Дуже повільно обличчя Нудля розпливлося у вишкір.
— Безкоштовний фестиваль! Так! Це наш громадський обов’язок! Музика може бути безкоштовною. А от сосиски в тісті коштуватимуть долар, гірчиця додатково. Може, долар п’ятдесят. І це я ще від душі відриваю.
У бокових проходах гамір стояв суцільною стіною звуку.
— Як їх багато, — сказав Толоз. — Я в житті для стількох людей не грав!
Асфальт розставляв на сцені Бескидові камені. Публіка радісно аплодувала й присвистувала.
Толоз глянув на Паді. Той не випускав гітари з рук. Гноми переважно не наділені глибокими почуттями, та Толоз ураз відчув нестримне бажання опинитися десь подалі звідси, бажано у глибокій печері.
— Щасти вам, хлопці, — пропищав хтось у них за спинами.
Джимбо перев’язував Довбневі руку.
— Ну, дякую, — сказав Бескид. — А шо вам зробилося?
— Та жбурнули чимось, — сказав Довбень.
— Чим?
— Кивуном, здається.
Те, що лишилося від Довбневого обличчя, розпливлося у щасливій і жаскій усмішці:
— Але ми це зробили! У нас вийшла музика, що качає! А коли Джимбо гітару роздовбав, вони в захваті були!
— Гітару роздовбав?
— Ага, — сказав Джимбо із виразом гордого митця на обличчі, — об Паскуду.
Паді стояв із заплющеними очима. Бескидові здавалося, що його друга оточує слабкий ореол світіння, ніби туман. Туман із тисяч світлових цяток.
Іноді Паді мав дуже навіть ельфійський вигляд. Асфальт почимчикував зі сцени.
— Ну, гаразд, все готове.
Усі дивилися на Паді.
Він завмер, очі заплющені — так ніби він спить стоячи.
— То що, час нам вийти? — спитав Толоз.
— Так, — сказав Бескид. — Час нам виходити, так, Паді?
Паді різко розплющив очі.
— Розкачаємо їх, — прошепотів він.
Бескидові здавалося, що навколо гамірно, але щойно вони вийшли з-за куліс, звук ударив у голову залізною битою.
Толоз узяв сурму. Бескид сів за камені й узяв у руки молотки.
Паді вийшов на середину сцени і став там, дивлячись під ноги. Бескида це вразило.
Крики помалу стихали.
А тоді геть затихли. Величезна зала наповнилася мовчанкою сотень людей, які затамували подих в очікуванні.
Пальці Паді ворухнулися.
Він узяв три простенькі акорди. А тоді підвів погляд.
— Привіт, Анк-Морпорку!
Бескид відчув, як музика здіймається хвилею за його спиною, й підхоплює його, й несе тунелем із полум’я, іскор і щастя. Він ударив по каменях. І музика закачала усіх. Нудль Від-Душі-Відриваю стояв надворі, щоби не змушувати себе слухати музику. Він курив сигару й проводив розрахунки на зворотному боці чека за лежалі черстві булочки.
Отже, що в нас тут. Нехай це буде надворі, тоді оренду викреслюємо. Нехай прийде десять тисяч людей, кожне купить по сосисці в тісті за долар п’ятдесят, ні, краще за долар сімдесят п’ять, і ще десять центів за гірчицю, плюс десять тисяч сорочок із «Гуртом, що качає», кожна по п’ять доларів... А ще оренда торгових місць для інших, бо людей, яким подобається музика, що качає, можна розкачати на будь-що...
Він краєм ока помітив коня, який ішов до нього вулицею. Нудль не звертав на нього уваги, доки жіночий голос не спитав:
— Як мені зайти всередину?
— Ніяк. Квитки розпродано, — відповів Нудль, не повертаючи голови. — Навіть афіші з «Гуртом, що качає» розпродано, і люди по три долари за них платили, а троль на ім’я Крейдян по сотні зумів...
Нудль підвів голову. Величезний прекрасний білий кінь спостерігав за ним без жодної цікавості. Нудль озирнувся.
— Куди це вона поділася?
Одразу за входом відпочивало двоє тролів. Сюзен не звернула на них уваги. А вони — на неї.
У залі Зрозум Впертонз озирнувся на всі боки й сторожко відчинив дерев’яний ящик.
Струна, напнута в ньому, затремтіла.
— Це все неправильно! — кричав він у вухо Ридикулю. — Це суперечить законам звуку!
— Може, це тоді не закони, — закричав Ридикуль у відповідь. Люди за півметра від них уже не чули жодного їхнього слова. — Може, це рекомендації!
— Ні, мусять бути якісь закони!
Ридикуль бачив, як Декан у забутті від захвату намагається вилізти на сцену. Великі Асфальтові стопи наступили йому на руки.
— Ага, гарна спроба, — сказав Ридикуль.
Раптом він відчув дивний лоскіт унизу потилиці й озирнувся.
Хоча в «Каверні» було повно люду, у залі утворилася невелика порожня ділянка. Навколо неї люди тиснулися одне до одного, але в те коло не заступали, ніби воно було оточене невидимою стіною.
У центрі кола стояла дівчина, яку він бачив у «Барабані». Вона поволі рушила залою, притримуючи поділ сукні.
У Ридикуля засльозилися очі.
Він зосередився й зробив крок уперед. Можна майже що завгодно зробити, коли добряче зосередитися. Будь-хто міг би увійти в те коло, якби їхні чуття були готові його побачити. Усередині кола звук був ніби притишений.
Ридикуль торкнувся незнайомчиного плеча. Вона різко розвернулася від несподіванки.
— Доброго вечора, — сказав Ридикуль, зміряв її поглядом і додав, — я Маструм Ридикуль, Архіректор Невидної академії. Розбирає цікавість, хто ви така.
— Е-е... — здавалося, дівчина запанікувала, — технічно я, мабуть, Смерть.
— Технічно?
— Так. Але я зараз не при виконанні.
— Приємно це чути.
Зі сцени почувся зойк — це Асфальт викинув Викладача новітніх рун назад у залу. Публіка аплодувала.
— Не скажу, що так уже часто бачився зі Смертю, — повів далі Ридикуль, — та коли бачився, він був переважно, ну... ним, для початку. І значно худішим...
— Він мій дід.
— Он як. Он як. Справді? Я й не знав, що він був... — Ридикуль затнувся. — Що ж, що ж, це ж треба. Ваш дід? І ви родинну справу продовжуєте?
— Замовкніть, дурний чоловіче, і не говоріть зі мною, як із дитиною. Бачите його? — Сюзен показала на Паді, який саме вигравав черговий гітарний риф. — Він невдовзі помре через... через дурість. І якщо ви ніяк зарадити не можете, то краще ідіть собі!
Ридикуль глянув на сцену, а коли перевів погляд назад, Сюзен зникла.
Він дуже сильно зосередився, і йому здалося, ніби її образ на мить блимнув трохи віддалік, та тепер вона знала, що він її шукатиме, і в нього не було шансів її побачити.
Першим до гримерки повернувся Асфальт. Є щось дуже сумне у вигляді порожньої гримерки. Приблизно як у викинутих підштанках, із якими в порожньої гримерки багато спільного. Вона всякого надивилася. Можливо, була свідком збудження й цілої низки інших людських емоцій. А тепер у ній лишився сам лиш запах.
Троль-коротун скинув на підлогу торбину з каменями і збив корки з кількох пивних пляшок.
Зайшов Бескид. Він дійшов до середини кімнати й звалився на підлогу. Дошки рипнули під вагою усіх частин його тіла водночас. Толоз переступив через нього й усівся на діжку. Подивився на пляшки з пивом. Зняв шолом. Вилив пиво в шолом. І опустив у нього голову.
Паді зайшов і сів на підлогу в кутку, спершись спиною на стіну.
А тоді зайшов Нудль.
— Ну, що я можу сказати? Що я можу сказати?
— Не питайте в нас, — подав голос Бескид, — бо нам звідки знати?
— Це було божественно, — сказав Нудль. — А що з гномом? Він топиться?
Толоз, не виймаючи обличчя з шолома, простягнув руку, збив горлечко з пляшки й вилив з неї пиво собі на голову.
— Пане Нудль? — озвався Бескид.
— Так?
— Здається, нам треба поговорити. Самим. Ну, знаєте, як учасникам, між собою. Якщо ви не проти.
Нудль обвів їх поглядом. Паді дивився в стіну. Толоз булькотів. Бескид досі лежав на підлозі.
— Гаразд, — сказав він, а тоді бадьоро додав, — Паді, та ідея з безкоштовним виступом просто клас! Я візьмуся за організацію просто зараз, і ви зможете це зробити, щойно з гастролей повернетеся. Так. Ну, я...
Він розвернувся йти й зіткнувся з Бескидовою рукою, яка несподівано перекрила йому дорогу.
