— О, а я там раз був, коли в кабаре грав! — згадав Бескид. — У них шо хочете є! Майже в усіх кімнатах крани з водою! І ще можна в голосову трубу замовлення прокричати, шоби принесли з кухні, і хлопці в справжніх туфлях прийдуть і все принесуть! Все як треба!
— Побалуйте себе! — сказав Нудль. — Ви, хлопці, можете собі це дозволити!
— А потім ті гастролі, так? — різко перепитав Толоз. — Їх ми собі теж дозволити можемо, так?
— О, з гастролями я допоможу, — розпливчасто сказав Нудль.
— Завтра їдете у Псевдополь, і на це вам два дні, а повернетеся через Квірм і Сто Лат, і в середу у вас той фестиваль. Чудова, до речі, ідея. Зробити щось для місцевої спільноти. Я завжди був за суспільну діяльність. Це дуже важливо для... суспільства. Я все владнаю, доки ви в роз’їздах будете. А тоді, — він поклав руки на плечі Паді й на голову Толозу, — Ґеноя! Хапонія! Гершеба! Химера! Якдивноляндія! Може, навіть Противажний континент, кажуть, його от невдовзі наново відкриють, а це чудові нові можливості для тих, хто цього вартий! Ваша музика й моя ділова чуйка — і світ перед нами відкриється, як молюск! А зараз ідіть за Асфальтом, на вас чекають найкращі номери, мені для вас, хлопчики мої, нічого не шкода, і спіть собі солоденько, за рахунок не хвилюйтеся...
— Дякую, — сказав Толоз.
— ...Бо його можна й зранку оплатити.
«Гурт, що качає», побрів у бік найкращого готелю.
Нудль розчув, як Бескид питає в інших:
— А що таке молюск?
— Це типу дві стулки із карбонату кальцію, а між них солона драглиста штука, яка рибою пахне.
— Звучить смачно. А ту штуку, шо всередині, їсти ж не треба?
Коли вони пішли, Нудль роздивився ніж, підібраний Асфальтом. На його руків’ї були паєтки.
«Так, — подумав він, — завезти хлопців подалі звідси на кілька днів — дуже вчасний хід».
Смерть Щурів, який спостерігав за всім із карниза, незадоволено забурмотів собі під ніс.
Ридикуль повільно вийшов із «Каверни». На згадку про кількагодинний концерт лишився сам тільки тонкий шар м’ятих і рваних квитків на сходах.
Він почувався так, ніби подивився матч, не знаючи правил гри. Скажімо, той хлопець співав... як там було? «Вривайся». Що це в біса значить? «Наривайся» — оце він ще зрозумів би, от Декан, скажімо, тільки те й робив. Вривайся. Та всі навколо, здається, чудово все розуміли. А ще, коли він нічого не плутає, була там пісня про те, що не треба наступати на чиїсь там черевики. Гаразд, це цілком слушне зауваження, ніхто не любить, щоби по ногах ходили, але чому пісня про таку просту штуку справляє такий божевільний ефект на публіку — цього Ридикуль вже зрозуміти не міг.
Ще й та дівчина...
Зрозум вибіг надвір із ящиком у руках.
— Майже все спіймав, Архіректоре! — закричав він. Ридикуль глянув кудись повз нього. Там стояв Нудль зі жмутком нерозпроданих сорочок із «Гуртом».
— От і чудово, пане Впертонз (цитьцитьцитьцить), — сказав він.
— Ох і вечорочок, ходімте вже додому.
— Добрий вечір, Архіректоре, — привітався Нудль.
— Здоровенькі були, Відривайчику. Не бачив вас унизу.
— А шо там у вас у ящику?
— О, та таке, дрібниці...
— Це просто неймовірна штука! — вигукнув Зрозум, якого переповнював фанатичний захват першовідкривача. — Ми зуміли впійматии-и-и-и-и...
— Ох, який же я незграба старий, — демонстративно попросив вибачення Ридикуль, коли його молодий колега схопився за побиту ногу. — Ну ж бо, дайте мені цю вашу цілком невинну іграшку, поможу вам...
Та ящик випав зі Зрозумових рук на бруківку. Від удару кришка відлетіла, перш ніж Ридикуль устиг його перехопити.
Музика потекла в ніч.
— Як вам це вдалося? Це чари? — зацікавився Нудль.
— Можна упіймати музику, щоби прослуховувати її знов і знов, — сказав Зрозум. — А ще, Архіректоре, ви мене, здається, навмисне копнули.
— Прослуховувати знову й знову? Як, просто відкривши ящик? — не відчіплявся Нудль.
— Так, — сказав Зрозум.
— Ні, — сказав Ридикуль.
— Так, можна, — наполягав Зрозум. — Я ж показував вам, Архіректоре, хіба ви забули?
— Ні, — сказав Ридикуль.
— І так із будь-яким ящиком? — спитав Нудль тоном людини, яка потопає в грошах, аж захлинається.
— О, так. Але треба напнути струну всередині, щоби музиці було за що зачепитися, і ай-ай-ай!
— Не уявляю, що це в мене за такі страшні судоми раптом, — попросив вибачення Ридикуль. — Ходімте, Впертонзе, годі марнувати цінний час пана Нудля.
— О, ви не марнуєте, — сказав Нудль. — Повні ящики музики, хто б подумав!
— Цей ми забираємо, — швидко сказав Ридикуль, підхопивши ящик. — Це важливий магічний дослід.
Він погнав Зрозума вулицею, але це йому давалося непросто, бо його молодий колега зігнувся від болю й кульгав.
— Нащо ви... зі мною... нащо так було?
— Пане Впертонз, я знаю, що ви з тих людей, які прагнуть пізнати всесвіт. Але є важливе правило: ніколи не давайте мавпі ключів від бананової плантації. Іноді є речі, які вочевидь не можуть скінчитися добре... Ох, тільки не це.
Він відпустив Зрозума й невизначено помахав рукою кудись уперед.
— Що, юний друже, маєте з цього приводу якісь теорії?
Щось густе й золотаво-коричневе витікало з дверей закладу, який мав би бути крамницею, хоча через патьоки невідомої речовини годі було зрозуміти напевне. Коли двоє чарівників наблизилися, почувся дзвін битого скла, й речовина потекла з вікон другого поверху.
Ридикуль упевнено покрокував уперед, зачерпнув жменю речовини й відскочив назад, щоби стіна не насунулася на нього. Принюхався.
— Це якісь страшні еманації з Підземельних Вимірів? — спитав Зрозум.
— Не думаю. Пахне кавою, — сказав Ридикуль.
— Кавою?
— Молочною піною з ароматом кави. Отже, чому мені щось підказує, що десь тут поблизу мають бути наші чарівники?
Із піни навпомацки хтось вийшов, лишаючи по собі коричнево-пінні сліди.
— Хто це в нас? — спитав Ридикуль.
— О, так! Хтось записав номер тієї підводи? Мені ще один пончик, якщо ваша ласка, — радісно озвався невідомий і зник у піні.
— Це був голос Скарбія, — сказав Ридикуль. — Ходімо, юначе. Це всього лише бульбашки, — він зник у пінній стіні.
Зрозум якусь мить вагався, а тоді зрозумів, що на кону честь молодого чарівництва, й пішов за Архіректором.
І одразу ж зіткнувся із кимось у пінному тумані.
— Е-е, добривечір?
— Це хто?
— Це я, Впертонз. Прийшов вас рятувати.
— Добре. Де вихід?
— Е-е.
Десь глибоко в кавовій хмарі почулися вибухи й лускіт. Зрозум кліпнув очима. Піна почала осідати.
З-під неї оприявнилися гостроверхі капелюхи, ніби старі колоди на дні висохлого озера.
Ридикуль рушив уперед, із його капелюха крапала кава.
— Що за бісова дурня тут відбувається? — поцікавився він. — Мені не забракне терпіння дочекатися, доки Декан в усьому зізнається.
— Не розумію, чого це ви на мене все вішаєте, — пробурмотіла вкрита кавою колона.
— Ага, і тоді хто ж це втнув?
— Декан сказав, що на каві мусить бути пінка, — озвалася пінна купа, чиї обриси нагадували Верховика, — і тоді він доклав трохи простеньких чарів, а тоді ми, здається, трохи загралися.
— Отже, це були таки ви, Декане.
— Так, гаразд, я, але це чиста випадковість, — невпевнено сказав Декан.
— Геть звідси, усі, — наказав Ридикуль. — Щоби повернулися до Академії негайно.
— Ну тобто, я не розумію, чому ви вважаєте, ніби це тільки моя провина, навіть коли іноді так стається, що це я...
Піна ще трохи осіла, і з-під неї показалася пара очей під томським шоломом.
— Даруйте, — озвався голос, джерело якого досі ховалося під піною, — але хто за все це платитиме? З вас чотири долари, будьте ласкаві.
— Гроші в Скарбія, — швидко відповів Ридикуль.
— Уже ні, — сказав Верховний верховик. — Він купив сімнадцять пончиків.
— Цукор? Ви дозволили йому їсти цукор. Ви ж знаєте, що він від цього починає поводитися дивно. Пані Герпесюк попереджала, що коли ми пустимо його до цукру, вона нам винесе догану. — Ридикуль зібрав чарівників біля дверей. — Гаразд, шановний пане, ви можете довіряти нам, ми ж чарівники, я пришлю когось із грішми зранку.
