— Лише у плані цього, як його, де-факта, — пояснила вона. — А так потрібно влаштувати церемонію. 

— Тобто спеціальну виставу? 

— Так, — сказала Бабуня. — Тільки це набагато важливіше за просто виставу. 

Томджон стиснув пальці на бильцях трону. 

— Знайдіть мені Г’юла, — попрохав він. 

— Ні, треба дотримуватися усталеного порядку. Це ж, розумієш, традиція: спочатку до тебе підійде… 

— Я сказав, знайдіть гнома. Ти чула, жінко? 

Цього разу Томджон зреагував, як істинний король — але й Бабуня не полізла за словом у кишеню. 

— По-моєму, юначе, ти не зовсім зрозумів, з ким розмовляєш, — сказала вона. 

Томджон припідвівся на троні. Він разів сто грав королів на сцені, і зазвичай ці королі не практикували ввічливе рукостискання і не розпитували підданих, чи подобається їм робота. 

Здебільшого це були королі, що здіймали підданих у битву о п’ятій ранку посеред зими — і примудрялися переконати їх, що долю прокленуть ті, хто лишився цього дня у ліжках.[66] Закликавши на допомогу всі ці навички, Томджон виверг на Бабуню Дощевіск ціле корито істинно королівських роздратування та пихи. 

— Нам здавалося, ми говоримо до нашої підданої, — процідив він. — Роби як звелено! 

Бабунине обличчя лишалося непорушним кілька секунд, протягом яких вона вирішувала, що робити далі. Потім вона всміхнулася сама до себе і весело мовила: 

— Як бажаєте. 

Незабаром вона притягла Г’юла, який продовжував писати навіть на ходу. 

Гном дерев’яно вклонився Томджонові. 

— Припини, — роздратовано кинув той. — Що мені робити далі? 

— Уявлення не маю. Мені написати тронну промову? 

— Я ж казав: я не бажаю бути королем! 

— Тоді тронна промова може бути не на часі, — визнав гном. — А ти добре подумав? Роль короля — це неабияка роль. 

— Але вона позбавляє всіх інших ролей! 

— Гм. Ну, тоді просто відмовся. 

— І все? Цього достатньо? 

— Принаймні варто спробувати. 

До них уже наближалася зграйка ланкрських достойників з короною на подушечці. На їхніх обличчях була написана стримана повага, розбавлена дещицею самовдоволення. 

Корону вони несли так, ніби це був Подарунок Слухняному Хлопчику. 

Мер Ланкру кашлянув у долоню. 

— Приготування до коронації заберуть певний час, — сказав він. — Але ми хотіли б… 

— Ні, — сказав Томджон. 

Мер затнувся. 

— Перепрошую? — спитався він. 

— Я відмовляюся. 

Мер остаточно розгубився. Його губи ворухнулися, але жодного звуку з них не вилетіло; очі дивно зблиснули. Він відчував, що щось пішло не так, і вирішив, що найкраще — це почати з початку. 

— Приготування до коронації заберуть… 

— Не заберуть, — урвав його Томджон. — Я не буду королем. 

Мер мовчки розтуляв і стуляв рота, як витягнутий на берег короп. 

— Г’юле, — у відчаї промовив юнак. — Допоможи, ти ж краще володієш словом. 

— Наша проблема, — сказав гном, — полягає в тому, що слово «ні», як видається, не входить до переліку можливих відповідей на пропозицію корони. Можливо, «я подумаю» він ще подужав би… 

Томджон встав, схопив корону і струсонув її над головою, ніби тамбурин. 

— Слухайте всі уважно, — сказав він. — Я вдячний вам за вашу пропозицію. Для мене це велика честь. Але я не можу її прийняти. Я носив корони частіше, ніж ви могли б порахувати, але єдине королівство, над яким я вмію владарювати, перебуває між рампою й лаштунками. Мені дуже шкода. 

Запала мертва тиша. Схоже, ці слова теж не входили до переліку можливих відповідей. 

— Друга проблема, — ласкаво сказав Г’юл, — полягає в тому, що взагалі-то ти не маєш вибору. Розумієш, ти вже король. Таке твоє призначення від самісінького народження. 

— Я не впораюся! 

— Не має значення. Бути королем — це не поратися з чимось, а кимось бути. 

— Я не хочу тут лишатися! Тут немає нічого, крім лісу! 

Цієї миті Томджона знову огорнула холодна задуха й у вухах залунав незрозумілий шум. Йому здалося, ніби на якусь мить він побачив туманний силует високого чоловіка з благально простягнутими до нього руками. 

— Мені дуже шкода, — прошепотів юнак. — Справді. 

Крізь прозору постать він бачив відьом, які пильно на нього дивились. 

Він почув голос Г’юла: 

— Єдина можливість для тебе — поява іншого спадкоємця. Але в тебе ж немає братів чи сестер? 

— Уявлення не маю! Г’юле, я… 

Між відьмами тим часом спалахнула гаряча суперечка, і раптом Маґрат скинула з плеча руку Бабуні Дощевіск, що стримувала її, і рушила через зал, нестримна, як цунамі чи крововилив у мозок. Невмолима, як поршень, вона наблизилася до трону, тягнучи за собою блазня. 

— Даруйте? 

— Ем-м-м… Агов! 

— Гм-гм, даруйте, нас хтось чує? 

Замок над їхніми головами був сповнений гудіння голосів і веселого шуму, і нікому було почути ввічливо-безтямні крики, які відлунювали в коридорах підземелля, з кожною годиною стаючи все ввічливішими і все безтямнішими. 

— Гм, даруйте? Перепрошую? Я б нікого не турбував, але в Біллема жахлива реакція на щурів. Аго-о-ов! 

Уявімо, що відеокамера ока повільно ковзає вздовж похмурих древніх коридорів, беручи крупним планом ослизлий грибок, іржаві ланцюги, сирість, тіні… 

— Нас хто-небудь чує? Послухайте, це вже справді занадто. Сталося прикре непорозуміння. Ми ж можемо скинути перуки… 

Уявімо, як жалісні звуки тануть по затягнутих павутинням кутках населених щурами коридорів, аж поки від них лишається не більше, ніж подоба шурхотіння очерету на слабенькому вітерці. 

— Даруйте? Даруйте, перепрошую, допоможіть? 

Звичайно, рано чи пізно в ці підземелля хтось та й спуститься. 

Дещо пізніше Маґрат поцікавилася в Г’юла, чи вірить він у «довготривалі взаємовідносини». Гном, зайнятий вантаженням халабуд[67], на хвилю замислився. 

— На тиждень щонайбільше, — сказав він. — Звичайно, рахуючи денні вистави. 

Минув місяць. Початок осені засвідчував запах сирої землі, що плив над темно-оксамитовими торф’яниками; розмитим зіркам в небесах із землі підморгував вогник багаття. 

Моноліт стояв на своєму місці, готовий, однак, дати драла у випадку появи ревізорів. 

Відьми сиділи навколо багаття у сторожкому мовчанні. Цей шабаш однозначно не ввійшов би до списку ста найвеселіших шабашів усіх часів та народів. Якби їх побачив Мусоргський, ніч на Лисій горі скінчилася б хіба що під вечірнє чаювання. 

Нарешті Бабуня Дощевіск сказала: 

— Непоганий банкет вийшов, по-моєму. 

— Мені ледь погано не стало від переїдання, — гордо сповістила Тітуня Оґґ. — А моя Ширл допомагала на кухні, то ще принесла додому трохи недоїдків. 

— Так, я чула, — холодно сказала Бабуня. — Подейкують, не дорахувалися півтуші свині та трьох пляшок іскристого. 

— Як добре, що хтось усе ще дбає про старших, — сказала Тітуня Оґґ без жодного натяку на збентеження. — Я ще й церемоніального кухля прихопила. 

Вона продемонструвала здобич приятелькам. 

— Тут написано «Viva Verence II Rex», — продовжила вона. — Кумедно буде звати його Рексом. А от портрет не дуже схожий. Щось не пригадую, щоб у нього з вуха стирчало вушко. 

Запала ще одна, до моторошного ввічлива пауза. Потому Бабуня сказала: 

— Ми дещо здивувалися, Маґрат, що ти не прийшла. 

— Ми думали, що ти сидітимеш на почесному місці чи щось таке, — додала Тітуня. — Не сумнівалися, що ти вже переїхала до замку. 

Маґрат не відривала очей від землі під ногами. 

— Мене не запросили, — пробелькотіла нарешті вона. 

— А що значить «не запросили»? — сказала Бабуня. — Нас теж не запросили. Відьом не треба запрошувати, ми самі з’являємося там, де хочемо. І для нас завжди швидко знаходиться місце, — з деяким задоволенням додала вона. 

— Бачте, він зараз дуже зайнятий, — сказала Маґрат, не підводячи погляду. — Треба ж, розумієте, узгодити силу-силенну питань. Він же насправді дуже розумний. Хоча це видно не одразу.