— Авжеж, ти інтелігентка в парканадцятому поколінні. Не тягни котяру за хвіст, бо я занявкаю. Бабуся й так, певно, прокинулася.
І Ліля розповіла далі, що вчора вони з Василинкою не просто пішли на Майдан…
— Могли і мене покликати, — сказала Олеся.
— Так ти ж була недоступна, як персидська принцеса, — нагадала Ліля.
— Я справді трохи полялякала з тим придурком… А потім відключила мобільний, щоб він ще раз не подзвонив.
«Придурком» Олеся назвала свого теперішнього сусіда по будинку Костю Тетерука, якого чомусь усі називали Люсиком і який регулярно освідчувався їй в коханні, а віднедавна, звідкись взнавши номер її «сотовика», взагалі не давав проходу.
«Чи не вредна Лілька? — подумала зараз Олеся, маючи на увазі номер телефону. — Я, здається, їй казала про Костю…»
Ліля тимчасом розповідала, як вони трохи постояли на Майдані, покричали слогани, а потім походили між наметами. Побачила напис «Луцьк», згадала, що подруга звідти і що вже тут були, то Ліля й потягла Василину до того намету. Привіталися, заговорили. І тут вона й висвітила того хлопця. Високий, худий, але порода й міцність відчуваються. А обличчя…
— Розумієш, щось у ньому є таке… — Олеся уявила, який замріяний вигляд у Лілі. — Я перекинулася словом-другим, потім ще…
— А слова були, як гарячі млинці.
— Не смійся. Тут я й пропала, — засміялася сама Ліля. — Він нас навіть до краю Майдану провів. Сьогодні обов’язково піду. В очі загляну, подивлюся, які вони. Мені здається, що і я йому впала в око, як він мені.
— Тоді й я піду з тобою.
— Ти небезпечна, подруго, — сказала Ліля. — Ти вродливіша — раз. Голова набита всякою всячиною — два.
— Я мовчатиму, як ціла зграя риб, — пообіцяла Олеся.
— Усе. Тоді досипай.
— Уже не засну. А ти не прибіднюйся. У кого ноженції довші?
— Ну, може…
Ліля була задоволена своїми довгими ногами. Ліля мала вже колекцію коханців. Чи закохалася вона цього разу?
«Не факт, — подумала Олеся. — Подивимося, що там за цяця з Луцька».
«Цяцю з Луцька» вона побачила надвечір. Уранці, збираючись на роботу, «попікірувалася» з «бабулькою Дазою», яка вперто шукала для неї «справжню роботу». Цього разу — несподівано — звільнилася посада вчительки в школі на їхньому мікрорайоні. Викладати українську мову й літературу!
— Бабусечко, — Олеся. — Я ж тобі казала…
Бабуся:
— Вакансія в київській школі! Я колись рятувала від хронічної ангіни директорку. Як вона була маленькою.
Олеся:
— Через місяць… Ні, за два тижні всі київські газети й телебачення повідомлять страшну новину: вчителька перестріляла учнів.
— Тобі подобається… Те, що ти…
— Уяви собі: я стаю професійною, типовою секретуткою. — Олеся відкусила шматок булки з маслом і сьорбнула кави. — Шеф, коли я заношу до кабінету каву або папери і йду стежкою його уяви, мліє. А я… Бабуню, як я класно сідаю йому на коліна…
— Ні на які коліна ти не сідаєш, — бабуся вже сердито. — Я не піддаюся на провокації. Але це робота не для тебе.
— І в нашій родині не було секретуток. Одні медсестри.
— Це ліпше, ніж носити папірці.
«Бідна, ба, як же вона переживає, — подумала Олеся, виходячи з квартири. — Як переживає… А я? Я сміюся над собою. Я досі не знаю, чого хочу. Досі».
Три роки з хвостиком тому вона йшла вулицею, щоб подати документи до університету. І побачила те оголошення. Вище професійне (подумати тільки — вище професійне!) училище оголошувало набір учнів, і серед професій, яких бралися навчати, була й секретар-референт.
«А чого, для мене підійшло б! — весело подумала Олеся і прочитала: — Строк навчання — три роки, для осіб з середньою освітою — два роки, з гімназійною — півтора року».
Вона вже зрозуміла, що то звичайне ПТУ. Пе-Те-У! Гімназійну освіту мала — і в Луцьку, і тут, у Києві, вчилася в гімназії — кваліфікована медсестра, виявляється, велика сила, і в Луцьку, і в столиці. Олеся прочитала адресу й поїхала подавати документи.
Бабуся сказала:
— Я думала, що твоя мама найбільша варіятка в нашій родині. Коли ж ні. Я помилилася.
— Я чемпіонка по варіятству, — весело відбрила Олеся. — Бабуню, не гнівайся. А якщо тобі не подобається, я можу повернутися до Луцька.
— Ти до всього, виявляється, ще й шантажистка, — констатувала бабуся.
— Не бійся, нікуди я не поїду, — пообіцяла Олеся. — А в університет я ще встигну вступити.
І поступила — минулого року на заочне відділення. І студентці бабуся в Києві, та ще й поруч із домом, знайшла роботу. Вау! Олеся ж, закінчивши навчання в училищі, зрозуміла, що працювати секретаркою, хай і з приставкою референт, не має ні найменшого бажання. Слава богу, тепер не треба відробляти за направленням. Що ж, поступить на філологію, так тому й бути. І тут пролунав той дзвінок. Виявляється училище розіслало дані про випускників по всіляких фірмах. І її дані когось там зацікавили. Якесь державне агентство! Подумати тільки!
В агентстві молодий чоловік з масними очима — помічник голови агентства — пояснив, що їхня установа неофіційно прирівнюється до міністерства. Ось така честь випадала Олесі. Правда, треба було заповнити анкету. І виграти конкурс ще в кількох претендентів.
«Ах, анкету, — подумала Олеся. — Буде вам і анкета, і конкурс».
Помічник голови їй не сподобався. Як і його слова, яка їй випала честь. Пройти конкурс! І які високі в них вимоги! Вона взяла анкету. Почула, що можна заповнити її за столом у коридорі.
«Може, спробувати?» — подумала.
Хоч і сухо, але відповіла на цілих півтора десятка запитань. Одні були занудні, інші — незрозумілі, треті — відверто підступні. Олеся без ентузіазму дала відповіді. І вже коли йшла, щоб віддати, почула, як помічник каже комусь по телефону, мабуть:
— Та єрундою занімаюся. Шеф надумав провести конкурс на посаду секретарки. Уяви собі. Сам, сказав, буде читати анкети. Йому, бач, потрібна з інтелектом. На цій посаді. Три ха-ха-ха, як сказав Васілій Іванович. Та Чапаєв, Чапаєв, є такий анекдот. Три ха-ха-ха і пауза, наголос на першому складі.
Щось наче кольнуло Олесю. Вона зайшла й сказала, що зіпсувала анкету. І в новій анкеті написала… Проти запитання «Як ви оцінюєте себе?» вивела: «Як велику хуліганку». Такими ж хуліганськими були відповіді на інші запитання щодо її особи та того, як вона уявляє собі майбутню роботу. Олеся віддала анкету помічникові, який пробіг її очима й спитав:
— Ви це серйозно?
— А чом би й ні? — сказала задерикувато Олеся. — Ви ж все одно мене не візьмете. Це ж формальність.
Помічник не став заперечувати, знизав плечима.
«Доведеться ставати студенткою», — подумала Олеся.
Яким же було її здивування, коли через тиждень знову пролунав дзвінок і її запросили на співбесіду до голови агентства. У приймальні сиділа жінка, котру Олеся відразу подумки назвала «сушеною дамою». Коли Олеся назвалася, її було пильно оглянуто і на диво чемним голосом сказано:
— Ігор Леонідович вас чекає.
Ігор Леонідович мав усього-на-всього років 35—40. Його спортивна статура й допитливо-іронічні темно-сірі очі Олесі відразу сподобалися, хоча вона, передчуваючи запитання з приводу її відповідей, внутрішньо «найоршилася».
— Так ось яка наша хуліганочка, — сказав господар кабінету, на диво, не надто розкішного. — Сідайте, будь ласка.
І коли Олеся, котра вдяглася відверто по-буденному — у джинси й легку блузочку, сіла у крісло навпроти, почула:
— Я прочитав ваші славетні відповіді. Дівчина ви, видно, з характером і гумором. На цій роботі вам гумор не завадить. Але якщо серйозно хочете працювати, то попереджаю, що я люблю чіткість і творчий підхід. Навіть у секретарській роботі. Англійську, як я зрозумів, ви знаєте.
Далі він заговорив англійською. Питав, з чого вона почне роботу. Олеся була заскочена, та після невеликої паузи відповіла, що з переобладнання приймальної. Що, на її погляд, вона має надто казенний вигляд, який поєднується з нудним шиком. Вона хоче зробити її більш домашньою. Він був трохи ошелешений цим визначенням. Потім сказав:
