Позаду він почув ледь чутний звук, фактично, навіть не звук, а зміну в текстурі повітря.

Обличчя людей перед ним витягнулись від здивування, а тоді вони розвернулись й прожогом кинулись навтікача назад по вулиці.

— Га? — сказала Бетан, все ще підтримуючи вже зомлілого Ринсвінда.

Увага Двоцвіта тепер була спрямована зовсім в інший бік — на велику скляну вітрину, заставлену безліччю чудернацьких виробів, на намистинчасту шторку, а також на велику вивіску над нею, яка тепер, коли її знаки перестали вигинатися й зайняли свої місця, повідомляла:

Ювелір неквапом обернув золотий виріб над мініатюрним ковадлом, встановлюючи на місце останній діамант незвичної форми.

— З тролячого зуба, кажеш? — пробурмотів він, роздивляючись примруженим оком свій виріб.

— Атож, — сказав Коен, — і як я шкажав, можеш жалишити шобі вші решта, — він знічев’я перебирав пальцями золоті перстені на підносі.

— Дуже щедро, — промимрив ювелір, що мав у своїй натурі щось від ґнома і нюхом відчував хорошу оборудку. Він зітхнув.

— Небагато жамовлень оштаннім часом, еге? — спитав Коен. Визирнувши у крихітне віконце, він побачив групу людей з відсутнім виразом обличчя, які зібралися на протилежному боці вузької вулички.

— Так, скрутні часи настали.

— А хто оті хлопаки ж намальованими межи очей жірками? — спитав Коен.

Ґном-ювелір потупив очі.

— Очманілі, — відповів він. — Вони кажуть, я повинен облишити роботу, бо наближається та зірка. А я їм кажу, зірки мені ще жодного разу не завдали шкоди, хотів би я те саме сказати про людей.

Коен багатозначно похитав головою, коли шестеро чоловіків відокремились від групи і наблизились до крамниці. Вони мали при собі різноманітну зброю і загалом були вельми рішуче налаштованими на вигляд.

— Дивно, — мовив Коен.

— Я, як бачиш, вдався подібним до ґнома, — сказав ювелір. — Одного з, як то кажуть, магічних видів. Зірко-поклонники переконані, що ота зірка не знищить Диск, якщо ми облишимо магію. Вони, напевне, йдуть мене відлупцювати. Такі справи.

Він узяв свій найновіший витвір маленьким пінцетом.

— Найчудернацькіша річ з усіх, що я зробив за своє життя, — зауважив він, — зате практична, я вже це бачу. Як ти казав, вони називаються?

— Вштавні хрумкальця, — відповів Коен. Він поглянув на предмет у вигляді кінської підкови на своїй зморшкуватій долоні, тоді розтулив рота і видав ряд натужних, стогінливих звуків.

Двері різко прочинилися. Всередину увійшли люди і зайняли позицію уздовж стіни. Вони були добряче спітнілі й розгублені, втім, їхній ватажок зневажливо відштовхнув Коєна набік і схопив Гнома за барки.

— Ми тебе вчора попередили, дрібното, — сказав він. — Нам начхати, як ти звідси виметешся: вниз чи догори ногами. Тож зараз ми тут трохи розімне...

Коен поплескав його по плечу. Чоловік роздратовано обернувся.

— Чого тобі треба, діду? — гаркнув він.

Коен вичекав, доки той не зосередив на ньому всю свою увагу, а тоді широко всміхнувся. То була некваплива, лінива посмішка, яка продемонструвала присутнім повний рот коштовностей в триста карат, від чого в кімнаті, здалося, стало світліше.

— Я рахуватиму до трьох, — сказав він приязним тоном. — Раз. Два. — його кістляве коліно підскочило догори і врізалося чоловіку в пах з досить виразним звуком, а він тим часом повернувся півбоком, щоби з усієї сили засадити ліктем по його нирках, від чого бідака провалився у свій власний всесвіт суцільного страждання.

— Три, — сказав він чоловіку, що вже корчився в агонії на підлозі. Коен чув колись про правила чесного поєдинку і вирішив для себе давним-давно, що вони йому не підходять.

Він поглянув на інших фанатиків і блиснув своєю сліпучою посмішкою.

Вони мали б кинутися на нього. Натомість один з них, заспокоєний тим, що має при собі палаш, а Коен — ні, почав по-краб’ячому підступати до нього збоку.

— О, ні, — мовив Коен, замахавши руками. — Ну ж бо, хлопче, так не годиться.

Чоловік скоса зиркнув на нього.

— Що не годиться? — спитав він підозріло.

— Ти що — ніколи досі не тримав у руках меча?

Чоловік обернувся до своїх товаришів за підтримкою.

— Насправді ні, — сказав він. — Не часто, — він погрозливо змахнув мечем.

Коен знизав плечима.

— Можливо, ти мене й уб’єш, та все ж хочу сподіватися, що помру від меча чоловіка, що тримає його у руках, як справжній воїн, — сказав він.

Чоловік перевів погляд на свої руки.

— На вигляд нормально, — непевним голосом мовив він.

— Слухай, хлопче, я трохи розуміюся на цих речах. Так, підійди-но на хвильку і... не заперечуєш?., добре, от дивись, твоя ліва рука лягає сюди, на руків’я меча, твоя права рука лягає... правильно, саме туди... а лезо лягає прямісінько на твою ногу.

Чоловік заголосив, схопившись за ногу, а Коен тим часом підбив йому іншу ногу і повернувся до решти присутніх у кімнаті.

— Це вже втомлює, — сказав він. — Чого ви на мене не нападаєте?

— Авжеж, чого? — прозвучало звідкись на рівні його пояса. Ювелір вийняв величезну бруднющу сокиру, що до всіх інших жахів військового часу залізно обіцяла й правець.

Четверо людей при стіні якусь хвилю зважували свої шанси за таких несприятливих обставин, а тоді позадкували до дверей.

— І зітріть з чола оті дурнуваті зірки, — кинув їм вслід Коен. — Можете усім сказати, що Коен Варвар дуже розсердиться, якщо побачить отакі зірки знову, ясно?

Двері з тріском зачинились. Наступної миті в них втелющилась сокира і, відскочивши, відсікла клапоть шкіри з носака Коенової сандалі.

— Вибач, — сказав Гном. — Вона належала ще моєму дідусеві. Я ж тільки дрова нею колю.

Коен порухав щелепою, випробовуючи обновку. Вставні хрумкальця начебто пасували.

— На твоєму місці, я б забирався звідси так чи інакше, — сказав він. Та Гном вже гасав по кімнаті, згрібаючи з підносів дорогоцінний метал та коштовне каміння у шкіряний мішок. Згорток з інструментами пішов в одну кишеню, пакет з коштовними виробами в іншу, потім Гном, крекнувши, просунув руки в лямки з обох боків своєї маленької наковальні й закинув її собі на спину.

— Ну ось, — сказав він. — Я готовий.

— Ти збираєшся йти зі мною?

— Тільки до міських воріт, якщо не заперечуєш, — відказав він. — Ти ж мене не засуджуєш?

— Ні. Але сокиру залиш тут.

Вони вийшли на залиту полуденним сонцем безлюдну вулицю. Коли Коен розтуляв рота, у затінках починали вистрибувати маленькі сонячні зайчики.

— Мені треба забрати кількох друзів тут неподалік, — озвався він і додав, — сподіваюся, з ними все гаразд. До речі, як тебе звати?

— Ціпигуб.

— Чи є тут поблизу таке місце, де я міг би... — Коен вдоволено витримав паузу, смакуючи кожне слово, — де би я міг замовити стейк?

— Зіркопоклонники позакривали усі шинки. Мовляв, негоже їсти й пити, коли...

— Знаю, знаю, — перебив його Коен. — До мене, здається, починає доходити що до чого. А вони взагалі що-небудь схвалюють?

Ціпигуб на якусь хвилю замислився.

— Спалювання речей, — відповів він нарешті. — Їм це досить добре вдається. Книжки і таке інше. Вони влаштовують оті яскраві великі багаття.

Коен завмер.

— Спалюючи книжки?

— Атож. Жахливо, правда?

— Так, — відповів Коен. Він вважав це страхітливим бузувірством. Той, хто жив суворим життям просто неба, знав ціну добротній грубій книзі, якої повинно вистачити, щоб розводити вогнище щонайменше цілий сезон, якщо ощадно виривати з неї сторінки. Не одне життя було врятовано холодними ночами, коли лютує хуртовина, завдяки жменьці промоклих кресал та зовсім сухій книзі. Якщо ж хотілося покурити тютюн, а люльки при собі не було, книжка завжди ставала в пригоді.

Коен знав, що люди щось там пишуть у книгах. Йому це завжди здавалося легковажним марнуванням паперу.