Вони повільно просувалися вздовж блискучої стіни.

— З ним дійсно щось не те, — погодилася вона.

— Ти про його особисту хуртовину?

— Здається, вона його не засмучує. Поглянь, він усміхається.

— Замороженою усмішкою, я б сказав.

Руки крадія, увішані бурульками, вже встигли відкинути кришку коробки, і сяйво капелюхових октаринів освітлювало пару жадібних очиць, вкритих товстим шаром паморозі.

— Знаєш його? — запитала Коніна.

Ринсвінд знизав плечима.

— Якось зустрічав. Його звати Лисиця Ларрі чи Горностай Фіззі, щось таке. Якийсь гризун. Він звичайний крадій, нешкідливий.

— Схоже на те, що йому дуже холодно, — здригнулася Коніна.

— Гадаю, він тепер у теплішому місці. Тобі не здається, що нам слід зачинити коробку?

Зараз ми абсолютно безпечні, — пролунав голос з середини сяйва. —І так загинуть усі вороги чарівників.

Ринсвінд не збирався довіряти словам капелюха.

— Нам треба щось, чим можна опустити кришку, — пробурмотів він. Ніж, чи щось таке. У тебе часом нема ножа?

— Відвернися, — попередила Коніна.

Почувся шурхіт, і знову долинув запах парфумів.

— Тепер можеш обернутися.

Вона дала Ринсвінду дванадцятидюймовий метальний ніж, і той його обережно взяв. На лезі виблискували крихітні часточки металу.

— Дякую, — Ринсвінд обернувся до дівчини. — Я ж не позбавив тебе останнього ножа?

— У мене й інші є.

— Та я й не сумнівався.

Ринсвінд обережно простягнув руку з ножем. Наблизившись до шкіряної коробки, лезо побіліло й почало парувати. Ринсвінд тихо заскімлив, коли його руку пронизало холодом — палючим, колючим холодом, що прокрався вгору по його руці й рішуче атакував мозок. З великим зусиллям Ринсвінд змусив рухатися закляклі пальці й підштовхнув край кришки кінчиком леза.

Сяйво потьмяніло. Пішов сніг із дощем, а згодом перетворився на мжичку.

Коніна відштовхнула його й витягнула коробку зі замерзлих рук.

— Я б хотіла зробити для нього хоч щось. Не можна ж просто так його тут покинути...

— Він не заперечуватиме, — запевнив Ринсвінд.

— Так, але ми могли принаймні притулити його до стіни.

Ринсвінд кивнув і вхопив замороженого злодія за руку, вкриту бурульками. Той вислизнув з його затиску й звалився на бруківку.

І розсипався на шматочки.

Коніна поглянула на них і скривилася.

— Тьху.

Трохи далі в провулку, біля чорного входу «Голови троля», відбувалося якесь заворушення. Ринсвінд відчув, як у нього з рук вихоплюють ніж, що згодом пролетів повз його вухо по пласкій траєкторії, яка закінчилася біля одвірка за двадцять ярдів від них. Голови зацікавлених поспішно зникли.

— Краще піти звідси, — сказала Коніна, прискоривши ходу. — Ми можемо десь сховатися? У тебе, наприклад?

— Зазвичай я ночую в Академії, — відповів Ринсвінд, який поспішав за дівчиною, злегка підстрибуючи.

В Академію повертатися не можна, — гаркнув капелюх із глибин коробки.

Ринсвінд неуважно кивнув. Ця думка його однозначно не приваблювала.

— Хай там як, після настання темряви жінок вони не впускають, — повідомив він.

— А до настання?

— Теж.

— Яке безглуздя, — зітхнула Коніна. — І чим вам тільки не догодили жінки?

Ринсвінд наморщив чоло.

— Передбачається, що вони й не повинні нам чимось догоджати, — сказав він. — У цьому вся суть.

Зловісний сірий туман проліз у морпоркські пристані, стікаючи краплями зі снастей, клубочачись серед похилих дахів, ховаючись у провулках. Деякі гадали, що вночі порт стає ще небезпечнішим, ніж Затінки. Двоє грабіжників, дрібний злодюжка й хтось, хто просто поплескав по плечу Коніни, щоб запитати, котра година, вже встигли в цьому переконатися.

— Не проти, якщо я тебе дещо запитаю? — поцікавився Ринсвінд, переступаючи через нещасливого пішохода, який згорнувся клубочком над своїм власним болем.

— Ну?

— І я не хотів би тебе образити.

— Ну?

— Просто я не міг не помітити...

— Гм-м-м?

— Цей твій особливий підхід до незнайомців, — Ринсвінд пригнувся, але нічого не сталося.

— Що ти робиш там, унизу? — роздратовано поцікавилася Коніна.

— Пробач.

— Я знаю, що ти думаєш. Але нічого не поробиш, це в мене від батька.

— Ким же він був? Коеном Варваром? — Ринсвінд усміхнувся, щоб показати, що жартує.

Принаймні його губи безнадійно намагалися зобразити півмісяць.

— Не смійся з цього, чарівнику.

— Що?

— Я в цьому не винна.

Губи Ринсвінда беззвучно заворушилися.

— Вибач, — промовив він. — Я правильно зрозумів? Твій батько дійсно Коен Варвар?

— Так, — дівчина сердито зиркнула на Ринсвінда й додала: — У кожного має бути батько. Припускаю, навіть у тебе.

Вона зазирнула за ріг.

— Все чисто. Ходімо, — сказала вона, а коли вони закрокували мокрою бруківкою, додала: — Напевно, твій батько теж був чарівником.

— Я так не думаю, — відізвався Ринсвінд. — Магії не дозволено передаватися в спадок.

Він зупинився. Ринсвінд знав Коєна й навіть відвідав одне з його весіль, коли той одружився з дівчиною віку Коніни. Можна сказати, що він насолоджувався кожною хвилиною свого життя.

— Багато людей залюбки б успадкувало щось від Коєна. Ну, він був найкращий боєць, найвеличніший злодій...

— Багато чоловіків... — огризнулася Коніна.

Вона прихилилася до стіни й злісно поглянула на Ринсвінда.

— Послухай, — сказала вона. — Є таке довге слово, його мені сказала одна стара відьма... не можу згадати... ви, чарівники, знаєтеся на довгих словах.

Ринсвінд подумав про всі відомі йому довгі слова.

— Мармелад? — запропонував він.

Дівчина роздратовано похитала головою.

— Воно означає, що ти успадкував щось від батьків.

Ринсвінд насупився. Він мало знав на тему батьківства.

— Клептоманія? Рецидивіст? — припустив він.

— Починається на «З».

— Задоволення? — із відчаєм запитав Ринсвінд.

— «Зпадковість», — сказала Коніна. — Та відьма пояснила мені його значення. Моя мати була танцівницею в храмі якогось божевільного бога, а мій батько її врятував, і вони... були разом певний час. Кажуть, зовнішність і фігуру я успадкувала від неї.

— І вони доволі нічого такі, — з безнадійною галантністю мовив Ринсвінд.

Вона зашарілася.

— Так, але від нього я отримала жили, якими можна швартувати кораблі, рефлекси, як у вужа на сковорідці, нестерпне прагнення щось вкрасти й жахливе відчуття, що при зустрічі з кимось мені потрібно кинути йому в око ніж із відстані дев'яноста футів. А я можу, — додала вона з ноткою гордості.

— Ой леле.

— Це відштовхує чоловіків.

— Ну, напевно, — слабко відізвався Ринсвінд.

— Ну, і коли вони про це дізнаються, дуже важко їх втримати.

— Хіба що за горло, — погодився Ринсвінд.

— Не те, що потрібно для міцних стосунків.

— Розумію, — сказав Ринсвінд. — Але все ж це досить допомагає, якщо ти хочеш стати відомим злодієм-варваром.

— Але зовсім некорисно, — відізвалася дівчина, — коли прагнеш стати перукарем.

— А-а.

Вони вдивлялися в туман.

— Справді перукарем?

Коніна зітхнула.

— Гм, на перукарів-варварів, ймовірно, не такий уже й великий попит, — сказав Ринсвінд. — Маю на увазі, ніхто не хоче помити голову й відразу її позбутися.

— Ага, і кожного разу, коли я бачу манікюрний набір, у мене виникає непереборне бажання рубати всіх і все довкола дворучним ножем для кутикул. Себто мечем.

Ринсвінд зітхнув.

— Розумію, як це буває, — сказав він. — Я хотів бути чарівником.

— Але ж ти і є чарівник.

— О. Так, звісно, але...

— Тихо!

Ринсвінд відчув, що його притиснули до стіни, а по його шиї чомусь стікає цівка сконденсованого туману. Загадковим чином у руці Коніни опинився широкий метальний ніж, і вона припала до землі, як дика тварина, або — ще гірше — дика людина.