— А ми всі гадали, що ви будуєте потаємні тунелі й таке подібне, — зізнався Ваймз. 

— Навіть не уявляю чому, — сказав Патрицій. — Якщо комусь постійно доводиться бігати, а це воістину неефективно, то я увесь час немов на маховику подій. Сподіваюся, що ви це розумієте, Ваймзе. Ніколи не варто довіряти правителю, який надто покладається на тунелі, бункери та шляхи відступу. Існує ймовірність, що він працює нещиро. 

— Oх. 

Сидить у підземеллі власного палацу, коридорами якого вештається буйний лунатик ще й усім тут керує; над містом розлітався вогняний дракон, а він собі думає, що у нього все під контролем. То, певне, якась біда з високими посадами. Людям від тієї висоти дахи зриває.  

— Ви ж, ем… не проти, якщо я тут все огляну? — сказав Ваймз. 

— Звичайно, — відповів Патрицій. 

Ваймз зміряв кроками довжину підземелля та оглянув двері. Міцно зачинені на засуви, із величезним замком. 

Потім він постукав по стінах, шукаючи можливих порожнин. Не було жодних сумнівів, що це підземелля збудували на славу. То було таке підземелля, в якому зі спокійною душею можна було ув’язнювати небезпечних злочинців. Та за таких обставин, зрозуміло, не хотілося, аби там були якісь лазівки, приховані тунелі чи ж таємні шляхи втечі. Але були не ті обставини. Неймовірно, що роблять декілька футів міцного каміння з можливістю тверезо оцінювати ситуацію. 

— Гвардійці сюди приходять? — запитав він. 

— Не часто, — відповів Патрицій, махнувши курячою ніжкою. — Бач, їм нема діла до того, голодний я чи ні. У цьому вся суть, що ув’язнений тут повинен згнити. Донедавна, — продовжував він, — я ще, бувало, підходив до дверей і трохи стогнав там, немов тугою оповитий, аби вони собі трішки потішилися. 

— Але ж вони зобов’язані приходити сюди і наглядати за вами? — запитав Ваймз із надією. 

— Ну, я не думаю, що ми маємо їм потурати, — відповів Патрицій. 

— А як же ви їм завадите? 

Лорд Ветінарі кинув на його страдницький погляд. 

— Дорогий мій Ваймзе, — сказав він, — я думав, що ви чоловік спостережливий. Ви двері бачили? 

— Звичайно, бачив, сер, — сказав Ваймз та додав: — Вони важезні. 

— Може, вам слід подивитися ще раз? 

Ваймз витріщився на нього, а потім маршем рушив до дверей і взявся їх роздивлятися. То були двері з популярної серії порталів жаху: ну, з усіма цими шпичаками, засувами, залізними зубцям та масивними шарнірами. Скільки б він їх не роздивлявся, легшими вони від цього не ставали. Замок, вочевидь, збирали кляті ґноми, тож відчинити його було дуже важко. Одним словом, якщо вам знадобився б символ чогось абсолютно непорушного, ці двері пасували б. 

Патрицій нишком підійшов до нього. 

— Бачите, — сказав він, — от воно завжди так, хіба ж ні? Тільки-но владу над містом захоплюють бунтарі, його правителя кидають до темниці. Для деяких людей — це набагато краще, аніж страта. 

— Гаразд, згода, але я так нічого і не бачу, — зайшовся Ваймз. 

— То ви дивитеся на ці двері і просто бачите неприступні тюремні двері, так? 

— Авжеж, достатньо лиш глянути на ці засуви і… 

— Знаєте, маю визнати, що мені навіть приємно таке чути, — тихенько мовив лорд Ветінарі. 

Ваймз роздивлявся двері, аж поки йому не заболіли брови. Раптом, як ото буває, коли побачиш на хмарах якесь зображення, просто подивившись на них по-іншому, і бачиш там конячу голову або ж корабель-вітрильник, він угледів те, що так довго намагався. 

Його переповнив моторошний захват. 

Йому стало цікаво, як цей процес відбувається у голові Патриція. Холодна та світла, думалося йому, в ній усе працює, немов механізм великого годинника: воронована сталь, маленькі коліщата та спіральки. Така голова здатна акуратно проаналізувати, де помилилася і, зрештою, звести невдачу на власну користь. 

То були звичайнісінькі двері до темниці. Суть була лише у тому, з якого боку на них дивитися. 

У цій темниці Патрицій міг стримувати світ. 

По той бік був лише замок. 

Усі шпінгалети й засуви були з їхнього боку. 

Вартові навмання пробиралися вологими дахами, а сонце випалювало ранковий туман. Не те щоб сьогодні можна було чекати чистого повітря — важкі клуби диму та затхлості оповили місто, наповнивши його сумним запахом мокрого попелу. 

— Де це ми? — запитав Морква, допомагаючи іншим вибратися на слизький місток. 

Сержант Колон роззирнувся довкола лісу димарів. 

— Якраз над ґуральнею Джимрода Обіймиведмедя, — сказав він. — Точнісінько, бачите, поміж палацом та площею. Десь тут точно пролітатиме. 

Ноббі задумливо оглянув фасад будівлі. 

— Був я там разок, — промовив він. — Перевіряв однієї темної ночі їхні двері, вхопив за клямку, а вони й відчинилися. 

— Еге ж, самі взяли й відчинилися, — похмуро мовив Колон. 

— А шо? Треба було просто піти геть? Я ж мав переконатися, що там не зловживають. Шикарне місце. Усі ці трубки і все таке. А пахне як! 

— Сім хвилин — і пляшка свіжого віскі у тебе в руках, — зацитував Колон. — «П’ять крапель на коня» — написано на етикетці. Знають свою справу. Випив я раз тих п’ять крапель, то з коня цілий день не злазив. 

Він припав на коліна та розгорнув загорнутий у мішковину пакунок, який із великими труднощами тягнув на собі, коли вони вилазили на дах. У його руках замайорів довгий лук та сагайдак зі стрілами. 

Він повільно підняв лук, немов мав до нього якусь особливу шану, і провів по ньому своїми пухкими пальцями. 

— Знаєте, — промовив він тихо, — я дуже вміло вправлявся з цією штуковиною замолоду. Капітанові не слід було забороняти мені стрільбу з лука. 

— Ми це вже чули, — без жодної зацікавленості сказав Ноббі. 

— Ну, я вигравав призи. 

Сержант розмотав нову тятиву, зачепив на одному кінці лука, став на ноги і потягнув її до іншого кінця, крекнув… 

— Емм, Моркво? — сказав він, трохи засапавшись. 

— Так, сержанте? 

— Тятиву одягати вмієш? 

Морква взявся за лук, з легкістю зігнув його і зачепив тятиву. 

— Ми так далеко заїдемо, сержанте, — сказав Ноббі. 

— Притримай свій сарказм для інших, Ноббі! Тут важить не сила, а гострота зору та твердість руки. Краще подай мені стрілу. Не цю! 

Ноббі завмер у процесі вибору. 

— Це моя щаслива стріла! — буркнув Колон. — Щоб ніхто мені не чіпав мою щасливу стрілу! 

— Як на мене, то така ж, як і всі інші, сержанте, — спокійно мовив Ноббі. 

— От нею я й вистрілю у того, як його там… коротше кажучи, подарую йому легку смерть, — сказав Колон. — Ніколи, ніколи ще моя щаслива стріла мене не підводила. Попадала в усе, у що б я не цілив. І якщо в того дракона є разливі місця, моя стріла їх знайде. 

Він вибрав ідентичну на вигляд, але, вочевидь, менш щасливу стрілу, зачепив у тятиву та взявся невпевнено оглядати дахи. 

— Треба трішки потренуватися, — пробурмотів він. — Звичайно, це така справа, що як навчишся, то вже не забудеш, це немов їздити на, їздити на, їздити на чомусь, на чому ти ніколи не розівчишся їздити. 

Він відтягнув тятиву зі стрілою до свого вуха та забурчав. 

— Так, — мовив хрипко, а його рука тремтіла від напруги, немов гілка на вітрі. — Бачите он там дах будівлі Гільдії найманців? 

Усі взялися вдивлятися крізь брудне повітря. 

— Добре, — сказав Колон. — А флюгер там бачите? Ну, бачите ж? 

Морква побачив, що вістря стріли метлялося, вимальовуючи в повітрі фігурні вісімки. 

— Далеченько звідси, сержанте, — із сумнівом сказав Ноббі. 

— Ти за мене не переживай, ти на флюгер дивись, — буркнув сержант. 

Вони покивали головами. Великий флюгер був зроблений у вигляді чоловіка в плащі, що повзе, а кинджал в його руці вказував напрямок вітру. Хоча звідси він здавався маленьким. 

— Добре, — Колон важко дихав. — А бачите око того чоловіка? 

— Ой, та годі вже, — сказав Ноббі. 

— Стули пельку, — прохрипів Колон. — Бачите чи ні, я кого питаю?