Нудль постукав по крилу свого носа.

— Ви граєте, я вам роблю аудиторію. В мене нюх, це моя робота.

— Там двері замалі, я не увійду, — сказав Толоз.

— Ні, величезні там двері, — заперечив Нудль.

— Мені будуть замалі, бо коли ви мене туди тягнути будете, то доведеться всю вулицю зі мною затягнути, бо я за бруківку зубами триматимусь!

— Ні, будь розважливий...

— Не буду! — верещав Толоз. — І верещу я зараз за нас усіх!

Гітара занила.

Паді зняв її з плеча, узяв кілька акордів. Це її трохи заспокоїло.

— Здається, вона... не проти там грати.

— Вона не проти, — озвався Толоз трохи уїдливо. — Божечки, та ти хоч знаєш, що вони там у «Каверні» з гномами роблять?

— Нам потрібні гроші, і навряд вони там зроблять із нами щось таке, чого з нами не зробить Гільдія, якщо ми гратимемо деінде. А грати нам конче треба, — сказав Паді.

Вони стояли і якийсь час дивилися одне на одного.

— Я би вам, хлопці, радив, — сказав Нудль і видув димне кільце, — знайти собі тихеньку місцинку й там перебути до вечора. Перепочити трохи.

— Оце діло! — сказав Бескид. — Бо я ці кляті камені весь день не тягатиму...

Нудль здійняв вказівний палець, так ніби щось пригадав.

— О, а я ж про це, до речі, подумав. Не варто вам талант гаяти на тягання інструментів, так я собі міркував. Найняв вам помічника. Дуже недорогого, усього лише долар на день, і я це просто з вашої платні вираховуватиму, щоби ви цим собі голову зайвий раз не забивали. Знайомтеся, Асфальт.

— Де? — спитав Паді.

— Ось я, — озвалася одна з Нудлевих торб. Вона трохи розстібнулася й виявилася не торбою, а чимсь зліпленим докупи... ходячим... чимось...

У Паді засльозилися очі. Щось мало вигляд троля, от тільки нижчого за гнома. Не меншого за гнома — бо все те, що не пішло в Асфальтів зріст, пішло в боки і, коли вже про це зайшла мова, у запах.

— Як це так вийшло, шо він такий курдупель? — поцікавився Бескид.

— Слоняра на мене сів, — неохоче пояснив Асфальт.

Толоз висякався й поцікавився:

— Тільки сів?

На Асфальтові вже була сорочка з написом «Гурт, що качає» — на торсі була трохи затісна, зате звисала до землі.

— Асфальт про вас дбатиме, — сказав Нудль. — Нема нічого такого, чого б він не знав про шоу-бізнес.

Асфальт привітно вишкірився.

— Вам зі мною буде добре, — сказав він, — я з усіма працював, кажу вам. Всюди був, бачив усяке.

— Можна на Переди піти, — запропонував Бескид. — Там нікого нема, коли в Академії вихідний.

— Добре. Мені треба про дещо подбати, — сказав Нудль. — До вечора. У «Каверні» о сьомій.

І він пішов геть.

— А помітили дещо дивне? — спитав Толоз.

— Що?

— Як він ту сосиску курив. Як гадаєте, він сам помітив?

Асфальт узяв Бескидову торбу й закинув її на плече.

— Ходімо, шефе, — сказав він.

— То на тебе слон сів? — спитав Паді, коли вони перетинали площу.

— Ага. В цирку. Гній там вигрібав.

— І це від того ти такий?

— Та ні. Таким став коли на мене слон сів рази три-чотири. Не зна’ чого. Вигрібав з-під них, ажно темно зробилося.

— Я би на твоєму місці після першого разу звільнився, — сказав Толоз.

— Та де, — відповів Асфальт, бадьоро всміхаючись, — я ж не міг. Шоу-бізнес моє життя.

Зрозум дивився на пристрій, який вони зібрали.

— Я теж не розумію, — сказав він. — Але... здається, ми цю штуку впіймали на дріт, і тепер вона на ньому грає, як на струні. Як іконограф, тільки для звуку.

Вони заховали струну в ящик, який приємно резонував. Із нього по колу звучали ті самі дванадцять тактів.

— Ящик із музикою, — промовив Ридикуль. — Хто б повірив!

— Я би от що хотів спробувати, — сказав Зрозум. — От би нам зібрати музикантів перед багатьма такими струнами. Може, вийшло би музику упіймати.

— Нащо? — спитав Ридикуль. — Нащо таке взагалі робити?

— Ну... Коли у вас є музичні скриньки, музиканти вже не потрібні.

Ридикуль замислився. Звісно, в цій ідеї було багато хорошого.

Світ без музикантів був доволі привабливим. На його думку, це були не варті довіри люди. Із гігієною в них погано.

Він недовірливо похитав головою.

— Тільки не таку музику. Ми її зупинити хочемо, а не примножити.

— А ви можете пояснити? Що з нею не так? — поцікавився Зрозум.

— Вона... Та ви самі хіба не бачите? Люди через неї поводяться по-дурному. Вбираються по-дурному. Стають грубими. Не слухаються. Неможливо з ними домовитися. Це неправильно. Крім того, згадайте, що сталося з паном Гонґом.

— Це все справді дуже незвичайно, — погодився Зрозум. — А можна десь узяти ще? Для подальших досліджень. Не знаєте, Архіректоре?

Ридикуль знизав плечима:

— Треба простежити за Деканом.

— Божечки, — видихнув Паді посеред величезної пустки, — недивно, що вони це назвали «Каверною», воно ж величезне.

— Почуваюся тут зовсім карликом, — сказав Толоз. Асфальт вийшов на авансцену:

— Раз-два, раз-два. Раз. Раз. Раз-два, раз-дв...

— Три? — підказав Паді.

Асфальт замовк і знітився.

— Та я просто перевіряв... проби робив... цей... той... Перевіряв просто.

— Ми ніколи стільки людей не зберемо, — сказав Паді.

Толоз вказав на ящик збоку від сцени.

— Може, й зберемо. Гляньте сюди.

Він розгорнув афішу. Інші зібралися навколо нього.

— Це ж ми, — сказав Бескид. — Хтось нас намалював.

— І ми тут такі круті, — сказав Толоз.

— Паді тут вдало вийшов, — сказав Асфальт, — гітарою отако махає.

— А нащо тут ці всі блискавки й таке інше? — поцікавився Паді.

— Я такий крутий вигляд не маю, навіть коли намагаюся, — сказав Толоз.

— «Звук, шчо не дозволить всидіти на місьці», — прочитав Бескид. Від напруження на його чолі утворилася складчатість.

— «Гурт, Шчо Качає», — прочитав Толоз. — Ох, тільки не це, тут написано, що ми тут будемо і таке інше. Нам кінець, — простогнав він.

— «Хто не буде присутній, той дерево, шчо схоже на маслину», — прочитав Бескид. — Я шось не догнав.

— Тут їх кілька десятків, — сказав Толоз. — Це афіші. Знаєте, що це значить? Він їх усюди порозвішував. А це значить, що коли ми попадемося тим з Гільдії...

— Музика вільна, — сказав Паді. — Вона мусить бути вільною.

— Що? Не в моєму місті!

— Але вона мала би, — наполягав Паді. — Люди не мусять платити, щоби грати музику.

— Точно! Малий правий! Сам я завжди так казав! Хіба я не казав? Точно вам кажу, завжди так і казав.

Із тіні в боковому проході з’явився Нудль. Із ним був троль, який, певно, був тим самим Хризопразом. Він не здавався таким уже кремезним чи навіть кряжистим. Насправді він був якимсь навіть гладеньким, ніби полірованим, мов галька на пляжі. Жодного лишайника.

А ще на ньому був одяг. Зазвичай тролі не носили одягу — хіба тільки форму чи робочий одяг. А так вони обходилися пов’язкою на стегна, де й тримали всяке. Але Хризопраз був у костюмі. Сидів він так, ніби його невдало скроїли. Хоча насправді скроєний той костюм був як треба, просто будь-який троль, навіть без одягу, видається невдало скроєним.

Хризопраз, прибувши до Анк-Морпорка, швидко засвоїв тутешні правила.

Почав він із повчального уроку: бити людей — це розбій. А от платити комусь, щоби вони били людей, — прибуткова справа.

— Хочу вас, хлопці, представити. Знайомтеся, Хризопраз. Мій давній приятель. Давно ми з ним знайомі. Правда ж, Хризе?

— Правда, — сказав Хризопраз і дружньо всміхнувся до Нудля, як от акули іноді всміхаються до тріски, з якою на якийсь час збіглися їхні маршрути. Невловна гра кремнієвих м’язів у кутиках його рота натякала на те, що дехто колись пошкодує про фамільярність.

— Пан Відриваю каже, що ви, хлопці, музиканти, яких ще світ не бачив. Чи усеньке у вас є, що вам треба?

Хлопці мовчки кивнули. Люди про всяк випадок не розтуляли при Хризопразові рота, щоби не засмутити. Звісно, це правило вони засвоювали тільки шляхом набуття певного досвіду — наприклад, коли чули у темному провулку фразу «Пан Хризопраз страшенно засмучений».