— Хто, я? 

— Ви всі. Тобто ми, — сказав Верховний гросмейстер. 

— Мені здається, що ця ідея не дуже… — невпевнено почав брат Дозорець. 

— І він виконуватиме будь-які ваші накази. 

Ці слова одразу переломили їхній спротив. Об’єднали їх. Впали перед їхніми дрібними слизькими мізками, наче м’ясо у вольєрі серед бездомних псів. 

— Повторіть, — повільно промовив брат Тинькар. 

— Дракона можна контролювати. Він робитиме, що захочете. 

— Невже? Справжній дракон? 

Верховний гросмейстер закотив очі: під каптуром ніхто не бачив його обличчя. 

— Так, справжній. Не якийсь приручений болотяний дракончик, а чистокровна дика особина. 

— А я собі гадав, що вони цей… ну… мафи. 

— Вони були міфами і водночас реальністю, — голосно промовив Верховний гросмейстер, нахилившись вперед. — Хвиля і частинка водночас. 

— Щось я заплутався, — сказав брат Тинькар. 

— Тоді я покажу. Книгу, будь ласка, брате Загребуне. Дякую. Браття, я маю розповісти вам, що коли був у науці в Таємних майстрів-анахоретів… 

— Де ви були, Верховний гросмейстере? — перепитав брат Тинькар. 

— Чому ти не слухаєш? Ти ніколи не слухаєш! Він казав, що був у Таємних майстрів! — пояснив брат Дозорець. — Ну, знаєш, це такі шановані мудреці. Живуть на якійсь горі і таємно смикають за всі мотузки. Вони передали йому свою мудрість і всяке таке. Можуть ходити по вогнищах. Він нам ще минулого тижня казав. І зараз він вчитиме нас, правда, Верховний гросмейстере? — улесливо запитав він. 

— А, Таємні майстри, — сказав брат Тинькар. — Вибачте. Каптури, містика, я пам’ятаю. Вибачте. Це таємниця. 

«Коли я управлятиму містом, цей балаган закінчиться, — сказав собі Верховний гросмейстер. — Я організую нове таємне товариство і візьму туди метких і розумних людей. Але, звісно, не занадто розумних. І ми розіб’ємо кригу тиранії, і настане епоха просвітлення, братерства та гуманізму, і Анк-Морпорк перетвориться на Утопію, а такі, як брат Тинькар, горітимуть у повільному вогні, якщо моє слово щось важитиме — а так і буде. І про його фіглянок не забудемо».[2] 

— Отже, коли я був у науці в Таємних майстрів… — знову почав він. 

— Вам тоді наказали ходити по рисовому папері, — жваво підхопив брат Дозорець. — Мені здавалося, що це страх як складно. У мене цими папірцями вистелені коробки для мигдалевого печива. Насмикав я собі того паперу, і що ви думаєте — я спокійнісінько можу ходити по них! Якщо вступити до правильного таємного товариства, відкриваються неймовірні здібності! 

«Коли брат Тинькар смажитиметься на вогні, він матиме сусіда», — подумав Верховний гросмейстер. 

— Нас всіх надихають твої кроки на шляху просвітлення, брате Дозорцю, — промовив він вголос. — Але дозвольте мені продовжити. Поміж багатьох таємниць…. 

— …із самого Серця Буття, — доброзичливо підказав брат Дозорець. 

— …із самого Серця Буття, як зазначив брат Дозорець, я дізнався, зокрема, де зараз дракони. Думка, що вони нібито вимерли, не відповідає дійсності. Вони просто знайшли собі нову еволюційну нішу. І їх можна звідти викликати. У цій книжці, — і він урочисто підняв її вгору, — надано докладні інструкції. 

— У простій собі книжці? — перепитав брат Тинькар 

— Це не проста книжка, а єдина в своєму роді. Я багато років шукав її. Праця Трубала де Малахіта, видатного дослідника драконства. Оригінальний рукопис. Де Малахіт міг викликати драконів будь-якого розміру — і ви так само зможете. 

Знову повисла тривала ніякова мовчанка. 

— Гм, — озвався брат Придверник. 

— Як на мене, це трохи схоже на… ну, ви розумієте… на магію, — знервовано сказав брат Дозорець тоном людини, що помітила, під якою чашкою схована горошина, але не хоче зізнаватися. — Я… Цей… Не хочу піддавати сумніву вашу неймовірну мудрованість, але… магія… Ну, цей-во… 

Він знітився і замовк. 

— Атож, — стривожено докинув брат Тинькар. 

— З цими чарівниками та ще заковика… — підхопив брат Загребун. — Ви, мабуть, не в курсі, бо засіли на тій горі з вельмишановними анахворими, але в цих краях чарівники, якщо піймають вас на гарячому, то одразу підсмажать. 

— У них це зветься демаркацією, — додав брат Тинькар. — Ну, я не колупаюся у містичних прошарках причиново-наслідкових зв’язків, чи як це все зветься, а чарівники не пнуться до тинькування. 

— Не бачу жодної проблеми, — сказав Верховний гросмейстер. 

Насправді він аж надто ясно її бачив. Лишилася остання перепона. Щойно він допоможе їхнім крихітним мізкам подолати її, світ лежатиме в нього на долоні. Поки що їхній приголомшливий вузьколобий егоїзм не розчаровував гросмейстера, тож він покладався на нього і зараз… 

Брати нервово переступали з ноги на ногу, аж тут заговорив брат Клозетник: 

— Гм. Чарівники. Хіба вони тямлять у справжній роботі? 

Верховний гросмейстер глибоко вдихнув. «Нарешті…» Він майже бачив, як густішають випари нікчемної озлобленості. 

— Не тямлять, і це щира правда, — сказав брат Загребун. — Лише кирпу гнуть. На таких, як ми, навіть не глянуть — де там. Я, коли в Академії працював, надивився на них. Зади такі широкі, що на коні не об’їдеш. Бачили колись, щоб чарівник гарував над справжнім ремеслом? 

— Таким, як крадійство? — діткнув брат Дозорець (він ніколи не відчував симпатії до брата Загребуна). 

— Звісно, вони понарозказують, — правив далі той, навмисно не реагуючи на ці слова, — що не варто вам потикатися до магії, бо лише вони знають, як зберегти світову гармонію чи щось там іще. Як на мене, це все лабуда. 

— Нууу, я не знаю, — протягнув брат Тинькар. — От замішав ти неправильний розчин — по коліна заболотишся тиньком, і все. Але якщо неправильно замішати чари, кажуть, зі столярки вилізуть всілякі потвори і одразу ж тебе пришиють. 

— Але самі чарівники це й кажуть, — замислено промовив брат Дозорець. — По щирості, я теж їх терпіти не можу. Що як вони знайшли собі тепленьке місце і не хочуть, аби туди припхалися інші? Махаєш собі руками і щось виспівуєш — ото й всієї роботи. 

Братство замислилося. Це прозвучало переконливо. Якби вони знайшли тепленьке місце, то аж ніяк не захотіли б ділити його з кимось іншим. 

Верховний гросмейстер вирішив, що час говорити. 

— То як, шановне братство? Чи ви згодні й готові до магічних практик? 

— А, до практик? — полегшено зітхнув брат Тинькар. — Практикуватися я можу. Аби лише не довелося займатися магією по-справжньому… 

Верховний гросмейстер вгатив кулаком по книжці. 

— Йдеться про справжні закляття! Про те, щоб повернути місто на праведний шлях! Про те, щоб викликати дракона! — крикнув він. 

Усі відступили на крок назад, а тоді брат Придверник обережно запитав: 

— Якщо ми здобудемо цього дракона, одразу прийде справедливий король — і справу зроблено? 

— Так! — сказав Верховний гросмейстер. 

— Я розумію, — поквапився на допомогу брат Дозорець. — Усе резонно. Доля, гномічний фатум і всяке таке. 

На мить завагавшись, усі згідливо закивали головами в каптурах. Лише брат Тинькар здавався якимось невеселим. 

— Нууу… А ми точно зможемо його приборкати? 

— Брате, запевняю, що ти можеш будь-якої миті відступитися, — швидко відповів Верховний гросмейстер. 

— Ну… Гаразд, — неохоче промовив той. — Тоді викличемо його ненадовго. Він встигне спалити одну тиранічну овочеву крамницю? 

«Ох…» 

Але він переміг. Повернуться дракони. І король. І не такий, як королі за старих часів. Цей робитиме, що скажуть. 

— Це залежить від того, — відповів Верховний гросмейстер, — чи багато ви принесете користі. Передусім нам потрібні всі магічні артефакти, які ви зможете дістати. 

Мабуть, не варто було показувати їм, що друга половина книжки Малахіта перетворилася на згарок спресованих сторінок. Автор явно не впорався. 

Верховний гросмейстер знав, що здатен на більше. І ні-хто в світі не міг його зупинити.