Асфальт кудись подівся.
Паді підвівся з ліжка й почимчикував до вікна.
У сірому, мов дешеві спецефекти, передсвітанковому світлі видніли Затінки Анк-Морпорка. Крізь відчинене вікно в кімнату дув легкий вітерець.
Коли він озирнувся, посеред кімнати стояла молода жінка.
Вона піднесла пальця до губ.
— Не кричи й малого троля не клич, — сказала вона. — Він вечеряє внизу. Крім того, він все одно мене не побачить.
— Ти моя муза?
Сюзен насупилася.
— Гадаю, що розумію, про кого ти, бачила картинки, їх типу восьмеро, і за головну в них ця, Калейдоскопа. Вони мали б людей захищати. Ефеби вірять, що вони надихають митців і музикантів, але звісно ж вони не ієну... — вона затнулася, щоби виправитися, — принаймні я ніколи з ними не бачилась. Мене звати Сюзен. Я тут, щоби...
Вона розгубилася.
— Калейдоскопа? — перепитав Паді. — Я певен, що її не так звати.
— Менше з тим.
— Як ти сюди зайшла?
— Я... Слухай, присядь. Отак. Коротше... знаєш, як буває, як-от коли певні штуки, типу, як музи, про яких ти казав, так от, певні поняття іноді уособлені кимось?
На розгубленому обличчі Паді якусь мить протримався вираз розуміння.
— Як Батько Вепр уособлює святкування середини зими? — спитав він.
— Ну, так. От я типу з таких, — сказала Сюзен. — Насправді, не так уже й важить, який у мене фах.
— Тобто ти не людина?
— О, я людина. Просто я... виконую обов’язки. Гадаю, коли вважати мене музою, це суті не поміняє. Я тут, щоби тебе попередити.
— Муза музики, шо качає?
— Не зовсім, але слухай сюди... Агов, з тобою все гаразд?
— Не знаю.
— Ти якийсь дуже блідий. Слухай. Ця музика небезпечна...
Паді знизав плечима:
— Ти про Гільдію музикантів? Пан Нудль казав, цим можна не перейматися. Ми їдемо з міста на...
Сюзен рішуче підійшла й взяла гітару:
— Я про оце!
Струни заворушилися й занили під її рукою.
— Не торкайся!
— Вона захопила тебе, — сказала Сюзен і кинула гітару на ліжко.
Паді вхопив її й узяв акорд.
— Я знаю, що ти мені скажеш. Усі це кажуть. Інші двоє вважають, що вона зло. Але це не так!
— Може, зла в ній і нема, але це все неправильно! Тут їй не місце. І не час.
— Так, але я даю цьому раду.
— Ти не можеш дати цьому раду. Вона дає раду тобі.
— Крім того, хто ти така, щоби мене повчати? Я не слухатимусь порад якоїсь зубної феї!
— Слухай, вона уб’є тебе! Це я знаю напевне!
— То мені припинити грати?
Сюзен вагалася.
— Ні, не зовсім... Бо тоді...
— Ну, я не слухатимусь якоїсь таємничої жіночки! Може, тебе й не існує навіть! Тому можеш летіти геть у свій чарівний палац, ясно?
На якусь мить Сюзен відібрало мову. Вона уже трохи примирилася із невідворотною тупістю більшості людства, особливо тієї його частини, яка ходила на двох ногах і голилася зранку. Але її спантеличило таке нахабство. Ніхто ще так не говорив до Смерті. Принаймні довго вони не протримались.
— Гаразд, — сказала вона й торкнулася його руки. — Але ми ще зустрінемось, і... І тобі це не сподобається! Бо, слухай уважно, так уже вийшло, що я...
Вираз її обличчя враз змінився. Вона відчула, ніби падає назад, хоча стояла рівно. Кімната відпливла геть у темряву, завертаючись навколо переляканого обличчя Паді.
Темрява вибухнула, і настало світло. Миготливе світло свічок.
Паді поводив рукою в повітрі там, де за мить до того була Сюзен.
— Ти ще тут? Куди ти зникла? Хто ти така?
Бескид озирнувся:
— Почулося щось, — пробурмотів він. — Цеє, а ти зрозумів, шо деякі з тих інструментів незвичайні...
— Зрозумів, — сказав Толоз. — Краще б я дмухнув у ту щурячу сопілку, знову зголоднів.
— Я в сенсі, шо вони з леген...
— Так.
— То як вийшло, шо їх хтось під комісію здав?
— А ти ніколи своїх каменів у ломбард не носив?
— Та носив. Усі ж носять, ти ж знаєш. Буває, шо нема більше на шо й попоїсти.
— Ось тобі й відповідь. Сам її дав. Усі, хто музикою заробляє, до цього зрештою вдаються.
— Ага, та на тій штуці, шо Паді дісталася, номер «1»...
— Так.
Толоз глянув на вказівник.
— Вулиця Вправних ремісників. Ми прийшли, — сказав він. Тільки глянь, глупа ніч, а половина майстерень працює, — він потрусив торбинкою, і всередині щось заторохкотіло. — Ти той бік вулиці обійди, а я цей.
— Ага, добре. Ну але, номер один. Навіть на мушлі тій був номер п’ятдесят два. Кому могла належати та гітара?
— Гадки не маю, — сказав Толоз, стукаючи в перші-ліпші двері. — Але сподіваюся, хто б це не був, він по неї не повернеться.
— А це, — повчально сказав Ридикуль, — обряд Ашк-Енте. Дуже простий. Але знадобиться свіже яйце.
Сюзен кліпала очима.
На підлозі було накреслене коло. За його межами стовбичили розпливчасті постаті, та коли вона налаштувалася на новий лад сприйняття, то виявила, що це були звичайнісінькі студенти.
— Хто ви такі? — спитала вона. — Що це за місце? Ану відпустіть мене вже!
Вона спробувала вийти з кола й наштовхнулася на невидиму стіну.
Студенти витріщалися на неї так, ніби колись чули про такий вид істот, як люди жіночої статі, але й не сподівалися, що побачать представницю цього виду аж так ізблизька.
— Вимагаю мене відпустити! — гнівно звернулася вона до Ридикуля. — Ви ж той учорашній чарівник, так?
— Ваша правда, — сказав Ридикуль. — І я провів обряд Ашк-Енте. Так ми викликаємо Смерть, він — чи, як ми наразі бачимо, вона — з’являється в колі й не може піти, доки ми не дозволимо. У цій-от книжечці з купою подвоєних літер багато красномовних виразів, що містять слова на кшталт «коннгурація» чи «перссоніфікація», але все це показуха, якщо чесно. Коли вже ви в нашому колі, то нікуди не втечете. Маю сказати, що попередник ваш у таких випадках нікуди не від нас не біг — мов той небіжчик, даруйте на каламбурі.
Сюзен спопеляла Ридикуля поглядом. Коло, що оточувало її, дивним чином впливало на її сприйняття простору. Несправедливість такого стану речей дратувала її найбільше.
— То нащо ви мене прикликали? — спитала вона.
— Добре, що перейшли до справи. Це ближче до сценарію, — сказав Ридикуль. — Ми вповноважені ставити вам запитання. А вам доведеться на них відповісти. По правді.
— І?
— Може, ви присісти хотіли б? Випити чогось?
— Ні.
— Як скажете. Оця музика нова. Розкажіть нам про неї.
— Ви прикликали Смерть для цього?
— Ми не певні, кого саме прикликали, — сказав Ридикуль. — То вона справді жива?
— Так... здається.
— Де вона мешкає?
— Здається, вона мешкала в одному інструменті, але вочевидь поширилася. Можна мені піти?
— Ні. Чи можна її вбити?
— Не знаю.
— Чи місце їй у нашому світі?
— Тобто?
— Чи місце їй у нашому світі? — терпляче повторив Ридикуль. — Чи мусило статися те, що стається?
Сюзен раптом почулася великим цабе. Подейкують, що чарівники насправді дуже мудрі, їх навіть колись називали відунами[26]. І от вони розпитують її про те, чого самі не знають. Вони прислухаються до неї. В її очах спалахнула гордість.
— Мені здається, що ні. Вона опинилася тут за якимсь випадковим збігом обставин. Потрапила не в той світ.
Ридикуль набундючився:
— Так я й думав. Казав, що не має так бути. Ця штука змушує людей вдавати із себе казна-що. Можна її спинити?
— Гадаю, ні. Вона несприйнятлива до магії.
— Так, справді. З музикою в нас не дуже. З будь-якою. Але ж мусить бути якийсь спосіб її спинити. Покажіть їй той свій ящик, Зрозуме.
— А... Так, ось.
Зрозум підняв кришку. Музика, що поширилася кімнатою, по-олив’яному відлунювала, але звучала цілком впізнавано.
— Ніби жук у сірниковій коробочці, еге ж? — сказав Ридикуль.
— Неможливо відтворювати таку музику за допомогою напнутого в коробці дроту, це протиприродно, — обурилася Сюзен.
