— Я попрошу тебе — нікому про це не розповідай, — сказала Вікторія Семенівна, коли ми вийшли на вулицю. — Обіцяєш?

— Добре, якщо ти вважаєш...

— Вважаю, бо...

Її плечі здригалися від плачу. Я обняла її і так ми стояли на порожній сільській вулиці.

Вчителька і лікарка.

Господи!

Я сказала Борисові, Борисові Танасюку, що, коли він справді кохає Наталку, то...

А втім, я в уяві таки розмовляла з ним цієї безсонної ночі.

Тільки в уяві.

Насправді вранці я просто провела мою старшу доньку на зупинку.

— Тупу-тупу ногами, сколю тебе рогами, — чомусь сказала Наталя, коли ми наближалися до зупинки, де стояли чимало загорянців, переважно студентів, котрі роз’їжджалися з села після свята. — Ніжками затопчу, хвостиком замету...

«Тут тобі й смерть», — пригадалося мені продовження казки.

Я здригнулася.

— Не смій, — сказала я.

— Про що ти, мамо? — Наталя подивилася на мене, як здалося, зі щирим нерозумінням. — Я справді коза-дереза, але житиму довго й щасливо. У мене буде син.

— А в мене внук, — я намагалася всміхнутися.

Все. Не маю сили писати далі.

Майже півтора місяця не бралася за щоденник. Щось у мені заціпеніло після того походу з Вікторією Семенівною і проводів Наталки. Намагалася рятуватися уроками, розповідала, розповідала, розповідала про Бернса, Шеллі, Достоєвського... Домашньою роботою, спілкуванням з дітьми. Ходила навіть з Петром до лісу заготовляти дрова.

Ліс був притрушений легким сніжком. Я завжди любила не сам процес заготовляння дров — ми пиляли дерева, Петро обрубував гілки, я їх спалювала — а той момент, коли робили перерву і смажили сало на шпичаках. Який у нього неповторний запах! Випили трохи самогонки.

— За тебе, — сказав Петро, чокаючись. — Вибач, що поламав долю.

— Що ти, — сказала я, але сама, каюсь, подумала, що доля могла таки скластися інакше.

Могла? Чи ми таки самі її творимо, свою долю?

Ще готувалися до чергового огляду самодіяльності, до концерту на честь свята Миколая. Регулярно передзвонювалися з Наталкою, яка запевняла, що в неї все добре, почала готуватися до сесії. Що ще? Хіба що Ігор...

Бідний мій Ігорьок, син, синочок, синятко моє нещасне, закохався у свою однокласницю. І в кого! У цю бездарну ляльку, Марину Римарчук. Вона й справді вродлива — блакитні з поволокою очі, ноги, про які кажуть, що ростуть від шиї. Сповна користується своєю красою. Втім, я несправедлива. У неї таки гарна пам’ять і, можливо, вона справді буде актрисою. Маринка варить воду зі своєї бідолашної матері-фельдшерки. Батько їздить до Польщі, як багато хто в селі, на контрабандні заробітки. І до Маринки приїжджає регулярно якийсь «крутелик» з райцентру. Навіть до школи під’їжджав, щоби посадити в машину. О часи, о звичаї!

Про закоханість Ігоря я дізналася від Іринки. Це велике непошкрябане порося (інакше й не скажеш) підгледіло пароль до Ігоревого комп’ютерного щоденника.

— Хіба я тебе не вчила, чого не можна роботи? — грізно спитала я, справді зла на доньку.

— Авжеж, вчила, — Іринка тільки трішки була збентежена. — Негарно підслуховувати, читати чужі листи й щоденники...

— Не тільки негарно, але й категорично не можна...

Моя донька:

— Але, мамусю, він так переживає! Він їй признався, вибач, мамусю, освідчився, а вона насміялася. Ця... ця... каракатиця назвала Ігоря калікою... який... Він хоче щось зробити з собою... Я... Я вб’ю її, мамо!

Іринчині очі справді палали. Дві великі розпечені гнівом жарини.

Ігоря треба було рятувати.

Але як?

Змусити це дівчисько, дівулю, дівку, що вже оцінило й свою красу, й довгоногість, й продало на першому ж аукціоні її життя, покохати мого розумного сина з ознаками наслідків ДЦП?

Ой, Світлано Ігорівно!..

І все ж я відмовилася дізнаватися пароль і читати Ігорів щоденник.

А ще я пишу тому, що Петро поїхав до Польщі. Повіз куплений десь спирт. Він вже возив колись і попався та був позбавлений на п’ять років права в’їжджати до наших сусідів. Першого грудня цей строк закінчився. Й Петро крадькома від мене поїхав до Луцька за візою. І таки її, очевидно, з допомогою когось, здобув. Якщо попадеться вдруге, отримає великий штраф, а то й ув’язнення. У кращому випадку — заборону на в’їзд вже на більший строк. Тремчу, як самотнє дерево на вітрі. Тільки не те велике дерево-птах, що на окраїні села, а те, яке може нагнути, зламати вітерець.

Ні, я не піддамся. Не здамся. Але, Боже, пошли моєму чоловікові удачу в його неправедному ділі.

Петро повернувся — живий-здоровий. Сяючи, як мала дитина, вручив сімдесят доларів.

— Я тебе більше не пущу, — сказала я.

— Але ж Ігореві треба буде поступати, — заперечив мій чоловік.

Звісно, треба буде, але...

Бідний Петро. Я раптом його цілую. Здивовано дивиться на мене.

Каже:

— От і заслужив поцілунок на сімдесят доларів.

Я:

— Дурний і не лікуєшся.

Сердито грюкнувши дверима, виходжу. На душі маленька радість. Наче мишка пищить. Задоволено.

Сьогодні Валерія дорікнула мені, що я її уникаю. Я заперечила: це не так, тобто запевнила, що вона помиляється. Тоді вона сказала, що я просто високоморальна зануда. І що в неї теж є серце і почуття.

— Ти не припускаєш, що я люблю Андрія, а він мене?

Ми йшли вулицею і спинялися, за комір почали падати краплі холодного зимового дощу.

— Я бачу, ти вже здружилася з тією совою, — сказала Валерія.

— Сова — це Вікторія Семенівна?

— Не схоже?

Валерія усміхнулася. Силувано й гірко, як... Я бачила такі посмішки і у Віки, й... Так, у себе самої.

Оглянулася. За нами йшли три мої учениці. З мого класу. Не поспішали переганяти. Слухали, що говоримо?

Я пригадала розмову з класом. Пояснення бійки — ми просто гралися. Ви ж самі кажете, Світлано Ігорівно, що життя — це гра. Так, кажу, але...

«Надто багато «але», подруго», — думаю тепер і ще думаю про те, що я не можу не дружити з Вікторією Семенівною.

«Як і з Валерією», — кажу собі і з жахом думаю про те, що ризикую втратити їх обох. А я... Я ж не хочу цього.

Передноворічний вечір у школі (сценарій, звісно, Іраїди Климівни, а не мій).

І дві прикрі ситуації перед тим.

Я остаточно переконуюся, що Вікторія Семенівна не тільки уникає мене, а навіть ненавидить. Сьогодні вона прийшла на вечір до доньки і коли я заговорила, поглянула так, наче вперше мене побачила. (Уникала перед тим неодноразово). Розумію — вона не може пробачити мені того, що трапилося там, у тій хаті. Я, на жаль, перечитала чимало творів світової літератури. Я, звичайна сільська «училка», розумію психологічні ситуації і підтексти... Господи, краще б того не бачити, що я бачу.

І Леся... Моя персональна донощиця. Я побачила, як це дівчисько стоїть у шкільному вестибюлі біля вікна. Щось мене наче підштовхнуло підійти до неї. Ось уже... З того пам’ятного дня, коли я отримала її чистий аркуш, вона мені не писала.

Може, мені треба було поговорити з нею — не знаю. Я вважала, що проблема мусить вичерпатися сама собою. Мабуть, я помилялася.

Отже, я підійшла і постояла за її спиною. Я не знала, що їй сказати. Я просто поклала руку на її голову і погладила цю голівку зі зробленою до вечора «дорослою» зачіскою.

Лариска-Леся повернула цю свою голівку і зиркнула на мене з такою ненавистю, що я аж відсахнулася. Це був спопеляючий погляд.

Вона швидко пішла від мене. Майже побігла. Я ж стояла, як укопана. Як соляний стовп. І що там ще...

Але моя Іринка була чудовою Королевою-Сніжинкою (образ ми придумали разом).

А ще вчора приїхала зі звісткою, що вона вже у декретній відпустці, Наталка. Мені не зрозуміти — чи вона справді така безтурботна і щаслива, чи удає...