У повітрі повисла недолуга пауза. Бічним зором Ваймз бачив, що Ноббі штурхав сержанта попід ребра. Зрештою, Колон вийшов зі строю і знову відсалютував. 

— Дозвольте звернутися, сер, — промимрив він. 

Патрицій схвально кивнув. 

Сержант закашлявся. Зняв свій шолом та витяг звідти шмат паперу. 

— Цейво, — сказав він. — Тут таке діло, ми повернули вам трон, то думаємо, ну, знаєте, раз ми вже врятували місто і всі діла, то я кажу, що… ну, ви розумієте, ми усі такі зірвалися з місця і побігли на порятунок… то я кажу, шо, на нашу думку, нам пасувало б. Якщо ви, звичайно, погоджуєтеся зі мною. 

Уся ватага синхронно кивнула головами. Так воно й мало бути. 

— Продовжуйте, — сказав Патрицій. 

— То ми, як би це краще, ну, усі разом подумали, — продовжував сержант. — Не сприйміть за наглість… 

— Будь ласка, продовжуйте, сержанте, — сказав Патрицій. — Немає потреби зупинятися. Ми тут усі чудово розуміємо, наскільки серйозним є питання. 

— Так, сер. Що ж, сер. Перш за все, це зарплатня. 

— Зарплатня? — запитав лорд Ветінарі. Він подивився на Ваймза, який дивився в пустоту. 

Сержант підняв голову. На його обличчі розквітла впевненість чоловіка, який завжди досягає того, чого хоче. 

— Так, сер, — сказав він. — Тридцять доларів на місяць. Це неправильно. Ми так вважаємо, — він облизав губи та спробував подивитися назад — на двох інших, які робили нерішучі підбадьорливі рухи. — Ми вважаємо, що базова ставка у сумі, ем, тридцяти п’яти доларів — те, що треба? На місяць? — він подивився на скам’яніле обличчя Патриція. — З надбавками за звання? П’ять доларів, так ми гадаємо, сер. 

Він знову облизав губи, збентежений виразом Патрицієвого обличчя. 

— Але ми не опустимо ставки нижче чотирьох, — сказав він. — На цьому все. Вибачте, ваша високосте, але такі-от справи. 

Патрицій знову подивився на відсторонене Ваймзове обличчя і перевів погляд до ватаги. 

— І це все? — запитав він. 

Ноббі прошепотів щось на вухо Колону і знову став у стрій. Спітнілий від хвилювання, сержант вчепився за свій шолом так, немов то була остання реальна річ у світі. 

— Є ще дещо, ваша преподобносте, — сказав він. 

— Он як, — розуміюче всміхнувся Патрицій. 

— Справа в чайникові. Не те щоб він був дуже добрим, та Еррол його зжер. Але він коштував два долари, — Колон ледь проковтнув слину. — Нам би не завадив новий чайник, якщо пропозиція ще в силі, ваша світлосте. 

Патрицій нахилився вперед, вхопившись за поручні свого крісла. 

— Я вас правильно зрозумів? — запитав він холодним тоном. — Ми маємо повірити, що ви просите мізерного підняття зарплатні та кухонне начиння? 

Морква взявся шепотіти Колону в інше вухо. 

Колон повернув до перших осіб міста свої, уже майже наповнені слізьми, очі. Обідок його шолома крутився, мов млинове колесо. 

— Що ж, — розпочав він, — буває, що нам спаде на думку, що, знаєте, коли у нас перерва на обід, або ж коли тихо, як ото буває наприкінці зміни, ми хочемо трішки розслабитися, ну знаєте, коли вже закругляємося… — Колону хтось немов звук скрутив. 

— Так? 

Колон глибоко вдихнув. 

— Я так розумію, що дошку для гри в дротики навіть і не варто просити? 

Мертву тишу, що настала після Колонового питання, розірвало уривчасте пирхання. 

Із тремтячої руки Ваймза випав шолом. Здавалося, що його нагрудник зараз злетить від несамовитих поривів сміху, які він, таке враження, стримував роками. Ваймз повернувся обличчям до членів Ради і сміявся, аж доки з очей не полилися сльози. 

Сміявся з того, як вони підвелися, геть спантеличені, із виглядом ображеної гідності. 

Сміявся з підкреслено незворушного Патрицієвого виразу обличчя. 

Сміявся заради світу та заради спасіння душ. 

Сміявся, сміявся і ще сміявся — аж до сліз. 

Ноббі встав навшпиньки, щоб дотягнутися до вуха Колона. 

— А я тобі казав, — аж прошипів. — Я казав, що вони ніколи на таке не погодяться. Я знав, що на тій клятій дошці і закінчиться наша пруха. Вони ж тепер всі невдоволені сидять. 

«Любі Мамо і Тато, — писав Морква. — 

Ви не повірите: я працюю у Варті всього лише декілька тижнів, але я вже — повний констебль. Капітан Ваймз сказав, що Патрицій особисто розпорядився, щоб мені надали таке звання, а ще передавав свої найщиріші сподівання на те, що я матиму довгу та успішну кар’єру у Варті і що він уважно споглядатиме за мною. Мені ще й зарплату піднімуть, і тепер я зароблятиму сорок доларів, а ще нам видали премію у розмірі двадцяти доларів, яку капітан Ваймз заплатив нам зі своєї кишені, як мені повідомив сержант Колон. Гроші у конверті. Я трішки залишив собі, бо їздив на відвідини до Ріт, а пані Долоня сказала, що тепер усі дівчата слідкують за моєю кар’єрою з неабияким інтересом, і я можу заходити на вечерю у вільні вечори. Сержант Колон пообіцяв, що навчить мене залицятися — то є дуже цікава справа і, як виявляється, геть не важка. Я заарештував дракона, але він втік. Сподіваюся, що у містера Варнеші все гаразд. 

Я такий щасливий, як ніхто інший у цілому світі. 

Ваш син, Морква». 

Ваймз постукав у двері. 

Він помітив, що маєток Ремкінів довели до пуття. Територію безжалісно очистили від заростей. До будинку була сперта драбина, на якій стояв старенький робітник, що відновлював ліпнину на фасаді, а ще один — із лопатою в руках — визначав на власний розсуд, де проходив кордон між газоном Ремкінів та старими клумбами. 

Ваймз узяв шолом під руку, пригладив волосся і постукав у двері. Він спочатку подумав, що варто було б взяти зі собою сержанта Колона, але чомусь швиденько передумав. Не хотілося йому, щоби з нього знову насміхалися. У будь-якому разі, його вже не злякаєш. Тричі він залазив у пащеку смерті; а ні, ще був четвертий раз — коли він сказав лорду Ветінарі помовчати. На його подив, двері зрештою відкрив дворецький, що був настільки старим, що якби Ваймз не постукав, то той би, певне, якраз дочекався смерті. 

— Та-ак? — промовив він. 

— Капітан Ваймз, Міська варта, — сказав Ваймз. 

Чоловік зміряв його поглядом. 

— О, так, — сказав він. — Її світлість розповідали про вас. Ймовірно, її світлість зараз зі своїми драконами, — продовжив він. — Якщо бажаєте зачекати всередині, то я… 

— Я знаю, куди йти, — сказав Ваймз і пішов порослою стежиною. 

Розплідники ще не відбудували. Тут і там під промащеним тентом лежали розтрощені дерев’яні ящики. З їхніх нетрів кілька сумних болотяних драконів дмухнули до нього у знак вітання. 

Біля ящиків поралося декілька жінок. Чи краще сказати — декілька леді. Надто вже вони забруднились, аби називати їх простими жінками. Жодна звичайна жінка ніколи б не мріяла про таку неохайність; для того, щоб мати сміливість одягати таке, жінка мала мати цілковиту впевненість у собі, впевненість, що приходить зі знанням того, ким був твій пра-пра-пра-прадід. Але на них були гарні одежі, як зауважив Ваймз, дуже гарні, принаймні такими вони колись були; то були такі речі, які комусь за шалені гроші купували батьки, але вони були такими вже гарними, що їх було аж шкода одягати, тож вони передавалися молодшому поколінню, як і чайні сервізи, столове срібло та подагра. 

Професійно займаються вирощуванням драконів, подумав він. Одразу можна сказати. Є в них щось таке, що виділяє їх на фоні інших людей. Те, як вони носять свої шовкові шалі, старі твідові куртки та дідівські жокейські чоботи. 

Ну і, звичайно, запах. 

Його помітила тендітна, худорлява жіночка з обличчям, що нагадувало старе шкіряне сидіння. 

— Ага, — сказала вона, — ви, мабуть, і є той доблесний капітан, — вона заправила пасмо білявого волосся назад під хустинку і простягнула йому жилаву коричневу руку. — Бренда Родлі. А це Роузі Деван-Молей. Власниця «Сонцесяйного притулку для хворих драконів», ну, ви, напевне, чули про нього.