Поламані бруси розліталися в боки, коли гігантське створіння непевно зводилося на ноги. Розправилися величезні крила, засипаючи вулиці пилюкою та грудками землі. Деякі з них відбивалися від шолома сержанта Колона, що саме поспішав назад, намотавши на руку щось схоже на шнурок, на якому вивішували прання. 

— Він зараз встане! — кричав Ваймз, відштовхуючи сержанта у безпечне місце. — Ти не повинен дати йому піднятися, Ерроле! Не дай йому злетіти! 

Леді Ремкін насупилася. 

— Це неправильно, — сказала вона. — Вони зазвичай ніколи так не б’ються. Переможець зазвичай вбиває того, хто програв. 

— Те, що треба! — заволав Ноббі. 

— А потім за якийсь час все одно вибухає від хвилювання. 

— Глянь-но, це я! — кричав Ваймз, спостерігаючи, як Еррол безтурботно літав над місцем дійства. — Це ж я купив тобі пухнастого м’ячика! Того, що з дзвіночком всередині! Ти не можеш так з нами вчинити! 

— Ні, заждіть хвильку, — сказала леді Ремкін, кладучи руку йому на плече. — Я не певна, що ми тут все добре розуміємо… 

Великий дракон злетів угору, але протримався там недовго: його крила склалися дуже швидко, як і будинки, на які він впав. Величезна голова крутилась навсібіч, а посоловілі очі спіймали Ваймзовий погляд. 

Здавалося, що в тих очах жила якась думка. Еррол дугою кинувся до них і зайняв захисну позицію прямісінько перед капітаном, готовий в будь-який момент атакувати дракона, що лежав. 

У певний момент здалося, що зараз із нього зроблять маленький обвуглений бісквіт, що вміє літати, але тоді дракон опустив очі, немов засоромившись, та почав підводитися. 

Він здійнявся в небо по спіралі, на ходу набираючи швидкості. Еррол полетів з ним, виводячи величезне тіло на орбіту, немов маленький буксир, що тягнув величезний лайнер. 

— Це мені здається, чи він занадто до нього ніжиться, — сказав Ваймз. 

— Покажи тому сучому синові! — завзято кричав Ноббі. 

— Покінчи з ним, Ноббі, — сказав Колон. — Ти хочеш сказати «покінчи». 

Ваймз немов спинним мозком відчув на своїй потилиці погляд леді Ремкін. Тож він також глянув на неї. 

І допетрав. 

— Ох, — сказав він. 

Леді Ремкін закивала головою. 

— Он воно як, — сказав Ваймз. 

— Так, — підтвердила вона. — Мені й справді слід було подумати про це раніше. Таке гаряче полум’я, і вони ж завжди захищають свою територію агресивніше за самців. 

— Чого ж ти не б’єшся з тим сучим сином! — Ноббі кричав до драконів, що віддалялися. 

— Сукою, Ноббі, — тихо промовив Ваймз. — Не сучим сином. Сукою. 

— Чого ти не б’єшся з тіє… шо? 

— Це представниця жіночої статі, — пояснила леді Ремкін. 

— Шо? 

— Ми маємо на увазі, що твій коронний удар з нею не спрацював би, Ноббі, — сказав Ваймз. 

— Це дівчинка, — переклала леді Ремкін. 

— Але воно ж, бляха, здоровенне! — сказав Ноббі. 

Ваймз притьмом кашлянув. Щурячі очі Ноббі повернулися до Сибіл Ремкін, що зашарілася, мов небокрай на заході сонця. 

— Я хотів сказати, що в неї чудова драконяча фігура, — швидко виправився той. 

— Е-е, з широкими стегнами — буде легко яйця висиджувати, — схвильовано промовив сержант Колон. 

— Скульптурна фігура, — наввипередки додав Ноббі. 

— Стуліть пельки, — сказав Ваймз. Він струсив пилюку із залишків своєї уніформи, поправив нагрудник та вирівняв шолом, аби той сидів так, щоб уже ніхто не зняв. Він знав, що це ще не кінець. Також він знав, що це лише початок. 

— Ви, хлоп’ята, йдете за мною. Ну ж бо, мерщій! Поки народ ще зайнятий драконами у небі, — додав він. 

— А що з королем? — запитав Морква. — Чи то з королевою? Чи що воно тепер таке? 

Ваймз глянув на силуети, які швидко віддалялися. 

— Я не знаю, якщо чесно, — сказав він. — Це вже, гадаю, Ерролів клопіт. А нас чекають інші справи. 

Колон відсалютував, все ще намагаючись перехопити подих. 

— Куди йдемо, сер? — захекано спитав він. 

— До палацу. В когось ще залишився меч? 

— Можете взяти мій, капітане, — сказав Морква, передаючи його Ваймзові. 

— Добре, — тихо сказав Ваймз, оглядаючи їх. — Вперед. 

Ватага тягнулася за Ваймзом вздовж побитих вулиць. Він пішов швидше. Ватага риссю бігла позаду, щоб не відставати. 

Ваймз також побіг риссю, аби очолити свою ватагу. 

Ватага вдалася до легкого галопу. 

Аж тут усі разом, немов почувши беззвучну команду, вони почали несамовито бігти. А тоді перейшли на галоп. 

Люди поступались дорогою, коли ті мчали повз. Завеликі на Моркву сандалі бились об бруківку. З-під черевиків Ноббі вилітали іскри. Як на такого товстуна, то Колон біг доволі тихенько, а на його обличчі, як це буває, коли товстуни вдаються до бігу, панувала гримаса цілковитої концентрації. 

Вони пробігли вздовж вулиці Вправних Ремісників, повернули на Вепроспинську алею, вибігли на вулицю Дрібних божеств і з усіх сил помчали навпростець до палацу. Ваймз ледве втримувався у лідерах. У голові, окрім думок про те, що треба було бігти, бігти і ще раз бігти, не було нічого. 

Принаймні майже нічого. Але в голові аж дзвеніло від думок про усіх тих вартових, що були розкидані по всьому місту, про всіх тих здорованів, що марширують бруківкою по всьому мультивсесвіті і хоча б раз у житті, хоча б випадково спробували вчинити Правильно. 

Попереду стояли декілька гвардійців, які уже було схопилися за мечі, але, уважніше придивившись до ватаги, що наближалася, вирішили все ж відступити за стіну та почали зачиняти ворота. Дверцята зійшлися прямісінько у Ваймза перед носом. 

Він якусь мить вагався, переводячи подих і оглядаючи масивні стулки. 

Ті, що спалив дракон, оперативно замінили на ще неприступніші. З того боку почувся звук засувів. 

Часу на вагання не було. Він, чорт його забирай, капітан чи як? Офіцер. Такі дрібниці для офіцера — не проблема. В офіцерів був випробуваний та перевірений спосіб вирішувати такі проблеми. Спосіб цей називався сержантом. 

— Сержанте Колон! — гаркнув він, ще не оговтавшись від думок про всесвітнє поліцейство, — відстрельте замок! 

Сержант завагався. 

— Як, сер? За допомогою лука та стріл, сер? 

— Я мав на увазі, — тепер уже Ваймз завагався. — Я мав на увазі, відчиніть ці ворота! 

— Сер! — Колон відсалютував. Якусь мить він вглядався у ворота. 

— Отож! — гаркнув він. — Молодший констеблю Моркво, крок-уп-перред, кррокомм-руш! Молодший констеблю Моркво, не-чекаюч’-команди! Відчинит’-ці-ворота! 

— Слухаюсь, сер! 

Морква ступив вперед, відсалютував, стиснув здоровенну руку в кулак і лагідно постукав по дереву. 

— Іменем закону, — сказав він, — відчиняйте! 

По той бік воріт було чутно шепіт, і, зрештою, віконце у воротях привідчинилось, і зі шпаринки пролунав голос. 

— А чого б це? 

— Бо в разі вашої відмови я буду змушений трактувати це як Перешкоджання Офіцеру при Виконанні його Службових Обов’язків, що карається накладенням штрафу в мінімальному обсязі тридцять доларів, арештом терміном на один місяць або ж утриманням під вартою задля складання рапорту про проведення слідства та півгодинними тортурами розжареною кочергою, — пояснив Морква. 

По той бік знову почувся приглушений шепіт, тоді звук засувів, що відсувалися, а тоді ворота наполовину відчинилися. 

По той бік нікого не було видно. 

Ваймз приклав палець до вуст. Моркву він скерував до однієї стулки, а Ноббі та Колона — до іншої. 

— Штовхайте, — тихо прошепотів він. Вони сильно штовхнули. По той бік воріт почувся скривджений вибух лайки. 

— А тепер біжімо! — прокричав Колон. 

— А я сказав стояти! — загарчав Ваймз. Він пройшов крізь ворота і побачив чотирьох напіврозчавлених гвардійців, які дуже пильно спостерігали за кожним його рухом. 

— Ні, — промовив Ваймз. — Набігались уже. Заарештуйте їх. 

— Як ви смієте, — сказав одних із них. Ваймз зиркнув на нього.