— Я пообіцяв матері, — повторив юнак. — Розумієш, запросто можу застудитися.
— Можливо, тобі варто, гм, носити трохи більше одягу?
— О, цього я робити не можу. Мені доводиться носити всі ці шкіряні речі.
— Я б не назвав їх усіма, — відізвався Ринсвінд. — Їх занадто мало, щоб називати їх так. Чому ти змушений їх носити?
— Щоб люди знали, що я — герой-варвар, звісно.
Ринсвінд притулився спиною до смердючих стін зміїної ями й витріщився на хлопця. Він подивився на два ока, подібних на зварені виноградинки, руду гриву та обличчя — поле битви між природними веснянками й смертоносними силами прищів-окупантів.
Подібні ситуації приносили Ринсвінду певне задоволення. Вони переконували його в тому, що він не був божевільним, адже якби він все-таки був божевільним, то як підібрати доречну характеристику тим, кого він часом зустрічав?
— Герой-варвар, — пробурмотів він.
— Все гаразд, хіба ні? Це шкіряне спорядження дуже дорого коштувало.
— Ну, так, але стривай... Як тебе звати, хлопче?
— Найджел...
— Послухай, Найджеле...
— Найджел-Руйнівник, — додав той.
— Послухай, Найджеле...
— ...Руйнівниче...
— Ну добре, Руйнівниче, — з відчаєм погодився Ринсвінд.
— Син Зайцедупа, торговця продовольством...
— Що?
— Просто необхідно бути чиїмось сином, — пояснив Найджел. — Про це написано десь тут... — він наполовину повернувся й попорпався в брудному хутряному мішку, зрештою витягнувши тоненьку, подерту й брудну книженцію.
— Тут є розділ про те, як обирати собі ім'я, — пробурмотів він.
— І як же ти опинився в цій ямі?
— Я мав намір обікрасти скарбницю Креозота, але в мене стався напад астми, — пояснив Найджел, продовжуючи перегортати шурхотливі сторінки.
Ринсвінд подивився на змію, яка намагалася триматися подалі від усіх.
В ямі їй жилося непогано, а вигляд прибульців віщував неприємності. Вона не збиралася завдавати прикрості жодній особі. Вона теж подивилася на Ринсвінда й стенула плечима, що було доволі хвацько як для рептилії без плечей.
— І як довго ти був героєм-варваром?
— Я лише починаю. Розумієш, я завжди хотів ним стати і подумав, що, мабуть, зможу навчитися всього в процесі, — Найджел короткозоро втупився в Ринсвінда. — Все ж нормально, га?
— На загальну думку, тебе чекає життя, сповнене відчаю, — застеріг Ринсвінд.
— А ти задумувався про те, як це — протягом наступних п'ятдесяти років продавати бакалійні товари? — похмуро буркнув Найджел.
Ринсвінд задумався.
— Торгувати салатом? — уточнив він.
— Ага, і ним теж, — відповів Найджел, ховаючи таємничу книгу назад у сумку.
Тоді він почав ретельно оглядати стіни ями.
Ринсвінд зітхнув. Він любив салат. Той був таким неймовірно нудним. Ринсвінд провів роки в пошуках нудьги, але так і не віднайшов її. Саме тоді, коли він думав, що вона — у його руках, його життя ставало майже смертельно цікавим.
Думка про те, що хтось може добровільно відмовитися від перспективи прожити п'ятдесят років, нудьгуючи, викликала в нього слабкість.
«Якби в мене попереду було п'ятдесят років, я би зміг возвести нудьгу в ранг мистецтва, — подумав він. — Всього й не перелічити, за що б я не став братися».
— Ти знаєш якісь жарти про ґніт лампи? — поцікавився Ринсвінд, зручно вмощуючись на піску.
— Навряд, — ввічливо відповів Найджел, постукуючи по плиті.
— Я знаю сотні. Усі вони дуже смішні. Наприклад, ти знаєш, скільки тролів потрібно для того, щоб змінити ґніт лампи?
— Ця плита рухається, — зауважив Найджел. — Дивися, це щось подібне на двері. Ну ж бо, допоможи мені.
Він з ентузіазмом штовхнув плиту, біцепси випнулися на його руках, наче горошинки на олівці.
— Гадаю, це якийсь потайний хід, — додав Найджел. — Ну ж бо, застосуй трохи магії. Плита застрягла.
— А ти не хочеш почути продовження жарту? — запитав Ринсвінд ображеним голосом.
Тут, унизу, було тепло й сухо, на них не чигала ніяка небезпека, якщо не враховувати змії, яка докладала всіх зусиль, щоб не привертати зайвої уваги. Деякі люди ніколи не були задоволеними.
— Не зараз, — відізвався Найджел. — Я б надав перевагу крихті магічної допомоги.
— Я не мастак у цьому, — пояснив Ринсвінд. — Дечого я так і не навчився, розумієш, магія — дещо більше, ніж просто тицьнути пальцем і сказати: «Казам...»[21].
Пролунав звук, неначе товстий струмінь октаринового світла вдарив у тяжку кам'яну плиту й розніс її на тисячі розжарених тріскотливих шматочків шрапнелі.
За деякий час Найджел повільно звівся на ноги, постукуючи по жилету, щоб погасити крихітні вогнища, спричинені іскрами.
— Так, — мовив він голосом людини, що твердо вирішила не втрачати самовладання. — Ну. Чудово. Тепер трохи зачекаємо, поки вона вистигне, гаразд? А тоді ми... тоді ми... ми цілком можемо вирушити в дорогу.
Він злегка відкашлявся.
— Аргх, — відізвався Ринсвінд. Він пильно витріщався на кінчик свого пальця, тримаючи його на відстані витягнутої руки. Ринсвінд явно шкодував, що в нього не було довших рук.
Найджел зазирнув у задимлений отвір.
— Здається, він веде в якусь кімнату, — зауважив він.
— Аргх.
— Після тебе, — сказав Найджел і злегка штурхнув Ринсвінда.
Чарівник, хитаючись, рушив уперед, вдарився головою об камінь, здавалося, навіть не помітивши цього, і стрибнув у діру.
Найджел постукав по стіні й нахмурився.
— Ти нічого не відчуваєш? — запитав він. — Хіба каміння має дрижати?
— Аргх.
— З тобою все гаразд?
— Аргх.
Найджел приклав вухо до каміння.
— Якийсь дуже дивний звук, — сказав він. — Немов щось дзижчить.
Від тремтіння в нього над головою відділилася частина вапнякової пилюки й поплила донизу.
Тоді від стін ями відвалилося кілька важчих каменів, які з глухим ударом впали на пісок.
Ринсвінд вже волочився тунелем, час від часу тихо скрикуючи від здивування й абсолютно не звертаючи увагу на каміння, яке пролітало за кілька дюймів від нього або обвалювалося на нього кілограмами.
Якби він був здатний помітити хоч щось, то зрозумів би, що відбувається. У повітрі відчувалася маслянистість, і воно смерділо, як палаюча бляшанка. Тьмяна райдужна імла вкривала все довкола. Десь зовсім поблизу накопичувався заряд магії — дуже великий, і він намагався закопатися в землю.
Будь-який чарівник, опинившись поблизу, навіть такий невмілий, як Ринсвінд виділявся, наче мідний маяк.
Найджел, спотикаючись, виліз із гуркітливої, шумної пилюки й врізався в Ринсвінда, що стояв, оточений октариновою короною, в іншій печері.
Він мав жахливий вигляд. Креозот, мабуть, відмітив би його палаючі очі та розтріпане волосся.
Він мав вигляд людини, яка щойно з'їла жменю шишкоподібних залоз і запила їх адренохромом. Ринсвінд мав такий збуджений вигляд, що через нього можна було отримувати міжконтинентальні телевізійні сигнали.
Кожна волосинка на його голові стояла сторчма, раз у раз випускаючи крихітні іскорки. Навіть його шкіра мала такий вигляд, ніби хотіла втекти чимдалі від нього. Його очі вертілися горизонтально; коли він розтуляв рота, від його зубів відскакували м'ятні іскри. Там, де він ступав, каміння плавилося, відрощувало вуха, перетворювалося на щось маленьке, лускате, багряне й відлітало геть.
— Я запитав, — повторив Найджел, — з тобою все гаразд?
— Аргх, — мовив Ринсвінд, і цей звук перетворився на величезний пончик.
— Не скидається на те, ніби в тебе все гаразд, — зауважив Найджел, проявивши дивовижну за подібних обставин проникливість.
— Аргх.
— Чому б тобі не спробувати звільнити нас із цього місця? — додав Найджел і мудро кинувся додолу, на підлогу.
Ринсвінд кивнув, наче маріонетка, і тицьнув своїм зарядженим пальцем у стелю, яка почала танути, наче лід під паяльною лампою.