Литмир - Электронная Библиотека

— Тато передав тобі меч, правда? — запитав Варнеші, шукаючи щось на затхлій полиці. 

— Так. І вовняну сорочку, щоб захищала мене від пропасниці. 

— Он як. Атож, я чув, там унизу буває дуже вогко. Захист. Це дуже важливо, — озирнувшись, він пафосно продекламував: — Це належало моєму прадідові. 

Йшлося про якусь дивну річ: за формою ніби півкуля, а навколо ремені. 

— Праща? — поцікавився Морква, шанобливо її оглянувши. 

Варнеші пояснив, що ні. 

— Це як риб’яча луска? — запитав хлопець, не знаючи, що й подумати. 

— Ні. Це для битви, — промимрив Варнеші. — Воно має весь час бути на тобі. Ну, щоб захистити життєво важливий орган. 

Морква спробував його натягнути. 

— Воно трохи замале, містере Варнеші. 

— Бо його не на голові треба носити, — старий пояснив ще трохи. Морква відчував дедалі сильніше спантеличення, а врешті-решт і страх. — Мій прадід часто казав, що якби не воно, мене б тут зараз не було. 

— Що він цим хотів сказати? 

Варнеші декілька разів відкрив і закрив рота. 

— Не знаю, — врешті-решт безпорадно зізнався він. 

Хоч би там як, а та соромітна штукенція опинилася в Моркви на дні заплічної торби. Ґноми на такому геть не розуміються. Ця моторошна захисна облада належала до такого ж далекого і чужого світу, як зворотний бік місяця. 

Містер Варнеші подарував іще дещо: маленьку, але дуже грубу книжечку у шкіряній обкладинці, що за ці роки встигла задубіти. 

«Закони і постанови міст Анк і Морпорк» — так називалася книжка. 

— Це теж належало моєму прадідові. Щоб служити у Сторожі, ти повинен знати всі закони, інакше не станеш хорошим офіцером, — повчально сказав містер Варнеші. 

Може, йому варто було взяти до уваги, що протягом цілого життя Моркві нічого не казали, крім правди, і всі вказівки він мав розуміти буквально. Отож зараз він шанобливо прийняв книжку. Якщо вже він збирався до Сторожі, йому й на думку не спало б стати поганим офіцером. 

Він подолав шлях у п’ятсот миль. На диво, його не спіткали жодні пригоди. Якщо в героя сажень зросту і мало не сажень у плечах, то пригоди його часто оминають. Під час подорожі якісь люди вистрибують з-за скель, а тоді кажуть: «Ой. Вибачте. Сплутав вас зі знайомим». 

Майже всю дорогу він читав. 

А зараз попереду розкинувся Анк-Морпорк. 

Місто трохи його розчарувало. Він думав, що побачить, як височіють білі вежі, а на них майорять знамена. Але Анк-Морпорк аж ніяк не пнувся до неба. Він радше зачаївся, припавши до землі, немовби побоюючись, що його вкрадуть. І прапорами він не вимахував. 

На воротах стояв гвардієць. Його захищала кольчуга, а те, на що він спирався, було списом. Гвардієць, не інакше. 

Морква привітався і подав йому листа. Той витріщився на папірець. 

— Гм? — врешті-решт промовив він. 

— Гадаю, мені потрібен Люпін Тільда Секр Ве-О. 

— Що таке «Ве-О»? — недовірливо перепитав гвардієць. 

Морква і сам про це думав. 

— Може, «вельми оперативно»? 

— Не знаю я ніяких Свекрів. Тобі до капітана Ваймза з Нічної сторожі. 

— І де його штаб? — ввічливо запитав Морква. 

— О цій порі він, мабуть, сидить у «Виноградному гроні» на Простецькій вулиці, — відповів гвардієць, озирнувши Моркву з голови до ніг. — Що, до Сторожі записуєшся? 

— Так. Сподіваюся, мене визнають достойним. 

Гвардієць подивився на нього поглядом, який можна описати як стародавній. Може, навіть викопний — десь доби неоліту. 

— Що ти накоїв? 

— Перепрошую? 

— Ти мав щось зробити, — пояснив гвардієць. 

— Мій батько написав листа, — гордо сказав Морква. — Я доброволець. 

— Бодай би я згорів. 

Знову настала ніч. А за моторошними воротами… 

— Чи належним чином обертаються Колеса тортур? — запитав Верховний гросмейстер. 

Просвітлене братство зачовгало ногами. 

— Брате Дозорцю? — звернувся до нього гросмейстер. 

— Не моя це справа, крутити Колеса тортур, — пробубонів брат Дозорець, — не я їх повинен крутити, а брат Тинькар. 

— А от і ні, хай йому грець! — спалахнув Тинькар. — Я повинен змащувати лоєм вісь Всесвітнього лимона. Ти завжди казав, що це моя робота… 

Верховний гросмейстер зітхнув під своїм каптуром. Розпочалася нова сварка. І з цього брухту він повинен був викувати епоху просвітлення? 

— Ви можете замовкнути? — гаркнув він. — Насправді нам сьогодні не потрібні Колеса тортур. Припиніть негайно, ви двоє. Браття, чи принесли ви те, що вам було наказано? 

Усі щось забурмотіли. 

— Складайте у Заклинальне коло, — наказав Верховний гросмейстер. 

Він наказував принести магічні артефакти, а вони назбирали якогось сміття. Хіба що брат Загребун приніс щось путнє — здається, вівтарну оздобу (краще було не запитувати, звідки він її узяв). Верховний гросмейстер підійшов ближче і перегорнув ногою якусь ламань із тієї купи. 

— Що це таке? 

— Амулет, — пробелькотів брат Клозетник. — Дуже потужний. Купив його в одного дядька. З гарантією. Захищає від крокодилячих укусів. 

— Упевнений, що тобі самому він не знадобиться? — запитав Верховний гросмейстер. 

Братство догідливо захихотіло. 

— Ану тихіше! — зиркнув на них Верховний гросмейстер. — Я сказав принести магічні речі, а не дешеві брязкальця і сміття! Це місто аж розпирає від магії, а ви що притягнули?! — він нахилився над цим звалищем. — Хтось може мені пояснити, що це таке? 

— Камені, — боязко сказав брат Тинькар. 

— Сам бачу. Що в них магічного? 

Брат Тинькар затрусився. 

— Вони діркуваті, Верховний гросмейстере. Усі знають: якщо в камені дірка, він чарівний. 

Верховний гросмейстер повернувся на своє місце і високо здійняв руки. 

— Ну, гаразд. Воля ваша, — втомлено сказав він. — Як буде, так і буде. Хай прилітає дракон у шість дюймів завдовжки — ми всі знатимемо, чому так сталося. Адже ми знатимемо, правда, брате Тинькарю. Брате Тинькарю? Вибач, я не почув твоєї відповіді. Брате Тинькарю? 

— Я сказав «так», Верховний гросмейстере, — прошепотів брат Тинькар. 

— Чудово. Отже, ми це з’ясували, — Верховний гросмейстер узяв книжку. — А зараз, якщо ми всі готові… 

— Ммм, — брат Дозорець боязко здійняв руку. — До чого ми готові, Верховний гросмейстере? 

— До заклинання, звісно ж. Це ж треба! Мені здавалося… 

— Але ви не пояснили нам, що саме треба робити, Верховний гросмейстере, — проскиглив брат Дозорець. 

Гросмейстер замислився. Вони сказали правду, але він не хотів цього визнавати. 

— Це ж очевидно, — сказав він. — Ви повинні зосередити свою увагу. Думати лише про драконів, — пояснив він. — Кожен із вас. 

— І все? — запитав брат Придверник. 

— Так. 

— Хіба ми не повинні співати містичні струни абощо? 

Верховний гросмейстер витріщився на нього. Брат Придверник намагався витримати його погляд, гордо кидаючи виклик пригніченню, — наскільки це було можливо для безіменної постаті в чорному балахоні. Він що, дарма вступив у таємне товариство? Невже йому не дозволять співати містичні руни? 

— Якщо хочеш, співай, — сказав Верховний гросмейстер. — А зараз ви повинні… Ну, що там, брате Клозетнику? 

Коротун опустив руку. 

— А я не знаю жодних містичних струн, Верховний гросмейстере. І я не мастак співати… 

— Гм! 

І він розгорнув книжку. 

Дивно, але після багатьох сторінок благочестивої маячні виявилося, що саме собою заклинання — це одне коротке речення. Не гімн, не коротка поезія, а просте нагромадження безглуздих складів. Де Малахіт писав, що вони спонукають до інтерференції між хвилями реальності, але старий пришелепуватий дурень, мабуть, сам все це й понавигадував. У цьому й полягала проблема чарівників: вони ставили собі за мету зробити так, аби все здавалося складним. Насправді ж потрібна була лише воля, а браття мали її донесхочу. Так, обмежену і злостиву, наскрізь отруєну жовчю, але все одно по-своєму сильну… 

7
{"b":"846132","o":1}