— Draco nobilis, — хрипко промовила вона, вдивляючись у нього. 

— Перепрошую? 

— Draco nobilis. Благородний дракон. Він геть не такий, як його родичі, — леді Ремкін махнула рукою на скупчені ряди ящірок, які щось шипіли. — Оце все — Draco vulgaris. Але знаєте, великих драконів не лишилося. Це просто нісенітниця. Їх уже немає, це абсолютно точно. То були красені. Важили багато тонн. Найбільші істоти, здатні літати. Ні-хто не знає, як вони це робили. 

І тут до них обох дійшло. 

Раптом стало дуже тихо. Дракончики у своїх халабудках замовкли і спрямували уважні погляди своїх яскравих очей на дах. 

Морква роззирнувся навколо. Навсібіч тягнулися книжкові полиці. На полицях — книжки. Він висунув обґрунтоване припущення: 

— Це Бібліотека, правильно? 

Делікатно, але дуже міцно тримаючи хлопця за руку, Бібліотекар повів його лабіринтом. 

— Там тіло? — запитав Морква. 

Мало бути тіло — адже йшлося про щось гірше, ніж убивство! Тіло в бібліотеці. Це могло вивести куди завгодно. 

Орангутан нарешті підійшов м’яким кроком до полиці, яка на позір нічим не відрізнялася від сотні інших. Деякі книжки там були прикуті ланцюгами. А ще Морква побачив порожнє місце. Бібліотекар вказав на нього. 

— Уук. 

— І що? Тут мала стояти книжка, а зараз її немає. 

— Уук. 

— Хтось забрав книжку. Хтось забрав книжку? Ти звернувся до Сторожі, — Морква гордо виструнчився, — бо хтось забрав книжку? І ти гадаєш, що це гірше, ніж убивство? 

Бібліотекар глянув на нього особливим поглядом. Зазвичай так дивляться на тих, хто верзе щось на кшталт: «А чим поганий геноцид?». 

— Марнування часу Сторожі — це фактично кримінальний злочин. Чому б тобі просто не звернутися до головних чаклунів чи як вони тут у вас називаються? 

— Уук. 

Кількома напрочуд скупими жестами Бібліотекар показав, що більшість чаклунів не в змозі навіть штани собі підтягнути. 

— Ну, я не знаю, що ми тут вдіємо, — сказав Морква. — Як називається книжка? 

Бібліотекар почухав голову. Непросте питання. Він впритул поглянув на Моркву і склав, а потім розкрив долоні, мовби обтягнуті шкіряними рукавичками. 

— Я розумію, що це книжка. Як називається? 

Зітхнувши, Бібліотекар підняв руку. 

— Два слова? Перше… 

Орангутан склав два зморщені пальці. 

— Коротке? Гм… Що? Щось… 

— Уук! 

— Щось? Щось. Друге слово… Друге? Коротке? Щось? Хтось? Кудись? Від? Для? Щось? Щось. Щось чогось. Перше слово. Що? А, перший склад. Пальці? Дотик твоїх пальців. Довгі пальці. 

Орангутан застогнав і підкреслено сильно потягнув себе за велике волохате вухо. 

— А, звук. Пальці? Рука? Нога? Йти? Клигати? Клигати! Другий склад. Короткий. Дуже короткий. А. Б. В. Ви. Ви! «Клигати» і «ви». Ой, ні: «ви» і «клигати»? А, «кликати», а не «клигати». Викликати! Викликач? Викликання. Викликання. Викликання. Викликання чогось. Слухай, цікаво! Наступне слово. Слово повністю… 

Він уважно глянув на Бібліотекаря, а той чомусь закрутився навколо своєї осі. 

— Щось велике. Величезно-велике. Гепнулося. Щось велике підстрибує і гепається. Зубасте. Дратівливе. Чмихає. Величезно-велике щось, яке чмихає і гепається, — від старанних спроб усе зрозуміти на чолі в Моркви аж піт проступив. — Воно смокче пальці. Смокче пальці? А, опік. Щось гаряче. Щось величезне, гаряче і дратівливе, і воно стрибає… 

Бібліотекар закотив очі. «Людина розумна»? Аякже, розказуйте. 

Гігантський дракон кружляв над містом, танцюючи в повітрі і б’ючи крилами. Він мав колір місячного сяйва, а луска аж виблискувала. Час від часу він розвертався і підступно швидко проносився над дахами заради простої радості буття. 

«Усе це дуже неправильно», — подумав Ваймз. Частина його свідомості милувалася чистою красою цієї істоти. Однак вперта метушлива групка мозкових клітин, розташованих по той бік синапсів, спотворювала картину зачудування своїми графіті. 

«Трясця! Велетенська ящірка! — в’їдливо зауважували вони. — Має важити не одну тонну. Тіло такого розміру не може літати — попри ці гарні крила. І навіщо цій летючій ящірці широкі пластини луски на спині?» 

Вгорі, на висоті п’ятисот футів, у небо здійнявся стовп біло-блакитного полум’я, яке аж гуло. 

— Це просто неможливо! Він би сам собі рота спалив! 

Леді Ремкін стояла поряд, опустивши щелепу. Позаду у своїх сажах вищали й ревли дракончики. 

Велетень розвернувся і стрімголов кинувся вниз, знову метнувши полум’я. На дахах миттю зайнялися жовті вогники. Усе сталося так тихо й елегантно, що Ваймз аж за кілька секунд збагнув: горить кілька будинків. 

— Отакої! Він маневрує завдяки висхідним потокам гарячого повітря — для цього йому й потрібен вогонь! — леді Ремкін поглянула на Ваймза. Її очі сяяли шаленим ентузіазмом. — Цілком можливо, що такого ні-хто не бачив впродовж багатьох століть, розумієте? 

— Атож. Якийсь паскудний крилатий алігатор палить моє місто! — крикнув у відповідь Ваймз. 

— Десь мала зберегтися їхня колонія, — правила своє леді Ремкін, не слухаючи його. — Стільки часу минуло, відколи вони зникли! Де він живе, як ви гадаєте? 

Ваймз не знав, але присягнувся собі, що обов’язково це з’ясує. А потім прийде у це кубло і влаштує дуже серйозну розмову. 

— Одне яйце… — прошепотіла драконниця. — Якби мені до рук потрапило бодай одне яйце… 

Капітан ошелешено витріщився на неї. Йому спало на думку, що з них двох він, можливо, поганий герой. 

Вдалині полум’я охопило ще одну будівлю. 

— Як далеко могли літати ці істоти? — запитав він, дуже повільно й чітко вимовляючи кожне слово, немовби звертаючись до дитини. 

— У них дуже чітке усвідомлення власної території, — пробурмотіла її світлість. — За легендами… 

— Ближче до суті, міледі, — роздратовано кинув він, збагнувши, що зараз пролунає ще одна лекція. 

— Не дуже далеко, — відповіла вона, трохи розгубившись. 

— Дякую, мем. Ви дуже допомогли, — буркнув Ваймз. 

І побіг. 

Десь у місті. На цілі милі навколо не було нічого, крім полів і болота. Він мав мешкати десь у місті. 

Сандалії ляскали про бруківці. Він шалено гнав вулицями. Десь у місті! Звісно ж, цілковита нісенітниця. Абсолютно неможлива. Він такого не заслужив. «Цей дракон міг прилетіти в будь-яке місто світу, але чомусь обрав саме моє…» — подумав Ваймз. 

Коли він примчав до річки, дракон уже зник. Однак над вулицями колихався дим, і люди утворили декілька живих ланцюгів, передаючи з рук у руки відра до підпалених будинків.[14] 

Справу дуже ускладнювали натовпи, що заполонили вулиці: люди виносили свої речі. Майже всі будівлі мали дерев’яні стіни й солом’яні стріхи, тож ніхто не хотів сидіти всередині, ризикуючи згоріти. 

З іншого боку, насправді небезпека була мізерною. На диво мізерною, якщо подумати. 

Цими днями Ваймз почав тихцем носити зі собою записник, де нотував усі завдані збитки: цей процес сам собою наче трохи впорядковував світ. 

«Обйєкт: каретник, один (належав тихому й не-помітному під-приємцеві, в якого перед очима згорів новий екіпаж). 

Обйєкт: овочева крам-ничка, одна (зпалена ювелірно точно)». 

Капітан замислився. Одного разу він купив там яблука. Що в тому місці могло розлютити дракона? 

«Але дракон дуже обачний, — розмірковував далі Ваймз, прямуючи до штабу. — Не зачепив жодної лісопильні, скирти, солом’яної стріхи чи гасового резервуара і спромігся добряче всіх налякати, не завдавши місту справжньої шкоди». 

Він штовхнув двері. Промені вранішнього сонця світили крізь важкі хмари диму. Тут був його дім. Не в тій голій комірчині над свічкарнею у Віксонівському провулку, де він спав, а в цій огидній бурій кімнаті, де пахло невичищеним комином, люлькою сержанта Колона, загадковою особистою проблемою Ноббі, а останнім часом ще й мастикою для полірування обладунків Моркви. Майже домашній затишок.