Цей лиходій грав так, ніби шукав щось. Він не знайшов шуканого, але коли відлуння останніх акордів уклякло, його обличчя скривилося у зосереджену гримасу, яка свідчила, що її власник налаштований шукати далі.

— Добро. Скільки? — сказав він.

Ця гітара була на розпродажі по п’ятнадцять доларів. Але Блертова музична душа жадала помсти. Він огризнувся.

— Двадцять п’ять доларів, — ось як він огризнувся.

— Добро. Вистачить?

Перед ним був дрібний рубін, витягнутий із якоїсь зі шкіряних кишень.

— У мене решти не буде!

Блертова музична душа протестувала, але його діловий розум швиденько скрутив їй руки й відтіснив подалі.

— Але, але, але я можу докинути самовчитель, ремінь, кілька медіаторів, так? Там такі картинки, куди пальці ставити, і таке інше. Так?

— Добро.

Варвар пішов. Блерт витріщився на рубін у своїй долоні.

Задзеленчав дзвоник. Він підвів погляд.

Цей уже був не такий страшний. Менше заклепок, а шпичаків на шоломі тільки двійко.

Блерт швидко заховав рубін.

— Тільки не кажіть, що ви по гітару.

— Ага. Мені таку шоби вуііііуїіііівіііооо-нннннннґ.

Блерт нервово озирнувся.

— Приміром, оця, — сказав він, узявши перший-ліпший інструмент. — Не знаю про віііііуіііііі, але ось вам самовчитель, і ремінь, і медіатори, з вас тридцять доларів, а ще я вам от що, я вам безкоштовно докину ще повітря між струнами, гаразд?

— Ага. Цей, а дзеркало є?

Дзвоник дзеленчав.

І дзеленчав.

Минула година. Блерт сперся на одвірок на порозі майстерні. Він божевільно шкірився й підтримував ремінь штанів, щоби ті не сповзли під вагою напханих по кишенях грошей.

— Ґіббссоне?

— Так, шефе?

— Пригадуєш, ти кілька гітар зробив, коли вчився?

— Це оті, що, ви казали, звучать так, ніби як коти, які намагаються в туалет із зашитим задом сходити?

— А ти їх викинув?

— Ні, шефе. Я подумав, що треба їх зберегти, щоби коли я за років п’ять почну робити пристойні інструменти, то можна було б із себе посміятися.

Блерт витер чоло. Із носовичка випало кілька дрібних золотих.

— А де ти їх подів? Я просто з цікавості питаю.

— Та в сарай відніс. Разом із тими розмоклими колодами, з яких, ви казали, користі, як від глухого в хорі.

— А принеси їх сюди, будь такий ласкавий. І колоди ті теж.

— Але ж ви казали...

— І пилку неси. А потім збігай по фарбу, чорну, візьми пару відер. І блискіток.

— Блискіток? Ви певні?

— Їх ти в пані Космополитої знайдеш, в ательє. А ще спитай у неї, чи нема бува тих блискучих камінців, як вони там, анки чи щось таке. І щось таке шикарне на ремені. А, і ще... Спитай, чи не позичить вона найбільше дзеркало...

Блерт знов підтягнув штани.

— А потім збігай у док і найми нам троля, щоби стояв тут у нас у кутку, і коли ще раз хтось із покупців заграє... — він на хвильку затнувся, намагаючись пригадати, — ...«Хідник до вирію» чи як вона там, то хай він їм голови повідкручує.

— А не варто спершу попередити?

— Це й буде попередження.

Минула година.

Ридикуль знудився й відрядив Страшного Теза на кухню за перекусом. Зрозум та інші двоє крутилися навколо колби, лаштували щось із кришталевих куль і дротів. І от...

На лабораторному столі була конструкція з двох цвяхівів і натягнутим між ними дротом. Дріт здавався розмазаним, коли вібрував і гудів, підхопивши ритм.

Над ним у повітрі звивалися зеленкуваті прозорі криві.

— Що це таке? — спитав Ридикуль.

— Такий звук на вигляд, — відповів Зрозум.

— Звук на вигляд, — повторив за ним Ридикуль. — Я от що скажу. Ніколи не бачив звуку, який би мав такий вигляд. І це для такого ви магію застосовуєте? Щоби на звук дивитися? У нас там на кухню сири нові завезли, ходімо послухаємо, чим вони тхнуть!

Зрозум зітхнув:

— Такий вигляд звук мав би, коли б ваші вуха були очима.

— Справді? Дивовижа!

— На вигляд він дуже складний, — вів своє Зрозум. — Коли здалеку дивитися, то ніби простий, а коли зблизька, то дуже складний. Майже...

— Живий, — упевнено закінчив за нього Ридикуль.

— Е-е...

Це подав голос той студент, який звався Скацом. Він був худий, мов граблі, й мав зачіску, найдивнішу з усіх, що їх Ридикулю випадало бачити, — рівно підстрижене волосся до плечей, причому з усіх боків без винятку. Тільки кінчик носа, що стирчав поміж пасем, вказував, куди Скац дивиться.

Якби в нього вискочила ґуля на потилиці, людям здавалося б, що він ходить спиною вперед.

— Так, пане Скаце?

— Ну... Я про таке колись читав, — сказав Скац.

— Дуже цікаво. І як вам це вдавалося?

— Ви ж знаєте про слухачів із Вівцескельних гір? Вони кажуть, що всесвіт пронизує фоновий шум. Типу як відлуння якогось звуку.

— Схоже на правду. Коли всесвіт з’являється, навряд це можливо без великого вибуху, — сказав Ридикуль.

— Він просто мусить бути дуже гучним, — сказав Зрозум. — І бути всюди одночасно. Я читав ту книгу. Старий Риктор Рахівник її написав. Ченці-слухачі досі той звук вислуховують — так він писав. Той звук не згасає.

— Здається, це мусить бути дуже гучний звук, — погодився Ридикуль. — Мусить бути гучним, щоби його чули на будь-якій відстані. Коли вітер не туди дме, то навіть дзвонів на шпилі над конторою Гільдії найманців не чути.

— Йому необов’язково бути дуже гучним, щоби його було чути всюди, — сказав Зрозум. — Це тому, що в ту мить «всюди» було зосереджене в одному місці.

Ридикуль подивився на нього так, як дивляться на ілюзіоністів, коли ті виймають з їхнього вуха куряче яйце.

— Всюди було в одному місці?

— Так.

— А де було все інше?

— Теж в одному місці.

— Одному?

— Так.

— Зібгане в маленький жмуточок?

Ридикуль почав виявляти певні прикмети. Якби він був вулканом, то жителі навколишніх містечок уже б побігли шукати цнотливицю для жертвопринесення.

— Ха-ха, ні, насправді це був радше дуже великий жмуток, — сказав Зрозум, який ніколи не помічав небезпеки вчасно. — Справа в тому, що простору не існувало, доки не утворився всесвіт, тому все, що було, було всюди.

— Те саме всюди, про яке ми щойно говорили?

— Так.

— Гаразд. Розповідайте далі.

— На думку Риктора, спершу був звук. Один дуже складний акорд. Найгучніший і найскладніший звук з усіх, що коли-небудь лунали. Такий складний, що його годі було зіграти всередині всесвіту — як от неможливо відкрити скриню ключем, схованим у скрині. Один великий акорд, який... так би мовити... озвучив усе суще. Завів пісню, так би мовити.

— Щось, як «та-да-а-а-а»? — спитав Ридикуль.

— Мабуть, так.

— Я вважав, що всесвіт з’явився, бо один бог втяв іншому причандалля і з нього всесвіт і зліпив, — повідомив Ридикуль. — Завжди мені здавалося, що це найпростіше пояснення. Ну тобто таке запросто можна собі уявити.

— Ну...

— А тепер ви мені кажете, що хтось свиснув — і от уже є світ?

— Про когось я не казав, — завважив Зрозум.

— Шуми нізвідки не беруться, це я напевне знаю, — сказав Ридикуль.

Він трохи розм’як і, упевнений у перемозі здорового глузду, поплескав Зрозума по спині.

— Треба доопрацювати, юначе, — сказав він. — Старий Риктор був трохи... розладжений, так би мовити. Думав, усе можна обчислити.

— Але ви не забувайте, що у всесвіту є свій ритм. День і ніч, світло й темрява, життя й смерть...

— Бульйон і сухарики, — сказав Ридикуль.

— Не всяка метафора витримує критику.

У двері постукали. Це був Страшний Тез із тацею. За ним зайшла економка пані Герпесюк.

У Ридикуля відвисла щелепа. Пані Герпесюк зробила кніксен.

— Доброго ранку, ваша превелебносте, — сказала вона.

Волосся, зібране у хвостик на маківці, похитувалося.

Накрохмалені нижні спідниці шурхотіли.

Ридикуль підібрав щелепу, але тільки щоби промовити:

— Що це ви зробили з...

— Даруйте, пані Герпесюк, — швидко встряв Зрозум, — та ви не розносили сьогодні сніданок нашим викладачам?