То правда, Семен під час війни побував у повстанцях, ще десь сімнадцятирічним, і якось проговорився, що як у Колках, містечку такому, німці побели їх, два дні, казав, бомби кидали, то повстанське начальство тих, що вижили, відправило по селах, наказали ждати, Семен і вернувся додом. А тут — бах! — червоні, «другі совєти» приходять. І Семена з гинчими хлопцями хап — ходи за родіну, за Сталіна повоюєш. Ну й повоював, тоже в піхтурі, тяжко поранили, то два місяці, доки на ноги поставили (бо в ногу ліву й ранили) в госпіталі провалявся, казав. А потому зновика на фронт, до самого Берліна.
Десь літ із десять потому як вернувся до свеї доми і вже женився, діти появилися, розкопали в тім емгебе, чи вже в кагебе, що був у повстанцях. Ну й загребли. Тут чи не вперше на допиті Семен рота розкрив, так і так, каже, я ж за родіну воював, ранєніє мав, осьо, можете подивитися. І ногу свою, де цимала буца м’яса була вервана, показав. Ну там перевірили, де треба, — точно, воював, мав тяжке поранення, ще й нагороди, змив, виходить, вину кров’ю. Відпустили Семена, і він знов до свого пастушого діла вернувся, та ще до двох дочок, як сам підсміювався, і сина встругнув.
Була в діда Семена ще одна придибенція. Вельми пісні любив. Тихий-тихий, а на весіллях чи хрестинах добре його, ледь хриплуватий, голосок було чути. А ще любив, особливо, як вип’є грамульку, про пісню й поговорити. Що там і як співається, і як, диви, точно слова придумали, холєри, колись.
Жінка його, Димка, Домна по-правильному, все бурчала:
— І що ж ти плентаєш, старущий… Ну полюбив, ну обнімаються, ну на конє парубок сідає, а дівка плаче, тож діло житейське, про те й співають… А ти дивуєшся, як дитена, як то ладно складено… То ж, може, люде грамотніші за тибе, пастуха, були.
А раз якось послухала, що дід каже, то й собі зачудувалася, бо, правда таки, щось і неїн старий Семенко петрає. А дід тоді про пісню, яка починається словами «Чом ти не прийшов, як місяць зійшов» міркував:
— Чуєш, що співається, — казав. — Чом ти не прийшов, як місяць зійшов, я тибе чекала… Чи коня не мав, чи стежки не знав, мати не пускала? То ж як вона його ждала, холєра, майбуть, на другім селі, раз тре було конем їхати. Ну, а він їй каже: «І коня я мав, і стежку я знав, і мати пускала… Найменша сестра, бодай не зросла, сідельце сховала». Ну, то про сестру так він зі злості сказав, а мале, видко, вредне було, а може, й брата, той, і ревнувало до якоїсь там дівки, бо мені тоже сестричка Мотрунка потому признавалася, що мине любила, а тут я став на посиденьки до чужої дівки бігати… Місця собі, казала, ни знаходила, по малому свему нирозумінію…
Дід тоді видав якийсь звук, ніби хрюкнув — чи то схвально, чи осуджуюче, для чогось пальця послинив і продовжив:
— Так во, чуєш, він же, той хлопець, як любев, міг і на друге село, пішаком, пішадрала вирушити, аби з милою-любою побачитися… Так нє, йому, бач, пофорсити хотілося, на коні приїхати, щоби бачила, якей то вдатний парубок. Ну, діло знакоме…
І засміявся стиха. А тоді вже доказав:
— А старша сестра сідельце знайшла, коня осідлала, поїдь, братику, до дівчиноньки, що тибе чекала… Ну во, тож старша, певно, вже знала, яке то молоде діло важне — любощі… І як то од ждання довгого аж дрижаки беруть… Ни тико сідельце знайшла, а може, й ту малую, що сховала, по дупці набила. І каже ж, чуєте: поїдь, братику, до дівчиноньки, що тибе чекала… Таки вот діли… Звісне діло, поїхав, ну, на коні, з форсом, ну во, була любов, а мати неїна, чуєш, во, ци ни гинчого для дочки за зятя намітила, бо як там у кінці…
І дід з якимось задоволенням, аж прицмокнув, проказав:
— Ну, як, холєра, каже, во… Тече річенька, невеличенька, схочу — перескочу, віддайте ж мене, моя матінко, за кого я хочу… Ну, чуєш, як просить — за кого я хочу… Во, за кого хочу, просить…
— То ж і ти хтів, раз мине у Лавріна одбив, — задоволено сказала тоді Димка-Домна.
— А чом би й нє, — одказав Семен. — Я ж уже, може, як з войни вернувся, до тибе клинці підбив, ни то що той твій пуцьверіньок… Ха, Лаврін — на городі хрін.
…Коли настала пора дідові помирати після важкого хворування, промовив дід до дочки Ганьки, яка його доглядала:
— Я тобі, чуєш, той во, що скажу… Як мине вже й на могилки занесете… Ну, той во, перш ніж у могилу труну опустять, то ти з своїми товарками пісню заспівайте… Ну, там з Федоською, Гальою, Стипанкою… Я ж пісні любив, то на останок, мо’, ни я, так душа моя послухає і собі десь заспіває…
— Тату, та чи ви-те при своїм умі, — зойкнула Ганька. — Коло могили пісню співати…
— А чом би й нє, — сказав Семен. — Чом би й нє… То, щитай, моє тобі завіщаніє… Посліднє слово… А його сповняти тре… Отако-во, чуєш… Щоб зробела, як кажу…
— Чую, — знехотя відповіла дочка.
Про себе ж вона вирішила — останнє чи яке слово, а таки при похороні гріх співати. Що то люди скажуть, якби пісню коло труни, що от-от в землю опустять, співи завели…
— Ну, а пісню… Про коня… Про козака…
І Семен заспівав, не заспівав, захрипів, засипів:
— Ой чий то кінь стоїть та й сива гривонька…
Ганька так нікому й не сказала про дивний батьків заповіт — ні сестрі, ні братові, ні їхнім дітям. Тим більше своїм подругам. Скільки то мови було б, якби сказала! На цілі вулиці й не дні, а літа. Учудив батько зі своїм заповітом, та йому що, неживому, а їй би хоч самій слідом за ним у могилу лізь…
На похорон людей прийшло цимало, вважай, півсела. Воно ніби й не помітні були батько, а, бач, уважили, стико і родичів, і просто односельчан. Все було як і належить, чин чином, і Ганька скіко тре наплакалась і наприказувалася, виливаючи свій жаль. Їй і справді було шкода тата. Добрий був, од нього, вважай, за все життя хіба півслова поганого почула.
Як уже попрощалися востаннє найближчі, закрили труну, опустили в могилу, і батюшка сказав, що опечатується гріб сей до другого пришестя Ісуса Христа, те й сталося.
Ой чий то кінь стоїть
Та й сива гривонька,
Сподобалась мені, сподобалась мені
Тая дівчинонька.
Ганька оглянулася й обімліла: співав її внук, Валерик, що цеї осені до п’ятого класу пішов. Пісня мов розрізала повітря й вітер осінній гасила, що залітав од шосейки.
«Як же то? — Ганька не знала, що й робити, що й думати. — Невже ж він тоді підслухав, що тато казали? Нє, ни було його тогді… Тогді звідки довідався? Як же то, що ж діяти?»
Поки вона міркувала, до хлопчачого голоску раптом, так само несподівано, приєднався інший — старечий, жіночий.
Ганька зирнула — співала стара баба Луциха, Маруська стара, що тико на рік-два й була молодша за покійника. Співала голосом, що раптом зі старого, надтріснутого, молодшим став і вже й слова можна було чітко розібрати.
Ганна раптом не знати чого пригадала, як блискавка перед очима прорізала простір — вона згадала, що колись чула: Маруська Луцишина за батьком сохла, за Семеном, а тато маму покійну Домну вибрали. Ну потому вже й Маруська за свого покійного типерка Пилипа вийшла.
«Що ж робити, людоньки? — Ганна швидко обвела поглядом людей, вловила їхнє збентеження і якусь дивну цікавість. — Хіба й собі з того дива заспівати?»
Та її випередили. Зазвучав тихо, несміливо ще один голос, другий. І кінцівку пісні завершили вже кілька голосів — і старий, і молодий, чоловічий і жіночий:
Кохання, кохання
З вечора до рання,
Як сонечко зійде,
Як сонечко зійде —
Кохання відійде.
Дитина війни
На півдорозі від райцентру до села маршрутка спочатку почала чмихати, потім наче кашляти, а далі й зовсім спинилася. Водій лайнувся і скочив з кабіни на землю, взявся порпатися у двигуні, грубо когось посилаючи при тому.
