Пролунав металевий акорд — четверо чоловіків витягнули мечі в ідеальній гармонії.

Меч Найджела перетворився на нечітку пляму. Він зробив складну вісімку в повітрі, крутнувся над його рукою, пронісся з однієї руки в іншу за його спиною, здавалося, двічі обійшов довкола його грудної клітки й кинувся догори, як лосось.

Одна чи двійко гаремних дівчат мимоволі зааплодували. Навіть охорона мала вражений вигляд.

— Це Трійний Оркський Випад із Додатковим Ударом, — гордо пояснив Найджел. — Я розбив цілу купу дзеркал, коли його вивчав. Погляньте, вони зупинилися.

— Мабуть, вони ніколи не бачили подібного, — слабко мовив Ринсвінд, оцінюючи відстань від нього до дверей.

— Напевно, ні.

— Особливо останню частину, коли меч застряг у стелі.

Найджел поглянув догори.

— Дивно, — мовив він. — Вдома теж так завжди траплялося. Цікаво, що я роблю не так?

— А мені звідки знати!

— Господи, пробач, — сказав Найджел, побачивши, як вартові усвідомили, що розвага закінчилася, і наблизилися, щоб покласти всьому кінець.

— Не звинувачуй себе... — сказав Ринсвінд, поки Найджел безуспішно тягнувся, намагаючись звільнити клинок зі стелі.

— Дякую.

— ...Я зроблю це замість тебе.

Ринсвінд обдумав наступний крок. По суті, навіть декілька. Але двері були занадто далеко, та й у будь-якому разі, судячи зі звуків, справи там йшли не набагато краще.

Залишалося лише одне. Йому доведеться застосувати магію.

Він підняв руку, і двоє вартових впали на землю. Він підняв другу руку, і двоє інших впали теж.

Ринсвінд тільки починав дивуватися здійсненому, коли через розпростерті тіла, неуважно потираючи ребра долонь, переступила Коніна.

— Я думала, ти вже ніколи не з'явишся. Хто твій приятель?

Уже згадувалося, що Багаж нечасто проявляє будь-які емоції (за винятком хіба що сліпого гніву та ненависті), тому буде важко оцінити його почуття, коли він прокинувся за кілька миль від Аль Халі в пересохлій долині, лежачи на кришці й похитуючи ногами в повітрі.

Вже за кілька хвилин після світанку повітря нагадувало дихання розжареної печі. Після певного числа розхитувань Багажу вдалося розвернути більшість своїх ніжок у потрібний бік і встати, витанцьовуючи складну джигу в уповільненому темпі, щоб якомога менше з них торкалося розпеченого піску.

Він не загубився. Він завжди знав напевне, де перебуває. Він постійно був тут.

Схоже, просто все інше тимчасово зникло.

Трохи пороздумувавши, Багаж обернувся і, повільно рушивши, врізався в камінь.

Він позадкував і сів, доволі збентежений. Багаж почував себе, ніби його набили гарячим пір'ям, і його охопили неясні спогади про переваги тіні та прохолодних напоїв.

Після кількох невдалих спроб йому вдалося видертися на одну з найближчих дюн, звідки відкривався неперевершений вид на сотні інших дюн.

В глибині свого дерев'яного серця Багаж відчував неспокій. До нього поставилися зі зневагою. Йому сказали піти геть. Від нього відцуралися. До того ж він випив достатньо ораку, щоб отруїти невеличку країну.

Понад усе в цілому світі дорожній аксесуар потребує когось, кому він може належати. Багаж, сповнений надії, невпевнено рушив по палючому піску.

— Не думаю, що в нас є час на знайомства,— зауважив Ринсвінд, відчувши, як здригнулася підлога. Десь далеко з глухим ударом відвалилася частина палацу. — Нам пора...

Він усвідомив, що розмовляє з самим собою.

Найджел випустив меча з рук.

Коніна зробила крок вперед.

— О ні, — заголосив Ринсвінд, але було занадто пізно.

Світ раптово розділився на дві частини — в одній із них перебували Найджел і Коніна, а в другій — все інше. Повітря між ними потріскувало. Можливо, в їхній половині грали оркестри, тьохкали пташки, небом неслися маленькі рожеві хмаринки й відбувалися інші речі, притаманні подібній ситуації. Який тут шанс у якихось палаців, що руйнуються в іншому всесвіті?

— Послухайте, можливо, я таки встигну вас познайомити, — із відчаєм сказав Ринсвінд. — Це Найджел...

— Руйнівник... — мрійливо додав Найджел.

— Добре, Найджел-Руйнівник, — погодився Ринсвінд і додав: — Син Зайцедупа...

— Могутнього, — підказав Найджел.

Ринсвінд постояв якусь мить із роззявленим ротом, а потім стенув плечима.

— Ну, яким би він не був, — погодився він. — Хай там як, це Коніна. Доволі цікавий збіг, адже тобі буде цікаво знати, що її тато був... м-м-ф...

Коніна, не зводячи очей з Найджела, простягнула руку й ніжно обхопила Ринсвіндове обличчя. Один сильніший натиск — і його голова перетворилася б на кулю для боулінгу.

— Хоча я міг помилитися, — сказав він, коли дівчина прибрала руку. — Хто знає? Кому яка різниця? Яке це має значення?

Вони не звернули на нього ніякої уваги.

— Може, мені піти й пошукати капелюх? — запропонував Ринсвінд.

— Чудова ідея, — пробурмотіла Коніна.

— Мабуть, мене вб'ють на шляху, але я не заперечую.

— Чудово, — відізвався Найджел.

— Думаю, ніхто й не помітить, що я пішов, — продовжував Ринсвінд.

— Добре, добре, — мовила Коніна.

— Напевно, мене поріжуть на маленькі шматочки, — буркнув Ринсвінд, рухаючись до дверей зі швидкістю равлика, що вмирає.

Коніна моргнула.

— Який капелюх? — запитала вона й раптом згадала: — А, той капелюх.

— Схоже, нема шансів, що ви двоє мені хоч трохи допоможете, — насмілився зауважити Ринсвінд.

Десь усередині особистого всесвіту Найджела та Коніни співочі пташки пішли спати, маленькі рожеві хмаринки розвіялися, а оркестр спакувався й непомітно вислизнув на приватний концерт в якомусь нічному клубі. Часточка реальності повернулася на місце.

Коніна неохоче відвела свій захоплений погляд від зачарованого обличчя Найджела й перевела його на Ринсвінда. Її очі відразу посуворішали.

Коніна присунулася до чарівника й схопила його за руку.

— Послухай, — попросила вона, — ти ж не скажеш йому, хто я насправді? Хлопцям тільки привід для жарту дай, і... ну, у будь-якому разі, якщо ти це зробиш, я особисто переламаю всі твої...

— Я буду занадто зайнятий, — пояснив Ринсвінд. — Намагатимусь вмовити вас допомогти мені й таке інше. Хоча не розумію, що ти в ньому знайшла, — зверхньо додав він.

— Він милий. Я не так часто зустрічаю приємних людей.

— Так, ну добре...

— Він дивиться на нас!

— То й що? Ти ж його не боїшся?

— А якщо він зі мною заговорить?

Це збило Ринсвінда з пантелику. Не вперше в житті він відчував, що у світі існують цілі області людського досвіду, які пройшли повз нього — якщо тільки області можуть пройти повз людину. Можливо, він пройшов повз них. Він стенув плечима.

— Чому ти дозволила їм забрати тебе в гарем без бою? — поцікавився він.

— Мені завжди було цікаво, що там відбувається.

Настала мовчанка.

— Ну і? — поцікавився Ринсвінд.

— Ну, ми всі сиділи без діла, а тоді зайшов сериф, покликав мене й сказав, що оскільки я новенька, то це моя черга, а тоді... ти нізащо не здогадаєшся, чого він від мене хотів. Дівчата сказали, що це єдина річ, яка його цікавить.

— Ем-м.

— З тобою все гаразд?

— Так, так, — пробурмотів Ринсвінд.

— У тебе все обличчя блищить.

— Ні, зі мною все добре.

— Він попросив мене розповісти йому історію.

— Про що? — з підозрою поцікавився Ринсвінд.

— Дівчата розповіли, що він полюбляє історії, в яких задіяні кролики.

— Ага. Кролики.

— Такі маленькі, біленькі й пухнасті. Але я знаю лише історії, які мені розповідав батько, коли я була маленька. Не думаю, що вони були дуже доречними.

— Замало кроликів?

— Забагато відрубаних рук і ніг, — пояснила Коніна й зітхнула. — Саме тому йому не варто розповідати про мене, розумієш? Я просто не пристосована до нормального життя.

— Розповідати історії в гаремі — це, чорт забирай, не дуже нормально, — сказав Ринсвінд. — Це явно не приживеться.