Охоронець усміхнувся вимученою скляною усмішкою. 

Томджон завагався. Троє інших акторів на сцені не могли відірвати поглядів від відьом. У найближчі хвилини на Томджона з невідворотністю податкової декларації чекав поєдинок на мечах, в ході якого йому, схоже, довелося б відбивати власні ж відчайдушні удари і врешті-решт самому себе зарубати. 

Він повернувся до відьом і розтулив вуста… 

І вперше в житті його феноменальна пам’ять зрадила йому. Він не міг згадати ані слова зі сценарію. 

Бабуня Дощевіск підвелася й підійшла до самісінької рампи. Публіка затамувала подих. Стара відьма здійняла руку. 

— Хай згинуть морок, наклеп і брехня, хай правда… — вона на мить задумалася, — та‑та-та-та цього дня. 

Томджон відчув мороз по шкірі. Водночас його колеги почали оживати. 

З глибин їхніх спустошених мізків ринула повінь нових слів, слів, напоєних кров’ю та помстою, слів, що відлунювали між замкових стін, слів, закутих у камінь, слів, які здатні були пролунати самі собою, слів, які вчепилися в їхні вуста так міцно, що спроба їх не вимовити загрожувала переламом щелепи. 

— А ти ще й досі перед ним в страху? — скричав Ґамрідж. — Коли він одурманений питвом? Скоріш хапай його кинджала, любий, — на відстані клинка від тебе трон! 

— Не смію я, — вимовив Чудько, 

— Та ж тут нема нікого! — Ґамрідж простягнув руку в напрямку глядачів. Ні до, ні після цього такої чудової гри він не демонстрував. — Навколо тільки ніч. Вона сліпа. Кинджал сьогодні — завтра королівство! То вдар щосили! 

Чудькова рука затремтіла. 

— Так, люба, — промовив він. — Що бачу я? Передо мною кинджал? 

— Звичайно, бовдуре, таки кинджал! Вперед, зроби це. Слабкість — непрощенна. Ми скажемо, що він упав зі сходів. 

— Це буде підозріло! 

— В нас мало підземель? А в них — знарядь тортур? Маєтність, любий — запорука правоти, і особливо — коли маєш ти кинджала. 

Чудько відсмикнув руку. 

— Не можу! Він до мене добрим був! 

— А ти для нього можеш стати смертю… 

Семерт чув усе це як віддалене бубоніння голосів. Він поправив маску, ще раз перевірив у дзеркалі свою смертеподібність і втупився в текст сценарію, малорозбірливий у напівмороці спустілого приміщення за сценою. 

— Схиліться ж і замовкніть, швидкосмертні, — сказав він. — Бо я є Смерть, не стримати мене… мене… 

— НЕ СТРИМАЮТЬ. 

— А, точно, дякую, — неуважно сказав юнак. — Не стримають мене ні сто замків, ні скількись там засувів… 

— ТИСЯЧА. 

— …ні тисяча засувів, коли я йду по… по… 

— КОЛИ Я ЙДУ ПО ДУШУ КОРОЛЯ. 

Семерт похнюпився. 

— Куди мені до тебе, — промимрив він. — У тебе й усі інтонації правильні, і слів ти ніколи не забуваєш, — він обернувся. — Нещасних три рядки, а Г’юл за них… із мене… душу… вийме… 

Від переляку він не міг поворухнути язиком. Його очі перетворилися на два наповнених жахом блюдця. Смерть клацнув пальцями перед обличчям юнака. 

— ЗАБУДЬ, — наказав він, розвернувся і безгучно рушив у напрямку сцени. 

Його безокий череп оглядав ряди плечиків з костюмами та купи воскових крихт під гримувальними столиками. Порожні ніздрі вбирали суміш запахів нафталіну, гриму та поту. 

В усьому цьому таки справді є щось майже божественне, подумав він. Люди примудрилися збудувати маленький світ всередині великого, і перший відображає другий майже так само, як крапля води відображає навколишній ландшафт. І все ж, і все ж… 

У цьому маленькому світі люди зібрали все те, чого теоретично мали б уникати — ненависть, страх, тиранію й тому подібне. Смерть був заінтригований: люди намагаються вийти за межі самих себе, але створене ними мистецтво лише ще сильніше заганяє їх углиб. Так, Смерть був надзвичайно заінтригований. 

Наразі він був тут з цілком чіткою метою: мав забрати одну конкретну душу. Відволікатись часу не було. Але врешті-решт що таке час? 

Мимоволі його ноги відбили по кам’яних плитах чечітку. 

Сам-один, Смерть пританцьовував у напівмороці. 

— НАСТУПНОГО ВЕЧОРА В ТВОЇЙ ГРИМЕРЦІ ПОВІСЯТЬ ЗІРКУ…[61] 

По хвилі він отямився, поправив лезо на косі й став мовчки чекати на свій вихід. 

З цим він ще ніколи не запізнювався. 

Зараз він вийде і всіх покладе. 

— А ти для нього можеш стати смертю. Ну ж бо! 

Смерть з’явився з-за лаштунків і, стукаючи кістяними ступнями, пройшов по сцені. 

— СХИЛІТЬСЯ Ж І ЗАМОВКНІТЬ, ШВИДКОСМЕРТНІ, — сказав він. — БО Я Є СМЕРТЬ, НЕ СТРИМАЮТЬ МЕНЕ… МЕНЕ… НЕ СТРИМАЮТЬ… 

Він затнувся. Затнувся вперше за весь час існування Всесвіту. 

Хоча Смерть Дискосвіту звик мати справу одночасно з мільйонами істот, кожна окрема смерть була інтимною й дуже приватною справою. 

Зазвичай Смерть бачать тільки ті, хто призвичаєний до магії, та ті, по кого він приходить. Причина цього в тому, що людський мозок досить розумний, аби викреслювати видовища, з якими він не в змозі впоратися. Але наразі кількасот осіб чекали побачити на сцені Смерть — і от вони його побачили. 

Смерть повільно обернувся до глядачів і зустрів кілька сотень пильних поглядів. 

Навіть уже майже зрозумівши правду, Томджон у першу чергу бачив перед собою колегу-актора в скрутній ситуації — і з останніх сил спробував дати раду своїм вустам. 

— «Ні сто замків», — зумів прошепотіти він, хоча щелепи йому звело судомою. 

Смерть відповів безтямною усмішкою людини, що вперше опинилася на сцені. 

— ЩО? — прошепотів він у відповідь так, ніби свинцевий молоточок вдарив по ковадлу. 

— «Ні сто замків, ні тисяча засувів», — продовжив підказку Томджон. 

— НІ СТО ЗАМКІВ, НІ ТИСЯЧА… УХ, — змучено повторив Смерть, слідкуючи за його губами. 

— «…засувів!». 

— ЗАСУВІВ. 

— Ні, я не можу! — вереснув Чудько. — Мене побачать! Там, у залі, хтось дивиться на мене! 

— Нікого там нема! 

— Я відчуваю чийсь погляд! 

— Дурний ти боягузе! Мені самій ударити кинджалом? Дивися, він вже майже нагорі! 

Чудькове обличчя відобразило суміш переляку та нерішучості. Він знову відсмикнув руку. 

— Ні! 

Серед глядачів хтось закричав. Герцог напівпідвівся з крісла, кусаючи свої стражденні кулаки. За мить він кинувся вперед, розпихаючи перелякану публіку. 

— Ні! Я цього не робив! Я не такий! Не смійте казати, що я це робив! Вас же там не було! 

Він окинув поглядом збентежені обличчя навколо й зм’як. 

— І мене там теж не було, — хихикнув він. — Я, знаєте, тоді саме спав. Так, я все добре пам’ятаю: кров на ковдрі, кров на підлозі, я ніяк не міг змити ту кров — але ж це не підстава для розслідування. Питання національної безпеки не можуть піддаватися гласності! Це був тільки сон, і наступного дня все мало бути як раніше, і він мав би бути живий. Наступного дня мало виявитися, що нічого не сталося, бо ніхто нічого такого не робив. І можна було б сказати, що я нічого такого не знаю. Що я нічого такого не пригадую. Як гучно він покотився зі сходів! Міг би мертвого розбудити… Але хто б міг подумати, що в старого стільки крові?..[62] 

На цей момент герцог уже видерся на сцену і божевільно посміхався всім тим, хто вже перебував на ній. 

— Сподіваюся, тепер ми все владнали й роз’яснили, — вимовив він. — Ха. Ха. 

В цілковитій тиші Томджон розтулив був рота, аби сказати щось, що пасувало б ситуації — щось заспокійливе, — і зрозумів, що геть не має слів. 

Натомість у його мозок увірвалася чиясь чужа свідомість, і от тоді його вуста заговорили без жодного зусилля з його боку: 

— Моїм же власним бісовим кинджалом, ти, вилупку! Я знаю, це був ти! Я бачив, як стояв ти нагорі й облизував собі великий палець! Я вбив би тебе просто зараз, якби не боявся, що муситиму цілу вічність слухати твоє скиглення! Я, Веренц, колишній кор… 

— Що за маячня? — перервала герцогиня. 

Вона стояла під сценою в компанії півдюжини солдатів.