасало в ньому, мало-помалу усвідомив, що безневинність її слів — аж ніяк не спритне пом’якшення барв, щоб засвідчити милосердя, а об’єктивний опис ситуації, серйозність якої не допускає гучних слів. Свобода, й далі натоптуючи люльку, якусь мить дивився на Ділю з надією, що йдеться про якесь поквапне нерозуміння з його боку, і тільки чужість її обличчя спростувала його короткочасну надію. Дуже любить. Отже, так воно і є. Дуже любить. Відлуння не згасало й далі, коли Свобода нарешті запалив люльку, а потім курив, і навіть його голос був спокійний, коли він запитав:

— Хто це?

Пауза.

— Ти не хочеш сказати?

— Звичайно, — відповіла вона в пориві затятості, але зачекала. Невже він не знає? Вона тягнула з відповіддю, наче їй було б краще, якби він здогадався, щоб вона тільки кивнула головою. Чому він не допоможе їй? Свобода чекав не без припущень, які оскаженіло зринали в голові, й передусім зрадів, коли вона нарешті проказала:

— Ти не знаєш його.

Він п’є.

Цей удар тяжкенький для нього...

Він шукає сірників, бо люлька не горить, а потім одразу береться вичищати її; Свобода мусить тепер щось вигадати, щось дотепне, щоб невимушеним і грайливо-бадьорим тоном з’ясувати, мимохідь запитати й дізнатися:

— Як його звуть?

Пауза.

— Ендерлін.

Вона вдячна, що він не повторив ім’я, а мовчить, і з таким виразом обличчя, наче більше нема про що говорити, підводиться, а Свобода й далі вичищає люльку... Як уже названо ім’я, немає потреби казати, де й коли Ліля зустрілася з ним; Свобода пригадує зустріч у барі, яка не відбулася, не відбулася через нього; тепер Свобода, можливо, шкодує, що з чоловіком, якого так любить Ліля, він ніколи не бачився віч-на-віч. Я чекав тоді на Свободу. Коли це, власне, було? Свобода пригадує. Коли він був у Лондоні? Цю дату, здається йому, слід неодмінно пригадати. На початку березня? І раптом йому спала полуда з очей, поки він дивився на килим, тепер він збагнув, чому від березня вона так раділа життю. Тож це він останнім часом зробив її такою щасливою? Ліля не могла вгадати його чеських думок, а що вже перша година і вона не хоче чути ніяких неналежних запитань, то розповідає, не чекаючи їх:

— Він має їхати до Америки, його запросили до Гарвардського університету, він доцент. — Що він ще хоче знати? — Він, як ти знаєш, головний редактор газети...

Свобода мовчить.

— Ну, — запитує вона, — що ти хочеш ще знати?

Вона говорить так, наче він тисне на неї запитаннями, силує й мучить її, її обличчя вабить його, але однісіньку мить, із люлькою в кулаці Свобода слухає, Ліля замовкає й після всіх розповідей про мою академічну кар’єру виявляється неготовою до його неналежного запитання:

— Ти вже спала з ним?

Пауза.

— Мовчиш? — запитує він. — Отже, так.

— Так.

Обоє спокійні.

— Так, — повторює вона. — А що?

— Так, — тягне й він, щоб прислухатися до спокою свого голосу, але йому, власне, не спадає на гадку нічого, що він хотів би висловити тим голосом, і Свобода мовчить, потім бере й сідає. Біль ще діє майже як фізична насолода. Коли він шукає очима Лілю, вона опускає очі, але чинить так не від сорому, розумієте, а як покривджена, покривджена Свободою, що змусив її зізнатися, а твердження, мовляв, вона його, Свободу, як написано в тому листі, дуже любить, на правду цієї миті не скидалося. Поки що Свобода не кривдить її, як їй, може, хотілося б, поки що він сидить із руками в кишенях штанів, замкнений, але неушкоджений; поки що він стримується й не дозволяє собі вимагати якогось права, нехай навіть права лише на відвертість. Поки що він ще має силу просто сприймати життя. Як довго? Але все-таки Свобода повинен щось сказати. Що-небудь. Наприклад:

— Скільки йому років?

Ліля втомлена.

— Не питай мене тепер нічого, — просить вона. — Свобе, це все, що я тобі можу сказати.

— Що ти його дуже любиш.

На жаль, час не стоїть, на жаль, не падає ніяка завіса, поки Свобода, тепер упершись ліктями в коліна, обіруч тримаючи склянку з теплим віскі, мовчки й спокійно зберігає гідність чоловіка, який програв, нехай навіть зберігає тільки тому, що нічого іншого йому не спадає на гадку. Навіть запитання, що тепер має бути далі, ще передчасне, він просто знає, що воно постане... Загалом він знає. Звичайно. Але нічого не відчуває, лише смак слабенького віскі, розбавленого розтопленим льодом; він тримає його в роті, наче хоче сполоскати горло.

— Свобе, — каже вона, — я така втомлена, що зараз упаду.

Якби він, Своб, не сидів отак, Ліля могла б тепер бути по-товариському ніжною, це його провина, що вона в зимному настрої. Вона вичищає попільничку. Він розуміє, що повинно щось статися, якась радикальна зміна: вона не просто вичищає попільничку, а прибирає всю квартиру, Ліля як хатня господиня, вона знімає свого жакета й вішає на плічка для одягу. Свобода злякався, Ліля такого ніколи не робила. Ці дії свідчать про ступінь її збентеженості, вона, здається, вже не знає, які звичаї панують у їхньому шлюбі. Невже вона вже зайшла так далеко? Він приглядається, впершись ліктями в обидва коліна.

— Я казала тобі, — запитує Ліля, — що сьогодні дзвонили з гаража за страхування?

— Казала.

— Через рахунок, — додає вона. — Рахунок треба вислати в страхове агентство.

Свобода мовчить.

— Ми про це ніколи не забували, — каже вона.

— Про що?

Ліля думає тепер про все, навіть про день народження свого батька, про гостя, що має прийти на днях, про пакунок, який досі лежить на митниці, Ліля забере його, так, завтра вранці їй однаково треба до міста, є повно всяких невідкладних справ. Ліля думає про них і, якби не було вже за північ, ще сказала б чоловікові за холодильник, але завтра їй однаково треба до міста, нема вже й солоного мигдалю, в п’ятницю приходять Хінріхзени, в неділю концерт Мадера, Ліля замовить квитки для обох, вона думає тепер практично про все, а не тільки про таємничий пакунок, який і досі лежить на митниці, навіть про день народження свого батька, навіть про податок на собак... життя йде далі... поки Свобода мовчить.

Свобода коло вікна...

Свобода пригадує, коли він міг би помітити що-небудь. Навіщо? Звичайно, він міг би помітити. Щодня! Цікаво тепер думати, що він помічав усе, починаючи від факту, що Ліля, коли він повернувся з Лондона, просто погарнішала, помолодшала; потім був незмірно дорогий подарунок на його день народження; та сама причина пояснює, що в неї зникла мігрень, з’явилися поривність, сяйлива впевненість передусім у товаристві, ініціативність, рум’янець на обличчі. Це все Свобода помічав. Наче диво яке. Її лист до Лондона, той другий, справді відісланий: короткий, але сповнений кохання. Потім її нездатність сказати щось про оперу. Побіжна згадка про чоловіка, з яким Свобода, поїхавши до Лондона, не зустрівся: без коментарів. Потім зникнення її цікавості до звичайної пошти, недбале ставлення до власної родини, неприхована цікавість до нової газети і мовчання, що її приваблює в новому виданні. Її потреба згадувати, кого вона зустрічала. Нова зачіска. Невизначеність в усіх спільних планах. Нецікавість до того, кого міг зустріти Свобода, а до цього ж її суто сестринська радість із приводу його професійних успіхів. Якось він застав її за вивченням розкладу міжнародних авіарейсів. Її нервозна пунктуальність у певні дні тижня. Це все тепер пригадалося Свободі, а крім того, й деякі побіжні жартівливі звинувачення, відверта мова про чоловіка і жінку взагалі, захват із приводу фільму зі жвавим сюжетом, а надто сцени, де жінка, поки її цілує чоловік, гладить ногою іншого, і взагалі її гумор, пов’язаний із прихованою турботою про Свободу, коли він зосереджено думав про щось, а також її співчуття до ув’язнених тварин у зоопарку, її заувага про лебедів, що так пристойно завжди пливуть рядочком, і так далі... Вона не винна, що Свобода не зрозумів, своєї радості від життя вона не приховувала, це його провина, що він пов’язував ту радість із собою або якимсь дивом, а втім, то була щаслива пора й для нього, атож, саме після Лондона.