Еррол балансував за рахунок свого полум’я. Виглядало усе так, наче він задумався. Потім він холоднокровно виставив задню лапу вбік так, наче ширяти небом на власних газах дракони навчилися ще мільйони років тому, зробив сальто й полетів геть. Ще певну мить він виднівся в небі, залишаючи по собі срібну смужку, аж доки не перелетів за мури міста і не зник з поля зору. 

Почувся стогін десяти тисяч душ. 

Ваймз підняв руки. 

— Шефе, не хвилюйтеся, — швидко сказав Ноббі. — Він, певне, полетів, полетів хильнути скляночку-другу. Чи, може, ще якісь справи має. То, напевно, завершення першого раунду. Чи щось таке. 

— Він же зжер наш чайник і все інше, — непевним голосом промовив Колон. — Він би не тікав просто так, після того, як зжер чайник. Це ж логічно. Чого взагалі може боятися створіння, яке здатне зжерти чайник. 

— Ще мастику для моїх обладунків зжер, — озвався Морква. — Одна баночка коштує цілий долар. 

— Прошу дуже, — сказав Колон. — Як я і казав. 

— Слухайте, — сказав Ваймз настільки терпляче, наскільки зміг. — Він — хороший дракон, і я любив його не менше за вас. Дуже гарне маленьке звірятко. Але щойно він дав нам чітко зрозуміти, нехай вам грець, що не збирається згоріти вщент заради нашого порятунку. У житті так не буває, і вам вже пора це зрозуміти. 

Великий дракон пронісся над їхніми головами та взявся палити вежу, що стояла неподалік. Він переміг. 

— Я ще такого не бачила, — сказала леді Ремкін. — Зазвичай дракони б’ються на смерть. 

— Нарешті народився хоч один, в якого є серце, — похмуро сказав Ваймз. — Будьмо чесні, шанси того, що дракон розміром з Еррола переможе такого величезного дракона, — один на мільйон. 

Запала така тиша, що западає лише тоді, коли комусь вдається взяти ноту, яка раніше нікому не піддавалася, — і увесь світ замовкає. 

Вартові перезирнулися. 

— Один на мільйон? — байдуже запитав Морква. 

— Точно, — сказав Ваймз. — Один на мільйон. 

Ватага знову переглянулася. 

— Один на мільйон, — сказав Колон. 

— Один на мільйон, — погодився Ноббі. 

— Саме так, — сказав Морква. — Один на мільйон. 

Настав ще один момент тиші. Вартові переглядалися, чекаючи, хто ж скаже це першим. 

Сержант Колон глибоко вдихнув. 

— Але ж може і спрацювати, — сказав він. 

— Це ти про що? — трохи роздратовано запитав Ваймз. — Немає… 

Раптом Ноббі штовхнув його в груди та вказав пальцем на рівнини. 

Там виднівся стовбур чорного диму. Ваймз примружився. Немов срібляста куля, над капустяними полями летів Еррол, набираючи все більшої швидкості і розсіюючи за собою дим. 

Великий дракон також це побачив. Він запустив у небо ще один стовбур вогню, немов кидаючи Ерролу виклик, та здійнявся ще вище в небо, вимахуючи величезними крилами. 

Тепер полум’я Еррола виднілося здалеку, воно було таким гарячим, що аж стало блакитного кольору. Еррол прискорювався, і горизонт віддалявся від нього із шаленою швидкістю. 

Король вилетів йому назустріч та показав свої кігті. Злісний оскал на морді свідчив про його впевненість у перемозі. 

«Еррол у нього вріжеться, — подумав Ваймз. — Бережіть нас боги, бо такого вибуху цей світ ще не бачив». 

Над тими полями відбувалося щось незрозуміле. Здавалося, що земля позаду Еррола взялася орати себе самотужки, жбурляючи качанами капусти вгору. Живопліт вибухнув струменем тирси… 

Задерши носа, Еррол спокійно пролетів над мурами міста і, склавши крила, здалеку скидався на конус, з якого струменів вогонь. Його супротивник випустив ще один язик полум’я; Ваймз побачив, як Еррол, ледь похитнувшись, ухилився від удару і в моторошній тиші знову зник у напрямку моря. 

— Він промахнувся, — сказав Ноббі. 

Здавалося, що щось у небі розірвалося навпіл. Усе місто заполонив розкотистий звук грому, що зривав черепицю і перекидав комини. Десь у повітрі зачепило й Короля, сплющило і скрутило, немов під струменями потужної автомийки. Ваймз, затуливши вуха руками, спостерігав, як звір намагався хаотично плюватися полум’ям, доки й сам не став епіцентром грандіозної пожежі. 

Магічні струмені розтріскалися його крилами, а сам Король верещав, немов сирена. Потім струснув головою і почав нарізати небом широкі кола. 

Ваймз важко зітхнув. Дракона не вбило те, що розірвало на шмаття каміння. І що ж треба було зробити, щоб його побороти? Битися з ним марно. Намагатися спалити — тим паче, і розчавити теж не вийде. Та нічого тут не вдієш. 

Дракон приземлився. Ідеальним таке приземлення не назвеш. Зазвичай під час ідеального приземлення не руйнується цілий ряд будинків. Приземлявся він довго, тож зруйнував велику ділянку міста. 

Вимахуючи крилами, він крутив шиєю на усі боки і невлад роздмухував полум’я. Немов плуг, він проїхався полем з уламків деревини та соломи. Вздовж усієї лінії руйнації розпочалися пожежі. 

Врешті він вирішив перепочити в кінці утвореної ним борозни, і його уже не було видно під уламками того, що колись звалося витворами архітектури. 

Тишу порушували хіба поодинокі вигуки людей, які намагалися якось організувати подачу води відрами з річки, щоб гасити пожежі. 

А тоді люди заворушилися. 

З повітря Анк-Морпорк, мабуть, був схожим на розбурханий мурашник, де до місця падіння дракона повзли смуги темних постатей. 

У кожного була якась зброя. 

У когось спис. 

У когось меч. 

У всіх — одна мета. 

— Знаєте що? — сказав Ваймз. — Це буде перший у світі дракон, якого буде вбито демократичним шляхом. Одна людина — одна рана. 

— Натовп треба зупинити. Не можна дозволити їм його вбити! — сказала леді Ремкін. 

Ваймз кліпав очима. 

— Перепрошую? — сказав він. 

— Він поранений. 

— Леді, але, власне, так і було задумано, хіба ж ні? Ба більше, він просто вирубився, — відповів Ваймз. 

— Я хочу сказати, що не можна дозволити їм вбивати його ось так, — сказала леді Ремкін. — Біднятко! 

— Що ж тоді робити? — розпитував Ваймз, ледве стримуючись. — Дати йому лікувальну дозу дьогтю чи, може, постелити на печі? 

— Це ж якась масова різня! 

— Те, що треба! 

— Але це ж дракон! Він просто поводився, як і належить драконові! Він би ніколи до такого не дійшов, якби його колись не покинули люди! 

Ваймз подумав: ще трішки — і воно би її зжерло, а вона все ще здатна отак мислити. 

Він завагався. Мабуть, у цьому й полягає право на власну думку… 

Сержант Колон підійшов, переминаючись із ноги на ногу, решта ж, побілівши від почутого, переглядалися між собою. 

— Вам краще вже йти, капітане, — сказав він. — То буде криваве вбивство! 

Ваймз махнув рукою. 

— Наскільки я розумію, — бурмотів капітан, уникаючи пронизливих поглядів Сибіл Ремкін, — він сам напросився. 

— Не те щоб зовсім, — відказав Колон. — Це Морква. Він заарештував дракона. 

Ваймз принишк. 

— Як це заарештував? Ти ж не маєш на увазі те, про що я думаю, чи маєш? 

— Все можливо, сер, — невпевнено відповів Колон. — Все можливо. Я бачив, як він стояв там, серед уламків, схопив його за крило та промовив: «Ти попався, друзяко», — сер. І самому не віриться, сер. Сер, справа в тому, що… 

— У чому ж? 

Сержант знову переминався з ноги на ногу. 

— Пам’ятаєте, як ви казали, що в’язнів принижувати не можна, сер… 

Морква розмахував перед натовпом важелезною дерев’яною балкою і відганяв людей від дракона: отримавши стусана такою штукою, уже не хотілося нікого вбивати. 

— А тепер — слухайте, — сказав Морква, тягнучи балку і притримуючи свій шолом. — Давайте так, щоб мені не доводилося повторювати двічі, домовились? 

Ваймз пробивався крізь щільний натовп і дивився на незграбну постать, що стояла на пагорбі з уламків і дракона. Морква повільно обертався на всі боки, тримаючи в руках балку, немов посох. Його погляд можна було порівняти з прожектором маяка. Куди б не світив — усюди люди опускали зброю і ніяковіли.