Флобер зображав людину як частину суспільного життя. Тих процесів, які властиві чи то далекому третьому століттю до нашої ери, як у «Саламбо», чи то сучасному йому століттю дев’ятнадцятому, як у знаменито-легендарній «Пані Боварі» чи у «Вихованні почуттів» і «Простій душі». У тій же «Пані Боварі» він психологічно-реалістично зобразив жінку, людину, котра живе ілюзіями (звідси й «боваризм»), не розуміючи життя реального і втікаючи від нього у химерних прагненнях ліричного ідеального життя і почуттів.

Кафка зображує цілковито абсурдні ситуації (пригадаймо романи «Процес» і «Замок», оповідання «Перевтілення» і «У виправній колонії») якось так просто, мовби механічно, й водночас глибоко, що вони видаються достовірними. Твори Кафки настільки багатозначні, що піддаються множинному трактуванню і справді схожі на контурні карти, на яких читач може побачити, відтворити в уяві те, що він захоче. То чому Кафка любив творчість Флобера і захоплювався ним? Може, тому, що розумів — так йому не написати, а може, відчував: він інший, інакший, і Флобер вчить, що треба писати інакше, не по- флоберівськи, а по-кафкіанському…

І в якийсь момент перед очима постала картина, якої в реальності не могло бути, адже Кафка народився через три роки після смерті Флобера.

Молодий пасажир потяга, який їде, скажімо, з Парижа до Відня чи Праги або, навпаки, з Праги до Парижа, бачить, як поважний пан виходить зі свого купе й кудись прямує. Жахлива думка пронизує Кафку (а це він), і він рушає слідом за тим пасажиром. Наздоганяє його аж у тамбурі, біля дверей, що ведуть назовні, і бере за руку. Той здивовано повертає до молодика голову.

— Не треба цього робити, — каже Кафка.

— Що — не треба робити? — питає Флобер, а це теж він.

— Адже ви хотіли кинутися з поїзда…

— Чому ви так вирішили?

— Н-не знаю, — бурмоче Кафка. — Мені… Мені чомусь здалося…

«Хреститися треба, коли здалося», — сказав би в такому випадку українець, але Флобер француз, тому каже:

— Я просто хотів постояти біля дверей… І подихати… Знаєте, у мене задишка… До того ж, коли дивишся на пейзаж, що мовби також рухається за тобою, краще думається.

«Он як?» — Кафка лякається від свого розчарування, від химерної думки, що з’явилася перед тим, від своєї хворобливої уяви.

А Флобер уважно дивиться на нього.

— Ви, мабуть, пробуєте писати, юначе?

— Т-так… Дещо пробую, — Кафка ще більше розгублений.

— Виходить, я вгадав, — Флобер трохи веселіє. — І у вас дуже багата уява… Не лякайтеся її… Це добре для письменника… Треба тільки вміти часом приборкати, спрямувати у правильне русло… Єдино можливе русло…

Франц раптом відчуває, розуміє, що цей пан (десь він його вже бачив) от-от зникне. Не вистрибне з поїзда, а просто зникне. Розчиниться в повітрі.

«Це ж Флобер, — раптом здогадується він. — Я бачив його портрет у книжці. Але ще нічого не читав. Яка ганьба… А раптом він запитає, чи я читав щось із його творів… Краще б мені зникнути…»

Але наступної миті зникає не він, а таки Флобер. Кафка стоїть біля вікна і дивиться на пейзаж, що бачить за вікном. Ні, пейзаж не рухається разом із ним. Дерева, будинки, візник, котрий поганяє свого коника, з’являються і зникають.

Химерна думка виникає у Кафки. Що дерева, будинки і чоловік на возі разом зі своєю шкапою забігають наперед, щоб потім десь постати перед ним ще раз. Невже таке можливе? Хіба в уяві.

З дверей сусіднього вагона в тамбур заходить старий чоловік у залізничній формі.

— Ваш квиток, пане, — каже він.

— У мене немає квитка, — не знати чого відказує Кафка, хоч квиток у нього є.

— Тоді доведеться заплатити штраф, — радіє контролер.

— Добре, я заплачу, — слухняно погоджується Кафка. — Заплачу за себе і за… Тут ще один пасажир не має квитка.

— І вас обох я висаджу на найближчій станції, — суворо додає старий контролер.

«Оце вже ні, — думає Кафка. — Доведеться йому показати квитка… І коли повернуся до Праги, обов’язково прочитаю цього зануду Флобера, якому, бачте, всього лиш захотілося постояти біля дверей. Певно ж, уже є переклади його німецькою».

ІІІ. Нобелівка і яблука

Література та її творці

Катерина

Для мене, хай пробачить вже дуже шанований Іван Петрович Котляревський, новітня українська література (сучасна, така, яка твориться значною мірою й тепер) починається не з «Енеїди», а з «Катерини» Тараса Шевченка. Бо «Енеїда», хоч і написана живою нашою мовою, все ж є переспівом, травестією, а радше пародією на Вергілієву «Енеїду». А «Катерина» — твір воістину новаторський. Не лише для того часу.

Прийнято чомусь вважати, що Шевченко попрощався з романтизмом пізніше, коли побував в Україні й заново, вже очима дорослої, зрілої людини побачив тодішні українські реалії. За таких тверджень хочеться спитати: «А “Катерина”?» («Гайдамаки» все ж історія, суміш романтичних візій і кривавої драми).

«Катерина» написана 1838 року, того самого, коли Тарас Шевченко, двадцятичотирирічний українець, нарешті став вільною людиною. Наприкінці того пам’ятного року й народилася поема, з якою в українську літературу увірвалося, зашуміло, заплакало, заридало реальне українське життя, таке, як воно тоді було, а сказати б правильніше — заростало чортополохом, крізь який ледь-ледь пробивалося правдиве зерно.

Про «Катерину» написано багато. Переважно засуджувалася легковажність, сліпа довірливість самої Катерини, котра так легко віддалася заїжджому москалеві. І москалеві діставалося. А от батькам Катерини співчували, писали про їхню драму, біль, коли мусять, мовляв, заради захисту моралі, народної моралі, вигнати з дому рідну дочку. Недавно довелося навіть прочитати, що захищали одвічну родову мораль. Так і хотілося сказати: киньте, шановні, щось тут не так. Якщо ця мораль здатна призвести до загибелі людини, а її дитину зробити нещасною, поламати долю — то я проти такої моралі.

Звичайно, Катерина зробила недобре. Утім, чому недобре, адже не просто шукала лакоминки, а покохала, довірилася коханому?! Мати й батько, особливо мати, нібито страждають, проганяючи збещещену дочку. Звичайно, той москаль-офіцер робить украй підло, обдурюючи, а потім кидаючи дівчину. Але ще підліше, огидніше чинять найрідніші люди — батько й мати Катерини.

Якщо добре вчитатися в поему, то бачимо, що чинять вони виключно під впливом людського осуду, під впливом глузувань отих кумась, цокотух, яких виразно засуджує й поет:

Бодай же вас, цокотухи,

Та злидні побили,

Як ту матір, що вам на сміх

Сина породила.

Страшні, разючі в поемі сцени поневірянь Катерини, яку люди (добрі, лагідні українці) не пускають з маленькою дитиною переночувати, сцена зустрічі з батьком-зрадником малого Івася, самогубства бідної покритки. Але для мене найстрашніші слова Катерининого батька:

Молись Богу та йди собі —

Мені легше буде.

Легше від того, що піде поневірятись рідна дочка? Що він підписує вирок не тільки їй, внукові, а й своїй самотній старості? Родова мораль? Але ж Івась не ставав яничаром, не йшов за батьком у Московщину, а лишився б удома, виріс би щирим українцем, орав би землю, а не просив милостиню, доглядав би діда з бабусею, співав би українські пісні. Літературні твори, спогади показують зовсім інші долі, коли не раз дівчата-покритки виходили заміж за вдівців, а то й парубків. Батьки ж Катерини визначили дочці найболючішу, найтрагічнішу долю. У чомусь вони гірші за Гонту з «Гайдамаків», який, бажаючи стати лідером повсталого натовпу, вбиває рідних дітей. Відсутність звичайного милосердя — це й відсутність моралі за великим рахунком.