— Але ж знайшовся чоловік, який її розв’язав, — скажете ви. — Те, над чим билися сотні, тисячі математиків зі всього світу.
Так, але цей чоловік — сам загадка, як кажуть про нього — геніально-ненормальний. А втім, ці якості доволі часто поєднуються. Але чому?
Про аутистів написано чимало романів, поставлено кілька фільмів. З усіх стрічок, які я бачив, найліпшою вважаю голлівудський фільм «Меркурій у небезпеці». Його головний герой — хлопчик-аутист, який, щоб сказати вголос потрібне речення, сигналізувати про найпростіші свої дії й потреби, мусить заглядати в картки, які носить із собою, де написані потрібні слова-підказки. Хлопчика так і вважають — розумово відсталим. Але до його рук потрапляє журнал, де в кросворді зашифровано слово-ключ для розгадки кода надтаємної операції секретних служб. Щоб перевірити, що код цей надтаємний, що його ніхто не може розшифрувати й знайти для цього ключове слово, і вигадують це завдання нібито для всіх. А хлопчик-аутист розгадує. Саме до нього надходить осяяння. Його «відсталий» мозок ламає шифр. Хлопчик дивиться і майже моментально розв’язує (хоч це практично неможливо). Про це й повідомляє за вказаним там номером телефону. Вкрай спантеличені працівники спецслужб вбивають батьків хлопчика і починають полювання за ним самим. Допомогти врятуватися малому аутисту береться невдаха-поліцейський, якого грає Брюс Вілліс. Ця роль чи ненайкраща в його акторському доробку. Від нерозуміння, хто вона така, ця напівдика дитина, яка не піддається контролю і не йде на контакт, і до бажання за будь-яку ціну врятувати хлопчика — такий шлях проходить герой Брюса Вілліса. Для нього не існує дилеми — зберегти державну таємницю, врятувати від провалу десятки таємних агентів чи врятувати нікому не потрібного аутиста. Тема ціни людського життя, будь-якого, потрібного чи «непотрібного», звучить у фільмі так щемливо, що поліцейський-Вілліс робить своїми соратниками глядачів. А заключна сцена, коли врятована дитина, до якої зайшов коп, уперше обіймає його — одна з найзворушливіших, які довелося будь-коли бачити на екрані. Притому по-справжньому зворушлива, а не щоб вибити сльозу.
Питання «Кому він потрібен, такий неповноцінний хлопчик, заради чого його рятувати?» після побаченого стає вкрай некоректним. Воно мов питання — навіщо цей світ, яка його цінність взагалі, ні, навіть вище від цього питання. Це й питання, що ми втратили б у собі, якби хлопчик не був урятований. Кожен втрачає й самого себе в таких ситуаціях — звучить надто пафосно. Скажемо так — потреба порятунку тут, як потреба дихати, доки це можливо. І навіть спроба дихати, коли неможливо.
До речі, недавно довелося переглянути телепередачу про дітей з особливими потребами — аутистів, сонячних дітей — даунів, хворих на ДЦП і рідкісні хвороби, що почали дедалі більше опосідати малюків уже з раннього віку — своєрідна неминуча плата за цивілізацію. І там мати хлопчика-аутиста засуджувала тих, хто береться виявити в цих особливих дітях якісь таланти. Її завдання — навчити свою дитину елементарного, жити, як усі, зробити з сина правильну маленьку, а потім і дорослу, мишку. Так йому буде легше — ось яке міркування. Ця мама вже підписала вирок своїй дитині, вже посадила її на невидимий ланцюг.
Елементарне — яким страшним, виявляється, може бути це слово…
Це аутисти, а ще є не тільки прикуті до ліжок й інвалідних візків діти, не просто церебральники і ті, хто потребує допомоги, не просто сліпі чи глухі, а сліпоглухонімі. Тобто ті, хто від народження не чує жодного звуку, не бачить жодної людини й жодного предмета. Істоти у вічній темряві і тиші. Який сенс у їхньому навчанні, як їх навчити відчувати цей світ й жити в ньому… А проте, люди навчають, розробили спеціальну, майже фантастичну, систему навчання і спілкування, і — о диво! — серед сліпоглухонімих є громадські діячі й навіть доктори наук. Пробудження в таких людей людських почуттів разюче показав у своїй повісті «Експеримент» сучасний український письменник Олександр Жовна. Я не бачив фільм «Ніч світла», поставлений за цією повістю іншим талановитим митцем, режисером Романом Балаяном. Читав, що стрічка дуже відрізняється від твору, і Жовна навіть відмовився, щоб його прізвище згадувалося в титрах як автора сценарію. Так чи не так, але ця повість — ще один аргумент, трагічний, украй болючий, але переконливий аргумент на захист людини як такої. Не тільки здорової, цілковито розумної, ділової й діяльної, а просто людини. Нещасної й непотрібної. Навряд чи «гомо сапієнс», точніше «сапієнс», тут підходить, якщо визнаємо, що ми нічого, по суті, про розум, його походження і прояви не знаємо, якщо йдеться про цінність життя, життя як такого. І тоді нашими братами стануть дерева, і равлики та інші подібні істоти, незалежно від того, гарні вони на наш людський погляд чи ні, комахи й геть усе. Нехай не потреба, а визнання права на цінність їхньої присутності в нашому житті. Правда, на мій погляд, трагічність людського буття, відчуття вини не подолати навіть тоді, коли б геть усі на землі стали вегетаріанцями. Йдеться не про боротьбу проти того, що закладено в нас Природою чи Творцем, а проти заперечення самої суті життя, якщо кажуть, що людина має бути такою або такою. Ми ж не питаємо в дерева, чому воно дуб, а не береза, або навпаки — чому береза, а не дуб. Людина має право не лише жити, а й бути такою, як є, до тих пір, доки не посягає на життя іншої — здавалось би, аксіома. Але з цієї аксіоми постійно виймаються слова, які її визначають. І тоді аксіома стає абракадаброю. Теоремою, яку неможливо вирішити. Це все одно, що сказати — у цій теоремі ось ці цифри, формули зайві, а ці мають там бути. По суті, людина постійно так і чинить, визнаючи, якими мають бути інші. Подібними до неї. Такими й такими. За ознаками стилю життя, політичними симпатіями і т. ін. Йдеться не про дотримання загальноприйнятих правил і законів, а про самоідентичність, про ту ж саму цінність життя й право на своє життя геть усіх. По суті, про людину, гідну писатися з великою літери.
Але річ не в цьому. А в чому? Боюся, що в короткому слові з чотирьох літер — сенс. Сенс життя як такого. І це вже не розв’язати нікому із сущих. Найлегше визнати, що життя не має сенсу, як роблять славні письменники-абсурдисти. Але ще, мабуть, абсурдніше казати, що людина має жити за певною схемою — народитися, здобути освіту, освоїти якусь професію, багатіти, обдурюючи собі подібних, нагромадити певну суму грошей, речей, всілякої рухомості й нерухомості, хто скільки зможе, і тоді померти. Або вірити, що це земне буття тимчасове, а ти житимеш вічно. Десь там.
Вибір стилю життя, його мети й пріоритетів — це, по суті, і є відомий нам сенс. Це і цифри та букви в теоремі, котрі бачимо. Але маємо скласти ці цифри й написати інші, щоб теорема була розв’язаною. Як це зробив з теоремою Пуанкаре вже згадуваний Григорій Перельман. Як кожен робить зі своїм життям. Але повернімося нарешті до нашого Інтеграла, тобто до людини, яка мала таке прізвисько.
Але це повернення неможливе без пані письменниці, інтерв’ю з якою дало поштовх до цього есею, і двох інших, відоміших письмаків. Я читав роман цієї пані. Героїня його спочатку студентка, потім вчителька, нарешті поетеса — біла, пухнаста й водночас нещасна до нудоти. На шляху її трапляються чоловіки, які є виключно негідниками. Насамперед той, за якого виходить заміж, бо так треба, так всі роблять, а чоловік виявився пияком і садистом (не кажемо вже про його матір, свекруху, справжнього монстра). Далі другий, якому повірила й покохала, він теж не такий, геть її негідний, обдурює. Не такий і нібито суцільно позитивний багатенький — ще один, котрий стрівся на шляху. Героїня твору носить те ж ім’я, що й авторка, навіть назви її збірок такі самі, як в авторки, отже, роман автобіографічний. Усі чоловіки у житті бяки, чи не тому письменниця прагне хоч в літературі прочитати про всуціль позитивного, діяльного і багатого, «такого» чоловіка-героя.
Два інші письменники — це нобелівські лауреати Еліас Канетті й Томас Манн. Еліас Канетті відомий своєю фундаментальною працею «Маса і влада», але до неї він написав кілька п’єс і свій єдиний роман «Засліплення», за якого, власне, й отримав свою Нобелівку. Але це трапилося аж майже через п’ятдесят років після виходу книжки, а тоді, у 30-ті роки ХХ століття, на роман звернули увагу кілька людей. Один із них, уже відомий на той час і вже лауреат Нобелівської премії за «Будденброки», Томас Манн відгукнувся позитивною рецензією. Я згоден з тим, що в цьому творі Канетті у використанні різних видів і варіантів потоку свідомості «переджойсив» самого Джеймса Джойса. Але, зустрівшись із Канетті, у приватній розмові Манн зауважив: «Послухайте, адже у вашому романі персонажі не живі люди, а манекени». Канетті з цим погодився і додав: переконаний, що так і має бути, автор і повинен ставити своїх манекенів куди завгодно, тепер настає час нової, саме такої літератури. Не псевдоживі герої, не рупори ідей, а саме манекени в авторських руках визначатимуть зміст і суть нових, новаторських творів. Так і сталося. Людина як така, від плоті й крові, з її порухами душі, боротьбою за цю душу з іншими, зі світом, людина з «мільйонами терзань» розуму й серця (їх замінили мовні ефекти й філологія), була витіснена з літератури. Правда, не з усієї. Ту, в якій почуття, порухи душі лишилися, псевдомодерністи й постмодерністи презирливо називають масовою. Є багато в такій літературі, погоджуюся, й полови. Але є й така читабельна, де й людина збережена, й інтелект видно, а не пережовування вже написаного досі. Є масові, й інтелектуальні, з великою поживою для розуму, ті ж Генріх Бьолль, Ґюнтер Ґрасс, Маріо Варґас Льйоса, Леонардо Шаша, Меша Селімович, Герта Мюллер, їх, зрештою, дуже й дуже багато. Зокрема й українських. Та й вони вже «не такі».
