Чоловік, на вигляд за вісімдесят, котрий мовчки сидів усю недовгу й небагатослівну розмову, взявся проводжати незваного гостя. Віталій вирішив — може, його хоч трохи розпитає. У матеріалі обов’язково згадає. Тільки ж у нього завдання про тих написати, хто у воєнні роки народився. До Дня Перемоги. А поки що не густо сіється.
Вже біля воріт дядько Ганни сказав:
— Ви-те, той, не обижайтеся на Ганю. Не говірка вона та вообще… Тут історія така…
Він нахилився, стишив голос, мов його міг підслухати рвучкий холодний вітер, що налетів з-за хати.
— Якщо не для газети… просто так вам кажу… діло було таке…
Умовк, певно, зважував — казати чи ні? Щось мав сказати і не міг. Чи теж не хотів. А може, боявся, бо на хату небіжки оглянувся.
Віталій вирішив узяти бика за роки. Принаймні стимулювати майбутню розповідь. Нагнувся до старого, котрий плямкав губами і не міг здобути слова, як та жінка в хаті.
— Може б, ми по п’ятдесят грам випили? У вас тут бар є? Чи буфет?
Старий зирнув на нього якось так подивовано, мовби Віталик запитував, чи вчора в них не приземлялися марсіяни.
— Чого ж? Є бухвет, отамо, в магазинчику… І бар є, окремо, там, де раніше молоко приймали… Настя Сакунцьова з чоловіком, тим, що десь на заробітках напитала, під бар ту хатину й переробили…
— То ходімо?
— Ну, я хіба пива троньки… Бо, самі бачите, вік… Не віз уже, а колимага розбита…
Бар у Вітрівці виявився маленьким, не бар, а барчик — з двома столиками, правда, стіни стилізовані під сільську хату з півниками і дівчиною біля колодязя та козаком-парубком біля неї. Розписи були старанні, але Віталик подумав, що художник, певно, списував їх із якогось килимка.
— От, Настуню, тобі посєтітєля привів, — сказав до жінки за вузьким шинквасом дід Трохим. — Щитай, такого в тебе й не було. Журналіст аж із області.
Хлопець, котрий допивав пляшку пива, при їхній появі, а, певніше, Трохима, сердито щось буркнув, поспішно доковтнув пиво й вийшов. Молодичка, що байдуже було глипнула на відвідувачів, подивилася на Віталика привітніше. У тому погляді десь так тридцятилітньої жінки з обвітреним сільським обличчям раптом зблиснули Крим з Римом, а чортик, який вистрибнув з кутика лівого ока, здавалося, промовив: «А пацанок нічого, хоч і молодюній».
— То що питиме поважний гість? — проспівала вона.
У самому питанні вже були провокація-заохочення.
Віталій все ж, окрім двох пляшок «Львівського світлого», замовив ще й по п’ятдесят обом горілки та канапки.
За столом дід Трохим промовив:
— Ну то отой, що тутка був… меї жінки покійної сестрин внук…
— То що ж…
Віталій не знав, що казати далі й підняв чарочку:
— Давайте за… Та за Перемогу… Певно, воювали?
— Не вспів, — сказав дід і відпив трохи, а тоді, поставивши на стіл: — Спокусився-таки…
Віталій свою порцію випив майже до дна. Відчув, як пекуча рідина подарувала продмуханому вітром тілові дещицю тепла.
По хвилині-другій мовчанки вирішив нагадати:
— То ви казали — історія була… До війни…
Дід Трохим відкусив хліба, зітхнув, посовався по лавці.
— Та що казати… Ганю… Ну воно той — життє… А тоді… Як прийшли у тритцять дивєтім перші совєти, то стали скоро собі оті страхіття бетонні ставити…
— Доти?
— Ага, доти. Бо ж границя стала рядом, за Бугом. Те й села, що коло самої границі, виселили, а нас — нє… — Сьорбнув пива і продовжив: — Землю під них стали рити, то й з села брали, наших. А стіни ставити, плити ті великі сторчма вкопувати, то вже зі Сходу людей привозили. Ну, а потому, як звели, то стали солдати в тих дотах діжурити. Хлопці такі молоді, ну, звісне діло, в село до дівчат шастали. Декотрі з наших дівок з солдатиками любов закрутили. Ну й Варка, Ганіна мати, сестра моя, знацься, тоже. Молоденьке було, молодюсіньке, довірливе з того свіданія прибіжить, очі світяться, як у кішечки, щоки горять. Навіть молоко і сметану в той дот крадькома носила. Ну, я молодший був, політок, підліток, значить. То з Варки дражнився — солдатська нівєста, за корчем присєста. А вона так гордо — я подруга красноармєйца. Ну і наприсідалася, надружилася…
Старий шморгнув, сплюнув і закашлявся — довго і надсадно. Наче відповідаючи на той кашель, десь за стіною бару загавкав пес, теж протяжно і якось надсадно.
— Звиняйте… Ну, теє, навесні вже добре видко стало, що понесла наша Варочка, груба, як то по-вченому…
— Вагітна?
— Ну, так. Батько наші строгі були, в крик, в репет, за пасок. Навіть мама не змогли оборонити. Як звати та хто?.. Варка тоже у плач — він сказав, що там, на Донбасі, де забойщиком на шахті до служби був, зосталась у його дівчина, справдешня нівєста. Що тут так, по дурості, «западьонки», красіві, казали, то й переконався. Ну, а Варка, що ліпше втопиться, ніж проситиме женитися. Тато покійні: як звати, кажи, негіднице, ну там ще і гірші слова були… Вона й відказує, що ім’я таке дивне, Ромуальд. Хоть і шахтьор, а батьки з благородної сім’ї. Прикащиком, чи що, нібито колись батько його був. Ну, а наші тато в часть, а там: ніякого Ромуальда нема, ну він знову до сестрички. Та не сам, а з старшиною з тої часті. Ну, як батько дав Варці джосу, при тому ж старшині, то таки призналася, що родимка біля лівого вуха і очі голубі, як льон на панському полі, коли цвіте, ото таке в неїного кавалєра. За тими примєтами і найшли. Хоть і шахтьор, а незавидне, худюще, очі чи то од голоду, чи зі страху світяться, Романом звати. Мали його під суд оддати за соблазнєніє. Правда, обіцяв подумати, чи жениться…
Старий покосився на Настю — та схилилася над прилавком, а помітивши його погляд, нагнулася. Хоч, певно, чула все. А може, й знала цю історію…
Трохим нахилився до журналіста ближче, дихнув важко.
— Ну, одним словом тая бесіда у п’єтницю була, а у неділю — війна. Казали, дот ніякого врага не пропустить, вогнем змете. А побили їх, як мишей у норах. Ну, в понеділок раненько пішли тато до того дота. Нівроку здорові були ще тоді, то й Романа приволікли. Геть закривавлений той красноармєєць, рука посічена вище ліктя, без пам’яті, але живий. Мама помогли заволокти до хати, ну і я помагав, а там тато й кажуть до Варки: «Ото тобі жениха доставив, теперка вже не втече». От і вся історія. Таке діло.
— Він лишився? — спитав несподівано хрипко Віталій.
— Зостався, чого ж… Виходили, став по хазяйству помагати, батюшка їх з Варкою у церкві повінчав. Ніби й вдячний був за той порятунок, до Варки соколом, а вечором сяде на лавці за ворітьми, цигарку смалить і мовби кого виглядає. Ну, а коли другі совєти прийшли, у сорок четвертім, забрали його на фронт. Варка тоді Ганіним братом Дмитром, того, груба, ци то вагітна була. Думала, не заберуть. Таке діло. Забрали. А мо’, й сам захотів, бо з воєнкомату не вернувся, два письма всього потому прислав. У сорок п’єтім, навесні, у другім письмі — у госпіталі, писав. Ранений під Кенігсбергом, везуть в Росію на лєченіє. І все. Як у воду канув. Варка кудись писала, отвєт: «В списках убитых и пропавших безвести не числится».
Далі Віталій дізнався — ростила Трохимова сестра дітей сама. На ноги ставила, як могла. Ну, і він, Трохим, помагав, бо не тільки мати, а й батько вже після війни слабували. Нагарувалися. Ну, що там казати, виростили, поставили на ноги якось. Дмитро, той десь у Расєї, а Ганя… Ну, Ганя заміж так і не вийшла, хоч хлопці сваталися…
Слова з розповіді діда Трохима то тихо дзюркотіли, то спинялися, наче стомлювалися, й передихнувши, бралися йти далі.
Віталій замовив ще по п’ятдесят грамів, і старий все-таки випив.
«Може, й не треба було, — подумав Віталій. — Вік у нього… Та щось мені на душі мулько. Обом стало мулько. І наче знову похолоділо…»
Дід Трохим глянув на кореспондента на диво майже тверезими очима:
— Ганя вже, як мати неїна, Варка, знацься, представилася, царство їй небесне, на Донбас їздила. Дідо, ну, батько покійні, сказали якось, що той посьолок, з якого Роман був, Красноватка називається. — Старий часто засапав, та пересилив, договорив. — І Варка мала підозру, що Роман туди після госпіталю поїхав. Тико горда була, не написала, не поінтересувалася. А Ганя сильно хтіла батька хоть на старості побачити. Чи хоть його могилку. Побачила… Тико ж, каже, там на могилі дві дати через чорточку: тища дев’ятсот двадцятий і тища дев’ятсот сорок п’єтий. Виходить, у ту свою Красноватку поїхав умирати. Таке от діло…
