Незграбно, наче товстун, що намагається підтягнутися на перекладині, старий троль підняв себе на ноги.

Звідти, де лежали бранці, цього не було видно. Вони тільки бачили, як корчиться під їхніми ногами земля, і чули страшенний гуркіт, в основному нестерпний.

Вімз схопив Ґанчію за руку.

— Цю скелю плющить![20] — сказав він. — Тікаймо звідси геть!

— Тільки разом із золотом, — відказав на те Ґанчія.

— Що?

— Та ж золото, золото... Те, що в скрині. Чоловіче, та ми з тобою станемо багаті, як Креозот!

Вімзовий IQ, може, й дорівнював кімнатній температурі, та він міг розпізнати ідіота, коли траплялося такого побачити.

Очі Ґанчії блищали дужче за золото, а сам він не зводив погляду з лівого вуха Вімза.

Вімз у відчаї подивився на Багаж. Той все ще був відчинений, наче заохочуючи запустити туди руку, що було дивним само собою — логічно було б подумати, що від усієї тієї хитавиці його кришка мала захряснутись.

— Ми б не змогли його винесли, — прикинув він на око. — Надто важкий, — додав він.

— Зате ми збіса легко винесемо якусь його частину! — викрикнув Ґанчія і підскочив до скрині, коли долівку знову трусонуло.

Кришка Багажу різко опустилася. Ґанчія щез.

Щоб Вімз, бува, не подумав, що то було випадково, кришка Багажу знову відчинилася, на одну тільки мить, і великий червонющий язик облизав широкі білі зуби. Тоді вона з лязкотом зачинилась.

Далі у скрині виросла сотня малих ніжок, що нагнало на Вімза ще більшого жаху. Вона неквапом звелася на них і, ретельно перегрупувавши їх, розвернулася до нього передом. Її замкова шпарина мала особливо зловісний вигляд, такий, що ніби каже: «Ну-ну, продовжуй — зроби мій день...».

Він позадкував і благальними очима глипнув на Двоцвіта.

— Думаю, було б непогано, якби ти нас розв’язав, — сказав Двоцвіт. — Він насправді цілком дружелюбний з тими, кого вже знає.

Облизавши пересохлі губи, Вімз витягнув ножа. Багаж попереджувально скрипнув.

Він розрізав ножем їхні пута і хутко відступив назад.

— Дякую, — сказав Двоцвіт.

— Ждається, у мене жнову жаклинило шпину, — поскаржився Коен, підводячись на ноги з допомогою Бетан.

— Що будемо робити з цим чоловіком? — спитала Бетан.

— Жаберемо у нього ніж і хай шобі дує на уші чотири шторони, — запропонував Коен. — Жгода?

— Так, пане! Дякую вам, пане! — сказав Вімз і прожогом кинувся до виходу з печери. Якусь мить його силует виднівся на тлі сірого переддосвітнього неба, а тоді він повністю щез. Здалеку почувся крик «ґва-а-алт».

Сонячне проміння тихо ґорґотіло, розливаючись по диску. Подекуди, де магічне поле було трішки слабшим, проблиски світання випереджували день, залишаючи острівці темряви, що ставали чимраз меншими, аж доки повністю не зникали, поглинуті безкрайнім океаном світла.

Високогір’я довкола Вихрових рівнин, немов великий сірий корабель, зустрічало приплив, що починався в цьому океані.

Простромити троля ножем, в принципі, можливо, але цей прийом вимагає практики, і ніхто не мав можливості попрактикуватися більше, ніж один раз. Люди Херрени побачили, як тролі, наче привиди вельми солідних розмірів, вигулькнули з темряви. Леза потрощилися, ударившись об тверду броню кварцевої шкіри, пролунали один чи два короткі зойки, а потім, з гущавини лісу — верески тих, хто намагався винести ноги якнайдалі з охопленої помстою землі.

Ринсвінд виповз з-за дерева і озирнувся. Ніде ані душі, чути було лиш, як позаду нього тріщали кущі, коли через них продиралися тролі, переслідуючи банду Херрени.

Він поглянув угору.

Високо над його головою пара великих прозорих очей розлючено вистежувала усе м’яке й пискляве, та передусім — тепле.

Ринсвінд, охоплений жахом, зіщулився, коли побачив, як рука завбільшки з будинок піднялася, стиснула пальці в кулак і посунула на нього.

День розпочався безшумним вибухом світла. Якусь хвилю велетенська страхітлива фігура Старого Діда скидалася на темний хвилеріз, повз який пропливало денне світло. Почувся короткий скреготливий звук.

Запанувала тиша.

Минуло декілька хвилин. Нічого не відбувалося.

Зацвірінькало кілька пташок. Прилетів джміль, погудів трохи над брилою, що була кулаком Старого Діда, і сів на жмут чебрецю, що виріс з-під кам’яного нігтя.

Внизу щось завовтузилося. Ринсвінд незграбно, ніби змія, що покидає свою нору, вислизнув з вузької прогалини між кулаком троля та землею.

Він лежав на спині, втупивши очі в небо позаду закляклої постаті троля. Той зовсім не змінився, окрім того, що був тепер цілковито непорушним, проте око чарівника знову взялося за свої старі жарти. Минулого вечора Ринсвінд розглядав тріщини на камінні і бачив, як вони перетворюються на очі і роти; тепер він дивився на велике скелясте обличчя і бачив, як його риси стають просто ґанджами на поверхні каменя.

— Це ж треба! — сказав він.

Втім, це йому не надто допомогло. Він встав, обтрусив з себе порох і озирнувся. За винятком джмеля, чарівник був сам-один у цьому місці.

Поблудивши трохи довкола, він знайшов камінь, що під певним кутом зору був схожим на Берил.

Він не знав, куди далі йти, почувався самотнім і до того ж був далеко від дому. Він...

З вишини долинув гуркіт, і донизу зійшла лава скелястих уламків. Високо на чолі Старого Діда з’явився отвір; на якусь мить він побачив Багаж, що, просуваючись задом, намагався не втратити рівновагу, а тоді з входу до печери вигулькнула голова Двоцвіта.

— Є хто-небудь там унизу? Агов?

— Гей! — закричав чарівник. — Чи я не радий тебе бачити!

— Не знаю. Тобі видніше, чи ти, — сказав Двоцвіт.

— Що — я?

— Ах, який же тут згори неймовірний краєвид!

Спуск з гори зайняв у них півгодини.

На щастя, Старий Дідо мав досить рельєфну поверхню, з багатьма виступами, але його ніс міг би виявитись серйозною перешкодою, якби не розлогий дуб, що розрісся у його ніздрі.

Багаж і не подумав злазити додолу. Він просто стрибнув і прокотився вниз без очевидної шкоди.

Коен сидів у затінку, намагаючись повернути дихання в норму, і чекав, доки здоровий глузд повернеться до його голови. Він дивився на Багаж довгим задумливим поглядом.

— Наші коні пропали без сліду, — сказав Двоцвіт.

— Ми їх жнайдемо, — сказав Коен. Його око свердлило Багаж наче буравчик, від чого той почав виявляти певний неспокій.

— Вони везли у в’юках всю нашу їжу, — сказав Ринсвінд.

— У ліші їжі — предоштатньо.

— У мене в Багажі є трохи поживного сухого печива, — сказав Двоцвіт. — «Харчі мандрівника». Завжди виручають у скрутну хвилину.

— Я їх вже куштував, — пригадав чарівник. — У них якийсь паскудний присмак.

Коен підвівся, скривившись від болю.

— Пробачте, — рішуче сказав він. — Я маю дещо ж’яшувати.

Він підійшов до Багажа і схопився за кришку. Скриня хутко позадкувала, та Коен виставив вперед свою худющу ногу і перечепив половину її ніжок. Вона обернулась, щоб його вкусити, але варвар, зціпивши зуби, щосили смикнув догори і перевернув Багаж на його опуклу кришку, залишивши її знавісніло розгойдуватися, як збожеволілу черепаху.

— Гей, це ж мій Багаж! — вигукнув Двоцвіт. — Чого він нападає на мій Багаж?

— Здається, я знаю, — тихенько сказала Бетан. — Думаю, це тому, що він його боїться.

Двоцвіт з роззявленим ротом повернувся до Ринсвінда. Чарівник знизав плечима.

— Звідки мені знати, — сказав він. — Особисто я втікаю від того, чого боюся.

Клацнувши кришкою, Багаж різко підстрибнув у повітря і, приземлившись, хотів було пуститися навтьоки, зачепивши Коєна одним зі своїх оббитих мідними штабками кантів.

Поки він розвертався, варвару вдалося схопити його на ту коротку мить, якої вистачило, щоб відшпурнути його з усією силою на каміння обіч.

— Незлецько, — похвалив його Ринсвінд.