— Ні, ну справді — якщо я повинен мовчати, то як же я... — ніж, приставлений йому до горла, нагадав про себе пекучим болем, тож Ринсвінд вирішив пожертвувати логікою.
— Його звуть Двоцвіт. Він — нетутешній.
— Не схоше на те. Твій друшбан?
— Так, ми справді любимо один одного так, що ладні задушити.
Ринсвінд не міг побачити нападника за своєю спиною, та судячи з тактильних відчуттів, його тіло складалося з одних вішаків для одягу. І від нього разило м’ятними льодяниками.
— А йому не бракує шміливошті, мушу вижнати. Поводьшя шумирно, і якраж може бути, що його кишки не намотають на камінь.
— Ек...
— В цих краях, знаєш, вони не надто шхильні підтримувати екуменічний рух.
Саме в цей момент, якраз відповідно до законів переконання, на небі зійшов місяць, хоча — беручи до уваги закони математичних підрахунків, — геть не в тому місці, де йому належало з’явитись за прогнозом кам’яних брил.
А там натомість, визираючи крізь скуйовджені хмари, було не що інше, як палаюча червона зірка. Вона висіла прямісінько над головним священним каменем кола, поблискуючи, наче іскорки в очницях Смерті. У неї був гнітючий, страхітливий вигляд, і — не міг не помітити Ринсвінд — вона була трохи більшою, ніж попередньої ночі.
Крик панічного жаху вирвався з кола друїдів і злетів у височінь. Натовп, що зібрався обабіч на схилах пагорба, кинувся вперед; це подавало певну надію.
Ринсвінд відчув, як у його руку прослизнуло руків’я ножа, і хтось, плямкаючи губами йому над вухом, сказав:
— Робив коли-небудь таке, га?
— Яке «таке»?
— Вриваєшся до храму, уколошкуєш жерців, щоб штибрити жолото і вижволити дівицю?
— Забагато слів, як на мене.
— Еге ш, це робитьшя отак.
За два дюйми від Ринсвіндового лівого вуха прозвучав голос — так, як кричить бабуїн, що потрапив ногою в капкан у каньйоні з розкотистим відлунням, — а тоді повз нього шмигнула невеличка, однак дужа і гнучка тінь.
При світлі смолоскипів він побачив, що то був дуже старий чоловік, отого худореброго типу, що його зазвичай називають «живчиком», з абсолютно лисим черепком та бородою, що майже сягала колін, і парою ніг, тонких, мов сірники, на яких варикозні вени накреслили туристичну карту далебі не маленького міста. Незважаючи на сніг, він мав на собі тільки шкіряну пов’язку з металевими заклепками на бедрах та пару чобіт, що спокійно могли би вмістити ще одну пару ніг.
Двоє друїдів, що були до нього найближче, обмінялись швидкими поглядами і підняли свої серпи. Далі на одну коротку мить все змішалось в нечіткий образ, а наступної — вони загриміли кістками на землю, скрутившись від нестерпного болю.
У загальному сум’ятті, що настало по тому, Ринсвінд бочком почав просуватися до вівтаря, ховаючи від сторонніх поглядів ніж, щоб уникнути непотрібних запитань. По суті, ніхто й не звертав на нього особливої уваги; ті друїди, що не дременули з кола, здебільшого молодші та фізично дужчі, зібралися гуртом довкола старигана, щоб обговорити з ним тему святотатства в усіх її аспектах, що стосуються кам’яних кіл, та, судячи з ґелґотіння і тріскотливих звуків, дебати він провадив успішно.
Двоцвіт стежив за шарварком із великим інтересом. Ринсвінд шарпнув його за плече.
— Ходімо, — сказав він.
— Може, ми б якось допомогли?
— Ми б тільки завадили, не сумнівайся, — хутко відказав Ринсвінд. — Ну, знаєш, як воно — коли ти по вуха в роботі, а хтось заглядає тобі через плече.
— Хай там як, а ми повинні врятувати цю молоду панну, — наполягав Двоцвіт.
— Гаразд, але ворушися вже!
Двоцвіт узяв ножа і поспішив до жертовника. Після кількох недолугих спроб йому врешті вдалося перерізати мотузки, якими була прив’язана дівчина — вона сіла й зайшлася плачем.
— Ну, ну, все добре... — почав заспокоювати він її.
— Та яке збіса добре? — гаркнула вона, свердлячи його двома почервонілими від сліз очима. — Ну чому хтось завжди мусить втрутитися і все зіпсувати? — вона спересердя висякалась у край своєї туніки.
Двоцвіт, цілковито розгублений, поглянув на Ринсвінда.
— Е-е... гадаю, ти не зовсім зрозуміла, — мовив він. — Ми ж тільки хотіли врятувати тебе від неминучої смерті.
— Тут не все так просто, — сказала вона. — Тобто складно не втратити... — вона зашарілася і почала нервово бгати в руках край своєї туніки. — Маю на увазі, залишатися... не дозволити собі... не втратити своїх особливих якостей...
— Особливих якостей? — закліпав очима Двоцвіт, за що отримав Кубок Ринсвінда як найбільший тугодум у всьому мультивсесвіті. Дівчина примружила очі.
— У цей момент я вже могла би бути вгорі разом із Місячною Богинею і посьорбувати мід зі срібної чаші, — мовила вона роздратовано. — Вісім років сидіння вдома суботніми вечорами пішло коту під хвіст!
Вона зиркнула на Ринсвінда і насупилась.
Раптом він щось відчув. Можливо, то були ледь чутні кроки позаду, а може, якийсь рух, що віддзеркалився в її очах — недовго думаючи, він пригнув голову.
Щось просвистіло в повітрі там, де щойно була його шия, і боком зачепило Двоцвітову лису, мов бубен, голову. Крутнувшись на п’ятах, Ринсвінд побачив головного друїда, що налаштувався вдруге махнути серпом, і розуміючи, що втекти не вдасться, щосили двигнув ногою. Вона боляче влучила друїду по колінній чашечці. Чоловік верескнув і впустив зброю; саме в ту хвилю почувся неприємний короткий сочистий звук, і друїд повалився долілиць. Позаду нього щуплявий старий з довгою бородою висмикнув свого меча з мертвого тіла, витер його пригорщею снігу і сказав:
— Мене діймає біль у попереку. Мошете понешти шкарби.
— Скарби? — пискнув Двоцвіт.
— Еге. Намишта й інший мотлох. Золоті обручі. У них їх доштобіша. Ото вам і швятенники, — прошамкотів старигань. — Їм би лишень торквеши, торквеши, торквеши. Хто ошь те дівча?
— Вона не хоче, щоб ми її рятували, — сказав Двоцвіт. Дівчина кинула на старого зухвалий погляд потемнілими від досади очима.
— А мені начхати! — сказав він і одним махом підхопив її, продибав кілька кроків і, скрикнувши від болю, яким до нього озвався його артрит, бехнувся на землю.
За хвилю, все ще лежачи долілиць, він обізвався:
— Чого штоїш як вкопана, тупе стерво... допоможи мені підвештися, — на превеликий подив Ринсвінда — і її, напевне, також — вона послухалася.
Ринсвінд тим часом намагався підняти на ноги Двоцвіта. У нього на скроні була подряпина, не дуже серйозна, на перший погляд, але куций чоловік лежав непритомний, з ледь тривожним усміхом, що застиг на його обличчі. Він дихав поверхнево і — якось дивно.
А ще він був легким, мов пір’їна. Не просто важив значно менше, ніж мав би, а став практично невагомим. Якби чарівник тримав на руках тінь, це коштувало б йому не більших зусиль.
Ринсвінд пригадав, що друїди, як оповідали, мали у вжитку рідкісні й вельми небезпечні отрути. Подейкували, звісно, — і переважно ті ж самі люди — що шахраї завжди мають близько посаджені очі, що блискавка не б’є в той самий камінь двічі, і що якби боги хотіли, щоб люди могли літати, вони б видавали їм квитки на літак. Однак щось у цій легкості Двоцвіта налякало Ринсвінда. Налякало так, що в душі похололо.
Він поглянув на дівчину. Стариган висів у неї на плечі, тож вона, мовби перепрошуючи, послала Ринсвінду ледь помітну вибачливу усмішку.
Десь на рівні її попереку озвався голос:
— Ушьо жабрали? Драпаймо звідши, доки вони не вернулишя.
Ринсвінд згріб Двоцвіта в оберемок і побіг слідом за ними. Що йому ще лишалося.
У старигана був великий білий кінь, прив’язаний до зачахлого дерева у заметеному снігом вибалку, трохи поодалік від кам’яних кіл. Він був гладкий, лискучий, і загалом враження першокласного бойового скакуна лише трішки псувало гемороїдальне кільце, підв’язане до сідла.
— Гаразд, опушти мене на жемлю. У підшідельному в’юку є пляшчинка з деяким маштилом. Якщо тобі не трудно...
Ринсвінд посадив Двоцвіта під дерево, приперши спиною до стовбура так дбайливо, як лиш зумів, і при місячному сяйві — а також, як він помітив, при червоному світлі лиховісної нової зірки — вперше уважно поглянув на свого рятівника. Чоловік мав тільки одне око; друге закривала чорна пов’язка. Його худорляве тіло було густо вкрите шрамами і зараз стугоніло від болю через розтягнуті сухожилля. Його зуби, вочевидь, вирішили покинути його давним-давно.
