— Тепер! — викрикнув він.
— Що тепер? — не второпав Двоцвіт. — О, так. Гаразд!
Він невміло, проте з силою, махнув мечем і глибоко всадив його в Потвору, ледь не зачепивши Ринсвінда. Почулося різке дзижчання, так наче він розгромив осине гніздо, а мішанина рук, ніг та щупалець істоти забилася в агонії.
Вона перекотилася через себе знову і, завиваючи, очамріло замолотила кінцівками по кам’яних плитах, а далі вже не мала по чому молотити, бо скотилася через край сходів, тягнучи Ринсвінда за собою.
Було чутно, як вона кілька разів хляпнулася і відбилася від кам’яних сходин, а тоді з вереском, що віддалявся, аж доки не стих зовсім, звалилася у глибини вежі.
Все завершилося приглушеним вибухом і спалахом октаринового світла.
Тоді Двоцвіт залишився сам-один на верху вежі — сам, не рахуючи сімох чарівників, які все ще були непорушні, наче примерзли до землі.
Він сидів, не тямлячи себе від здивування, коли сім вогняних куль виринули з пітьми і шаснули у відкинуту набік «Октаву», яка відразу ж набула свого звичного вигляду, значно привабливішого.
— Оце так, — сказав він. — Гадаю, то були Заклинання.
— Двоцвіте, — голос, який це сказав, був глухим та розкотистим і віддалено нагадував Ринсвіндовий.
Двоцвіт завмер на місці з простягнутою до книги рукою.
— Я тут, — сказав він. — Це... це ти, Ринсвінде?
— Так, — відповів голос, в якому звучали загробні нотки. — Є дещо дуже важливе, що я хочу, аби ти для мене зробив, Двоцвіте.
Двоцвіт озирнувся довкола себе. Тоді зібрався з духом. Отже, доля Диска, зрештою, залежатиме від нього.
— Я готовий, — сказав він голосом, в якому забриніла гордість. — Що ти хочеш, щоб я зробив?
— Насамперед я хочу, щоб ти уважно мене послухав, — терпляче сказав Ринсвіндовий безтілесний голос.
— Я слухаю.
— Дуже важливо, щоб — коли я казатиму тобі, що робити, — ти не перебивав, запитуючи: «Що ти маєш на увазі?» — не сперечався і таке інше, ясно?
Двоцвіт став струнко. В усякому разі, його розум виструнчився, оскільки тіло наразі було на це нездатне. Він вистромив уперед кілька своїх підборідь.
— Я готовий, — сказав він.
— Добре. А тепер я хочу, щоб ти...
— Так?
Голос Ринсвінда долинав з глибини сходового просвіту.
— Я хочу, щоб ти взяв і витягнув мене, перш ніж мої пальці зісковзнуть з цього каменя, — мовив він.
Двоцвіт роззявив рота, тоді хутко його стулив. Він метнувся до квадратного отвору і зазирнув униз. У рудуватому світлі зірки він зміг побачити лише очі Ринсвінда, що дивилися на нього.
Двоцвіт ліг на живіт і потягнувся до нього. Ринсвіндова рука вчепилася в його зап’ясток так, що стало зрозуміло: якщо його, Ринсвінда, не витягнуть наверх, цей хват за жодних інших умов не послабиться.
— Я радий, що ти живий, — сказав він.
— Добре. Я теж цьому радий, — відізвався Ринсвінд.
Якийсь час він так і висів у темряві, тримаючись за Двоцвіта. Після останніх кількох хвилин це було майже приємно, та все ж не цілком.
— Ну, то витягуй мене врешті, — підказав він.
— Здається, це буде трохи важкувато, — пробурчав Двоцвіт. — Взагалі, я не думаю, що зможу це зробити, чесно.
— Ну гаразд, скажи, за що ти тримаєшся.
— За тебе.
— Я мав на увазі, опріч мене.
— Як це зрозуміти, опріч тебе? — не зрозумів Двоцвіт.
Ринсвінд коротко прокоментував.
— Слухай, — озвався Двоцвіт. — Сходи йдуть по спіралі, так? Якщо я ніби як штовхну тебе, а ти в той момент відпустиш мою руку...
— Якщо ти збираєшся запропонувати, щоб я спробував пролетіти двадцять футів вниз чорною, як смола, вежею з надією на те, що я впаду на пару зашмарованих сходинок, яких там може і не бути, — забудь про це, — огризнувся Ринсвінд.
— В такому разі, є альтернатива.
— Ну, давай, старий, кажи вже.
— Ти можеш пролетіти п’ятсот футів униз чорною, як смола, вежею і впасти на камені, які там точно будуть, — сказав Двоцвіт.
Знизу у відповідь — мертва тиша. Тоді Ринсвінд з докором мовив:
— Це було саркастично.
— Я думав, це проста констатація факту.
Ринсвінд застогнав.
— Цікаво, чи не міг би ти скористатися якимись чарами... — почав Двоцвіт.
— Ні.
— Та просто спало на думку.
Далеко внизу проблиснуло світло і почулися схвильовані крики, тоді — знову проблиски світла і хвиля вигуків, а тоді з’явився ряд смолоскипів, що потягнувся по спіралі уверх.
— Сходами піднімаються якісь люди, — повідомив Двоцвіт, як завжди, охочий поінформувати.
— Сподіваюся, вони прискорять темп, — сказав Ринсвінд. — Я вже не відчуваю своєї руки.
— Тобі щастить, — сказав Двоцвіт. — Бо поки що я відчуваю свою.
Смолоскип попереду колони зупинився, і прозвучав голос, від якого порожньою вежею розійшлося нерозбірливе ехо.
— Здається, — сказав Двоцвіт, усвідомлюючи, що поступово зсувається за край провалля, — то хтось нам сказав протриматися ще трохи.
Ринсвінд прокоментував, знов лаконічно.
Тоді, вже глухішим і більш напруженим тоном, він сказав:
— Направду, не думаю, що зможу протриматися бодай ще трохи.
— А ти спробуй.
— Марна річ, я відчуваю, що моя рука вислизає.
Двоцвіт зітхнув. Настав час для радикальних дій.
— Ну що ж, гаразд, — сказав він. — Тоді давай, падай. Мені байдуже.
— Що? — сказав Ринсвінд, вражений настільки, що забув відпустити його руку.
— Ну ж бо, давай — убийся. Вибери легший шлях.
— Легший?
— Все, що від тебе потрібно — це зірватися вниз із пронизливим вереском і переламати собі усі кості, — сказав Двоцвіт. — На таке кожен здатний. Вперед. Я не хочу підводити тебе до думки, що ти, можливо, повинен залишитись живим, бо ти нам потрібен, щоб промовити Великі Заклинання і врятувати Диск. Ні, в жодному разі. Яка різниця, якщо ми всі згоримо? Давай, і далі думай лиш про себе. Падай.
Настала довга, важка пауза.
— Не знаю, чому так виходить, — врешті мовив Ринсвінд, карбуючи кожне слово, — та відколи я тебе зустрів, я, здається, тільки те й роблю, що з останніх сил перестрибую якусь чергову безодню і сподіваюся не схибити, ти не помітив?
— Загинути, — поправив його Двоцвіт.
— Що «загинути»? — не зрозумів Ринсвінд.
— Сподіваєшся не загинути, — пояснив Двоцвіт, намагаючись не зважати на те, як його тіло повільно і невблаганно сповзало по кам’яних плитах. — Стрибаючи, сподіваєшся не загинути. Бо не любиш висоту.
— Проти висоти я нічого не маю, — почувся з темряви Ринсвіндовий голос. — З висотами я ще можу миритися. А от провалля наразі займають всю мою увагу. Знаєш, що я зроблю, коли ми звідси виберемось?
— Що? — спитав Двоцвіт, встромляючи пальці ніг у щілину між плитами і намагаючись простим самонавіюванням перестати зсовуватись.
— Я збираюся побудувати будинок у найрівниннішій місцині, яку лиш можна знайти, і в ньому буде тільки один поверх, і я навіть сандалі не носитиму, якщо вони матимуть хоч натяк на платформу...
Смолоскип у голові колони проминув останній виток спіральних сходів, і Двоцвіт побачив перед собою усміхнене обличчя Коєна.
Позаду нього він упізнав зворушливо-знайомий силует Багажу, який все ще незграбно цибав зі сходини на сходину.
— Все гаразд? — спитав Коен. — Вам якось допомогти?
Ринсвінд глибоко вдихнув.
Двоцвіт вже знав, що то означало. Ринсвінд збирався сказати щось на зразок: «Авжеж, у мене так свербить потилиця, чи не міг би ти, коли твоя ласка, її почухати, проходячи повз?» або «Ні, я кайфую, звисаючи над бездонними проваллями», — і він вирішив, що цього не витримає. Він, не зволікаючи, заговорив.
— Витягни Ринсвінда звідти на сходи, — бевкнув він. Ринсвінд видихнув, буркнувши щось упівголоса.
Коен обхопив його за пояс і, рвучко сіпнувши уверх, без зайвих церемоній виволік на кам’яні плити.
— Ну й мерзота там у вас внизу на сходах, — сказав він звичайним тоном. — Хто то був?
— Чи воно мало... — Ринсвінд ковтнув, — чи в нього були... ну, знаєш... мацаки і таке інше?
