Я уявляю собі:

Ліля, в плащі, ходить по сцені, репетиція, Ліля в ролі леді Макбет, я сиджу в затінку ложі, поклавши ноги на сидіння переднього стільця, жую мигдалеві горішки і, щоб не лишати сміття, розлускую їх у пітьмі в кишені піджака, отже, наосліп; лушпиння лишається в кишені, а якщо серед нього інколи щастить знайти горішок, це ще цікавіше. Дирекція дала згоду на мою присутність, хоч і неохоче, вона була змушена, щоб Ліля, що в цьому домі завжди домагається свого, могла піти на поступки в чомусь іншому. Дирекція, мабуть, дивувалася, чому я, сліпий, маю ходити на репетиції. Цього хоче Ліля. Каже, що я її єдиний помічник... Гаразд: Ліля виходить на сцену, Ліля в плащі, вона вітає, і її вітають, наче вона й не спізнилася. Як їй так удається, я не знаю, до театру ми прийшли разом, і майже вчасно, бо Ліля знову не могла знайти свого годинника, а я сьогодні не підігравав їй, щоб ми бодай раз прийшли вчасно. Вона, мабуть, пішла до службового входу, відчула щось інтуїцією. Може, яка розмова на сходах або лист, що чекав у швейцара, не знаю, хай там як, Ліля знову спізнилася; ми чекали, тиша перед репетицією, удари молотком десь у задній частині сцени, тиша, режисер за пультом розмовляє з асистентом — про речі не нагальні, але потрібні, щоб не створити в себе та акторів відчуття, ніби чекають тільки на Лілю. Вона от-от прийде, вже пройшла через сцену, тепер у своїй гардеробній. Тиша, потім прокльони режисера, які я розумію навіть у ложі. Ліля аж ніяк не має наміру змушувати людей чекати, — це її особливий дар. Вони чекають. Коли я згодом розповім, що мені довелося почути, Ліля не повірить, бо ще ніколи не чула таких прокльонів, навпаки, вважає, що, коли вона виходить, усі враз стають зачаровані, схиляються перед нею... Чекаю і я, гризу горішки, бо ж у ложі не можна курити, і чекаю...

Вихід леді Макбет.

У светрі, але їй вірять...

Ґантенбайн, щоправда, міг би не втручатися там, де в режисера трапляється якась невдала ідея; жоден режисер не дозволить, щоб йому вказував сліпий. Але я їй усе-таки помічник. Потаємний. Після репетиції.

Наприклад:

Режисер, загалом людина, що живе зоровими враженнями, має ідею вивести Лілю аж на рампу, коли вона захоче омити зі своїх рук кров, що наснилася їй. Щось змінилося, але на гірше. Я дивуюся, що він не бачить, і знову жую горішки, а Ліля тим часом ладна й вийти, отже, на самісіньку рампу... Згодом, на обіді після репетиції, я запитую, чому лікаря й няньку, яких запропонував Шекспір для цієї відомої сцени, викреслено; про таке можна запитати й сліпому, бо я не чув ані лікаря, ані няньки, які, щоправда, й слів не мають, а тільки стоять поряд, поки леді Макбет розмовляє у своєму несвітському сні. Я й справді почув, що їх викреслили, і то саме тому, що в них немає слів. Мої думки при цьому були прості: як Ґантенбайн (не виказавши, що бачить те, що може побачити кожен) може передати свої враження чоловікові, який, засліплений власного ідеєю, якраз смакує ніжним філе-міньйоном? Щоб тепер не виказати себе, що я бачу, я запитую офіціанта, чи немає в них часом філе-міньйона... На наступній репетиції, коли моя леді знову виступає наперед і ставить на рампі свічника, а потім умиває руки не перед лікарем і нянькою, що їх Шекспір вигадав як потаємних глядачів, а саме перед публікою, я заплющую очі, щоб перевірити свої враження. Я прислухаюся до відмінності. Коли Ліля завчала роль удома, не знаючи, що Ґантенбайн, сховавшись, мов нянька та лікар, чує, її голос лунав, як у людини на самоті зі своїм страхом, і я був приголомшений. А тепер ні. Тепер я ще й жую горішки. Той самий текст, той самий голос, а враження інше. Бо вона стоїть на рампі й за нею не підглядають лікар і нянька, яких вона у своєму безумстві не бачить, а просто сама на рампі, а підглядають за нею критик і публіка. Я повинен сказати їй про це. Твій голос звучить, як у дами з так званої оксфордської групи, яка виповідає свою душевну муку, наче оповідку для розваги товариства, кажу я, позіхаючи в паузі, а коли підступає режисер, щоб утішити Лілю, я і його запитую, чи не здається йому, що її голос звучить, як у дами з оксфордської групи, як голос ексгібіціоністки, звучить так, ніби вона стоїть аж на рампі, на самісінькій рампі...

Інколи вони змінюють.

Та ще й кажуть Ґантенбайнові, щоб перевірити йому слух... Після репетиції я завжди чекаю коло службового виходу, спираючись на чорний ціпок, удаю, ніби не знаю найуславленіших акторів, тож попервах і вони проходили повз мене, навіть не кивнувши головою й не виявивши неприязні; але що від того сліпому, коли хто кивне головою! Щонайбільше хто-небудь кине: «Ваша дружина вже йде!» Мимохідь. Чому актор повинен розмовляти з людиною, яка не бачила його? Згодом вони почали кивати головою, на що я, на жаль, щоб не вийти з ролі, ніяк не міг відповісти; я дивлюся очима в простір, наче страхополох на городі, не вітаюся й навіть не помічаю, що їхня увага зростає. Увага до мого слуху. Одного разу хтось озвався до мене й запитав, чи сцена змови в третій дії, тепер, коли вони вже не стоять за сім метрів одне від одного, краще звучить як змова. Ліля, мабуть, розбазікала. Він представився:

— Я Макдуф.

— Так, — підтвердив я, — сьогодні звучало по-іншому.

— Ось бачиш, — проказав Макдуф.

— А вам не здається, — запитав хтось інший, і я бачу, що він звертається лише до сліпого Ґантенбайна, — що було б краще, набагато краще, ба навіть ближче до правди, якби він, — і показав рукою на когось третього, — не бачив відьом, які б тут, так би мовити, лише представляли мене?

Я мовчу.

— Невже вам не здається? — знову запитує він і згадує, що я не бачу його. — Я Макбет.

Я теж представляюся:

— Ґантенбайн.

Вони беруть мене за мою руку сліпого.

— Я Банко, — каже третій.

— Дуже приємно, — кажу я.

Ліля завжди виходить остання.

Я уявляю собі:

То те, то се, мені вже набридло грати роль Ґантенбайна, і я подався на лоно природи. Пообідня пора в парку Грюневальд. Я підібрав соснову шишку й кинув її якомога далі в озеро Круме-Ланке, і Пач, наш собака, стрибнув у тиху бурувату, вкриту бульбашками воду. Я бачив шишку на воді, а він, засліплений завзяттям, загрібаючи лапами, не бачив. Я кинув другу шишку. Випростав руку й показав, щоб собака не плив даремно, і тепер він схопив її, повернув назад. Два вуха і морда з сосновою шишкою, два ока над водою... Я дуже люблю це озеро в лісі, спогади, пов’язані з ним, а те, що насправді відбувається в Берліні, Ґантенбайнові не конче потрібно бачити, там, я чую, вирує життя... Два ока над водою, а тим часом чотири невидні лапи загрібають, це Пач, а не вчений собака-поводир для сліпих, спершу слід навчити його, і, звичайно, навчати можна тільки тоді, коли ніде навколо жодної людини, наприклад, уранці в Ґрюневальді, поки Ліля в театрі на репетиції. Багато роботи і тут, і там. Сцена, коли Пач знаходить чорного ціпка свого сліпого господаря, й досі не виходить. Чи він надто дурний, а чи занадто розумний? Ось він виходить на берег із сосновою шишкою в пащі. А потім продирається крізь прибережні кущі, махає хвостом, сапає, стоїть перед сосновою шишкою на піску, обтрушується, обдавши все навколо миттєвим дощиком. Браво, Пачу, браво! Але ми зайшли ще не так далеко, щоб по-справжньому розмовляти з собакою. Йдучи далі, — ніде навколо жодної людини! — я скористався чорним ціпком сліпого, щоб пограти у своєрідний бейсбол сосновими шишками. Отож: соснова шишка в лівій руці, ціпок сліпого в правій, я підкидаю шишку в повітря — і б’ю ціпком сліпого... Сім влучань із десяти ударів, нівроку, а Пач гасає по бранденбурзьких пісках, шукаючи відбиту палицею шишку. Ця гра дає змогу розслабитися. Від часу до часу я потребую її. Католик, щоб звільнитися від своєї пам’яті, має такий чудовий засіб, як сповідь: стає навколішки й порушує мовчанку, проте не виказує людей, а потім підводиться і знову виступає серед них у своїй ролі, звільнений від згубного прагнення мати людське визнання. Натомість я маю тільки собаку, що мовчить, як священик, і коло першої людської оселі я гладжу його. Браво, Пачу, браво! Ми знову беремо один одного на повід. Кінець забав із сосновими шишками! Пач розуміє, а після того, як я опускаю в першу урну для паперу книжку кишенькового формату (я читаю, щоб пізнавати людей за їхніми судженнями), ми знову йдемо, як годиться, сліпий і його собака. Дійшовши до «Хижки дядька Тома»[6], ми сідаємо на метро.