— А голова як?

— Не болить зовсім, — відповіла я. — І взагалі — готова бути космонавтом, — спробувала пожартувати.

У мене справді нічого не боліло: ні голова, ні шлунок, ні руки й ноги. Не нили коліна, як то бувало. Не ломило в попереку. Я розповіла Вікторії (вона трохи молодша за мене, теж приїхала тимчасово та так і залишилася, як і я, вийшовши заміж за місцевого, правда, вчителя, того ж Андрія Филимоновича) те, що й іншим. Тобто правду. Як я сіла у Луцьку в маршрутку, після Ковеля заснула, а прокинулася вже перед Загорянами. А виявилося, що приїхала через два тижні, які проваландалася невідомо де.

— У вас, без сумніву, амнезія, — авторитетно сказала Вікторія Семенівна і мацнула мою голову.

— Ґуль нема, — сказала я. — Навіть маленької тулечки. Ніхто мене по голові не бив. У всякому разі я не пам’ятаю такого. Правда, Петро каже, що міліціонери, котрі розслідували справу про моє зникнення, казали, начеб я виходила з маршрутки.

— Виходили? — Віка Семенівна поглянула з неприхованою цікавістю. — І цього теж не пам’ятаєте?

— Анічогісінько.

— А може...

Як зблиснув її погляд!

«Ця версія житиме довго» — подумала я.

— Коханця у мене, пані Віко, нема, — сказала я. — Тим більше в Луцьку, чи ще десь. Інопланетяни мене не викрадали. А от чому стався провал у пам’яті? Сама хотіла би знати.

Директор Михайло Вікторович мав учора розгублений вигляд. Бідолаха не знав, що робити. Записувати прогул і звільняти з роботи? Співчувати? Сердитися насправді чи для годиться? Зателефонував у райвідділ освіти. Там наказали взяти з мене пояснювальну записку. На основі якої і приймуть рішення.

— І на тім спасибі велике-превелике, — сказала я.

— Не гнівайтеся, Світлано Ігорівно, — очі Михайла Вікторовича явно потепліли. — Ваш випадок справді безпрецедентний. В усякому разі — для нашої школи.

Добре, що в школі були осінні канікули і я могла спокійно сісти в порожній вчительській і описувати те, що відбулося зі мною 12 жовтня. Закінчивши, звісно, 27-им жовтня. Мені було страшенно сумно і бентежно. Сумно і бентежно...

Мене допитав слідчий з району. Я повторила свою розповідь. Лейтенант задумався. Потім вдягнув кашкета, якого перед тим скинув, і промовив доволі глибокодумним тоном:

— Якщо ви кажете правду, то вас хтось загіпнотизував. Змусив вийти з маршрутки і щось з вами робив. А тоді відвіз до Луцька, через два тижні, і взяв вам квиток.

— Водій тієї маршрутки, якою я їхала дванадцятого жовтня, каже, що я виходила сама...

— Ну, Господи Боже мій, Світлано Ігорівно, — лейтенант вигукнув геть по-сільському, почухав при цьому потилицю й подивився розпачливо. — Ви, чесне слово, не схожі на людину, котра...

— Котра бреше? — уточнила я.

— Котра каже неправду, скажемо так. Я змушений припинити розслідування. Коли щось пригадаєте, зателефонуйте. Я вам залишу номер. І службового, і мобільного телефону.

Після цього я пішла на уроки. Райвідділ, зважаючи на мою гарну репутацію (так мені передав Михайло Вікторович), дозволив вважати ці два тижні відпусткою за власний рахунок.

Я зайшла у дев’ятий клас. Сімнадцять пар очей дивилися на мене.

— Нагадайте, що ми вивчали на попередньому уроці, — сказала я.

Переглянула щоденник, який я возила з собою. Останній запис мене вразив. Він без дати, я не можу пригадати, коли я це писала. І чи писала взагалі. Але ж почерк мій. «Я все ще була людиною...» — що мають означати ці слова? Як і слова про повернення до мого справжнього «я»... Нічого не можу збагнути. Очевидно, що... Очевидно, що це був спалах, останній спалах моєї дивної хвороби (психічної чи ще якоїсь — не важливо), після якого наступило провалля, амнезія.

Я одужала, без сумніву, що одужала.

І, може, не треба нічого шукати, а просто жити далі?

Думка, що з’явилася, радує мене. Так, це вихід, безсумнівний вихід. Хай буде те, що має бути.

...Хотіла спалити щоденник, але щось мене стримало. Ні, буду писати далі, принаймні поки не виявиться остаточно, що я зовсім здорова.

Втім, я тепер переконана, що мої так звані польоти були тільки витвором моєї хворої (тимчасово хворої?) уяви.

«Писатиму, доки не переконаюся, що мої химери зникли остаточно», — думка, що з’явилася, дивує мене.

А може, так і треба?

А ще мені переповідають шкільні новини і плітки. З жахом дізнаюся, що мої восьмикласники билися й знімали це на мобілки. Кажуть, таке стало модою. Модою? Який жах! Боюся йти до класу. Що я їм скажу?

Валерія Гнатівна:

— Не ображайся, подруго. Але ти наче той страус.

Силувано всміхаюся:

— Я не страус... Я... Я інша птаха.

Валерія підходить і незважаючи на присутність інших вчителів, чомусь тулиться до мене. Я підводжу погляд і зустрічаюся з її очима. У них чомусь збентеження. Ні, глибше — мука. Мука? У сміхотульки Валерки?

Я знаходжу її руку і потискую. Її рука шкарубка, як і у всякої сільської вчительки, звиклої до роботи вдома — на городі, в хліві, скрізь...

Іруся після уроків не відходить від мене ні на крок. Дивиться захопленими, навіть закоханими очима.

— Ти мій великий хвостик, — сказала я.

Іруська подивилася закохано-сумно. В оченятах — сум, біль... Любов...

— Нехай. Я боюся...

— Боїшся, що я знову кудись подінуся? Нікуди я вже не подінуся. Можеш не сумніватися. Моя малюська.

— Малюська?

Іринка вдавано-ображено надуває губки.

Я посміхаюся: так я колись її називала. Колись? Зовсім недавно.

Але як тільки Петро спробував увечері в’якнути: «А цікаво, хто ж він все-таки такий?» я зчинила справжню істерику. Не пам’ятаю вже, які й слова кричала, наче в трансі.

— Що ти, що ти, — Петро аж позадкував.

І тут зайшов Ігор. Виявляється, він чув крізь напіввідчинені двері.

— Т-тату, т-т-тату, ти...

Мій бідолашний син заїкався, перекосилося обличчя, взагалі вигляд у нього був страшний. Здавалося, вперше в житті кинеться на батька.

— Заспокойся, — сказав Петро і мовчки вийшов з хати.

Ми стояли одне проти одного. Ігор раптом всміхнувся. А я подумала: які добрі в мене діти. Добрі... Добрі, але нещасні.

До школи завітав наш сільський «олігарх» Борис Танасюк. Викликав з учительської і сказав, якось незвично соромливо опустивши очі, що він про все домовився. Домовився щодо мене. Коли я спитала, про що ж домовився, він відповів, що ці два тижні моєї відсутності будуть вважатися перебуванням на лікарняному. Він домовився і в районній лікарні, і в райвідділі освіти.

— А мене ти запитав?..

Я хотіла закричати, проте лише прошептала. Наче крізь туман почула слова, що гроші будуть мені не зайві.

Я подумала, що справді не зайві — ці гроші за цілих два тижні. Отже, треба прийняти цю дивну подачку. Треба прийняти...

«Боже, до чого дійшла», — подумала, чи то криком прокричала, чи...

І раптом зрозуміла, що цей чоловік, Борис, таки любить мою Наталку. Любить. Кохає. Я підвела очі та подивилася на Бориса. Він сумовито посміхався. Надто сумовито.

— Добре, — сказала я. — Дякую.

«От і все», — знову подумала. Але що значить оте «все» — не могла збагнути.

Ще були якісь необов’язкові слова про погоду, про ціни. Я чекала, що Борис спитає про Наталку, але він не запитав.

Коли ж він пішов, зателефонувала на мобільний дочки.

— Мамусю, я справді, як ти кажеш, порося, — були її перші слова. — Ні, велика свинка. Але я... Я боялася тобі дзвонити.

— Боялася? Чого?

— Я приїду на празник — то дізнаєшся, — сказала донька доволі вперто. Може, поки я десь там валандалася, вона вийшла заміж?

Я дізналася. Боже! Коли Наталка ступила до хати й почала роздягатися, перше, що кинулося у вічі — її великий живіт. Доволі помітний. Так поправитися вона не могла, отже...