— Про торбу пам’ятаєш?

— Так, пане Нудлю, я поклав її...

Нудль підніс вище два дуже важелезних на вигляд мішки.

— Оце туди висип і будь готовий звалювати якнайшвидше.

— Так, добре, пане Нудлю, от і Толоз казав...

— Ну ж бо, бігом!

Толоз розглянувся довкола. «Якщо я зараз кину сурму, скину шолом і кольчугу, — міркував він, — то будуть шанси вибратися звідси живим. Що він собі думає?»

Паді поклав гітару й пішов за лаштунки. Він встиг повернутися, перш ніж глядачі второпали, що відбувається. У руках у нього була арфа.

Толоз стояв до нього найближче й чув його шепіт:

— Ллише разочок. Дозволлиш? Ще один тілльки раз. А тоді зробллю все, чого ти хочеш, добре? За все запллачу.

Гітара озвалася кількома нерозбірливими акордами. Паді додав:

— Я серйозно, повір.

Ще акорд.

— Один разочок.

Паді всміхнувся до порожнього місця серед глядачів і заграв.

І кожна нота бриніла, мов дзвін, і була чиста, мов сонячний промінь, який проходив крізь призму мозку й розкривався віялом із мільйона відтінків.

У Толоза відвисла щелепа. І музика розквітла в його свідомості. Це була інша музика, хоча й зайшла вона крізь двері, відчинені Музикою, Що Качає. Ноти спадали водоспадом, і в його пам’яті постали образи шахти, де він народився, і запах томського хліба, що його мама відбивала на ковадлі, і тієї миті, коли він уперше почувся закоханим[32]. Він пригадав життя в печерах під Мідною Горою, і як місто покликало його до себе, і він відчув, що найдужче у світі прагне опинитися вдома. Він і гадки не мав, що люди здатні творити музику шахтової глибини.

Бескид відклав молоточки. У його забиті корозією вуха потрапляли ті самі ноти, та в пам’яті виринали образи кар’єрів і кам’янистих рівнин. Коли мелодія заполонила його розум, мов димова завіса, він пообіцяв собі, що щойно все це скінчиться, він конче поїде додому, до своїх, побачитися зі старенькою мамою й більше ніколи від неї не поїде.

У голові пана Нудля мимохіть виринали дивні, моторошні думки: що нібито не все на світі можна купити й продати.

Викладач новітніх рун постукав по кришталевій кулі.

— Звук ніби трохи бряжчить.

— Ану посунься, мені не видно, — озвався Декан. Викладач сів на своє місце. Усі зосереджено дивилися на крихітне зображення в кулі.

— Це взагалі не схоже на Музику, Що Качає, — завважив Скарбій.

— Ану цить, — гиркнув Декан, а тоді розчулено висякався.

Це була сумна музика. Але сум був її бойовим знаменом. Вона ніби промовляла: «Усесвіт ловив вас, але не спіймав».

Декан — вразливий, мов той кавалок теплого воску, — замислився, чи не час йому опанувати губну гармоніку.

Остання нота завмерла в повітрі.

Оплесків не було. Глядачів ніби прибило до землі думками й спогадами, що постали з темних нетрів розуму. Хтось бурмотів: «Таки так воно й буває». Або: «От і я такий, брате, от і я». Багато хто чуйно сякався — іноді просто на сусідів.

Та дійсність, як це завше й буває, помалу повернула їх до своїх лабет.

Толоз почув, як Паді тихенько промовив:

— Дякую.

Гном бочком подався до Паді й процідив:

— Це що було?

Паді немов прокинувся від міцного сну:

— Що саме? А, пісня. Вона зветься «Шоні бод да». «Шоні, ти будь» по-нашому. Як тобі?

— Якось... глибоко, — сказав Толоз. — Мов шахта.

Бескид кивнув. Коли ти далеко від рідного забою, від рідної гори, коли ти сам на чужині, коли всередині у тебе зяє болісне чорне ніщо... Тільки тоді твоя пісня буде глибока, мов та шахта.

— Вона прийшлла посллухати, — прошепотів Паді.

— Та твоя невидимка? — уточнив Толоз, вдивляючись у незайнятий клапоть трави посеред натовпу перед сценою.

— Так.

— Он як. Ну, я цілком точно її не бачу. Гаразд. А тепер, якщо ти негайно не вшквариш чогось, що качатиме, нам кінець.

Паді узяв гітару. Струни тремтіли під його пальцями. Він почувався так, ніби от-от злетить. Йому дозволили заспівати її перед усіма тими людьми. Все інше не важило. Хай що тепер буде — байдуже.

— Але ж хіба ми для цього зібралися? — звернувся він до слухачів і затупав: раз-два, раз-два-три-чотири.

Толоз підхопив мотив ще до того, як сама музика встигла підхопити його й понести. Кілька секунд — і ось його вже закачало як ніколи.

Зрозум глянув на коробку:

— Здається, ми його упіймали, Архіректоре. От тільки не знаю, що воно таке.

Ридикуль кивнув і уважно оглянув натовп навколо. Усі стояли роззявивши роти.

Арфа взяла їх за душу, а тепер гітара напинала їхні жили.

А ще перед сценою було порожнє місце. Ридикуль прикрив одне око долонею й зосереджувався, аж доки розплющене око не засльозилося. Озирнувся до музикантів із Гільдії і вжахнувся: Ранцерот здіймав арбалет. Здавалося, ніби він робить це не з власної волі — пан Шпень штовхав його в бік.

Ридикуль підніс палець до обличчя, так ніби збирався почухати ніс. Крізь музику він почув, як, дзенькнувши, луснув дріт арбалета, а ще — і це завдало йому особливої насолоди, — як ойкнув пан Шпень, який дістав у вухо звільненим кінцем напнутого дрота.

— От уже ця моя стареча сентиментальність, — пробурмотів Ридикуль. — Тхе-тхе-тхе.

— А знаєте, це була напрочуд гарна ідея! — сказав Скарбій, вдивляючись у крихітне зображення в кулі. — Який чудовий спосіб налаштувати бачення! Може, так і в оперу можна зазирнути?

— Чи в «Скунсів хвіст» на Броварській? — підказав Верховик.

— Нащо? — спитав Скарбій.

— Та просто на думку спало, — виправдався Верховик і поспішно додав, — я й не бував там ніколи, навіть одним оком не зазирав, і то жодним чином, завважте собі.

— Краще б нам від цього втриматися, — озвався Викладач новітніх рун. — Це злісне зловживання чарівними властивостями кулі.

— А я от не уявляю кращого способу добровживання кулі за оцей, — сказав Декан. — Спостерігати за Музикою, Що Качає.

Пан Дертий, Качур, Домовина Генрі, Арнольд Колобок і Старий Тхір Рон разом зі Смородом Старого Тхора Рона і псом Старого Тхора Рона терлися по краях натовпу. Сьогоднішній вечір був щедрим на здобич. Так завжди бувало, коли Нудль продавав ті свої сосиски в тісті. Є на світі те, чого люди не їстимуть навіть під впливом Музики, Що Качає. Є на світі те, чого не приховати навіть під гірчицею.

Арнольд підбирав недоїдки й складав у візок. У когось сьогодні на вечерю буде королівська підмостова юшка.

Музика накочувалася зусібіч. Волоцюги не зважали. Музика, Що Качає, — це щось із іншого світу, де є місце мріям, а от під мостом було не до мрій.

Аж раптом вони спинилися й заслухалися: нова музика омивала світ навколо. Вона ніби брала за руку всіх незалежно від статі, віку, походження й природи — і вела Додому.

Жебраки стояли й слухали роззявивши роти. Ті, хто озирався навколо й таки помічав цих невидимих людей, мусив мерщій відвернутися. Не відверталися хіба від Пана Дертого. Від такого не відвернутись.

Та Музика, Що Качає залунала знов і повернула їх до дійсності.

Окрім хіба Пана Дертого. Той просто стояв і дивився.

Остання нота затихла. А тоді було цунамі оплесків, і «Гурт, що качає» тікав від нього геть зі сцени.

Нудль радісно спостерігав за дійством з-за лаштунків з іншого боку. Якийсь час він нервувався, звісно, але потім усе повернулося у звичні береги.

Хтось посмикав його за рукав.

— Що це вони роблять, пане Нудль?

— Паскуда, так?

— Довбень, пане Нудлю.

— Вони, Паскудо, не дають слухачам того, на що ті чекали. Винятково вдалий хід. Зачекати, доки вони зі штанів вискакувати почнуть, і забрати. Знов зачекати. От побачиш, щойно натовп почне ногами тупати, вони повистрибують на сцену, мов ті коники. Ідеально розраховано. От коли навчишся таких трюків, Паскудо...