Лів заходить до гостьової кімнати — бездоганно чистої, порожньої, наче ніхто ніколи тут не жив. Вона обходить кімнату, злегка торкаючись спинок стільців, шухляд. Тиша і порожнеча більше не заспокоюють її. Вона уявляє собі Мо, що пригорнулася до Раніка в переповненому галасливому будинку, як той, з якого вона щойно повернулася.

Нарешті Лів робить собі горнятко чаю і проходить до своєї спальні. Забравшись на середину ліжка, відкидається на подушки й роздивляється Софі в золоченій рамі.

«Потай мені подобалася сама думка про те, щоб володіти картиною, здатною похитнути шлюб».

Що ж, Софі, думає вона, тобі вдалося похитнути значно більше, ніж просто шлюб. Вона дивиться на картину, яку любила майже десять років, і нарешті дозволяє собі згадати той день, коли вони з Девідом придбали її, як милувалися грою її кольорів у білому сяйві під небом Іспанії і бачили в ній відображення свого спільного щастя в майбутньому. Пригадує, як, повернувшись, вони повісили її в цій кімнаті і як вона подовгу роздивлялася картину, гадаючи, що саме спільного з «Дівчиною» бачив у ній Девід, і почуваючись більш вродливою через те, що він це бачив.

«Ти виглядаєш так само, коли…»

Вона згадує день невдовзі після його смерті, коли вона важко підняла голову від заплаканої подушки, і їй здалося, що Софі дивиться просто на неї. Це теж можна пережити, казало обличчя на картині. Можливо, ти ще цього не знаєш. Але ти виживеш.

Ось тільки самій Софі вижити не вдалося.

Лів бореться з відчуттям, що несподівано стискає їй горло.

— Мені шкода, що все це сталося з тобою, — каже вона в мовчазній кімнаті. — Хотіла б я, щоб усе склалося інакше.

Раптовий смуток переповнює Лів, і вона встає, підходить до картини і повертає її до себе зворотним боком, аби більше не бачити цього обличчя. Може, це й добре, що вона покидає цей будинок: ця порожнеча на стіні завжди слугувала б нагадуванням про її поразку. І здається вже майже символічним те, як безслідно зникла сама Софі.

І коли вже Лів готова випустити з рук картину, вона зупиняється.

Результати дослідження, яке вона проводила останні кілька тижнів, лежать тепер скрізь хаотично розкиданою купою паперів. Вона знов продивляється їх, але вже з новою метою, акуратними стосами розкладаючи їх по теках і кожну перев’язуючи еластичною стрічкою. Вона не знає, що робитиме з ними, коли закінчиться судовий розгляд. Нарешті натрапляє на червону теку, яку дав їй Філіпп Бессетт. Прогорнувши ламкі аркуші, вона знаходить ті дві сторінки, які шукала.

Ще раз переглянувши, Лів відносить їх на кухню. Там вона запалює свічку і один за одним підносить аркушики до тремтливого вогню, доки не лишається нічого, крім попелу.

— Ось, Софі, — каже вона. — Хоча б це я для тебе зробила.

А тепер, думає вона, час подбати про Девіда.

-Я думав, ти вже не повернешся. Джейк заснув посеред «Найкумедніших домашніх відео Америки», — Ґреґ заходить на кухню босоніж і широко позіхає. — Поставити для тебе похідне ліжко? Запізно вже везти його додому.

— Було б чудово, — каже Пол, майже не відриваючись від документів. Його ноутбук стоїть розкритий перед ним.

— Навіщо тобі знову влазити в це? Рішення оголосять у понеділок, правда? І… гм… хіба ти щойно не пішов зі своєї роботи?

— Є щось, що я випустив з уваги. Знаю, — Пол проводить пальцем уздовж сторінки і нетерпляче переходить до наступної. — Я маю ще раз перевірити свідчення.

— Поле, — Ґреґ підтягає стілець. — Поле! — повторює він голосніше.

— Що?

— Усе скінчено, братику. І це добре. Вона тебе пробачила. Ти зробив свій благородний жест. Гадаю, вже час забути про це.

Пол відкидається на стільці й прикриває очі долонями.

— Ти так вважаєш?

— Серйозно? Ти поводишся, наче маніяк.

Пол робить ковток кави. Вона виявляється вже холодною.

— Це нас знищить.

— Що?

— Лів любила цю картину, Ґреґу. І вона спокою собі не знайде від того, що я… певним чином відповідальний за те, що її відібрали. Може, не зараз, може, навіть не за рік і не за два. Але це станеться.

Ґреґ відкидається назад, спершись на кухонний стіл.

— Ти міг би сказати те саме про свою роботу.

— Я не переймаюся через роботу. Саме час було вшиватися з цієї контори.

— А Лів казала, що не переймається через картину.

— Так. Але після того, як її приперли до стінки.

Ґреґ розчаровано хитає головою. Пол перехиляється через папери.

— Я знаю, як усе може змінюватись, Ґреґу. Як те, що, здавалось би спочатку, ніколи в житті не потурбує тебе, може вщент зруйнувати добрі стосунки.

— Але…

— І я знаю, як можуть побиватися люди через втрату улюблених речей. Я не хочу, щоб одного дня Лів мусила, дивлячись на мене, боротися з думкою, що цей хлопець зруйнував їй життя.

Ґреґ безшумно проходить крізь кухню і ставить чайник. Він робить три чашки кави й одну передає Полу. Перед тим як віднести дві інші до вітальні, він кладе руку братові на плече.

— Я знаю, як ти любиш розв’язувати всі проблеми, мій великий брате. Але сказати тобі чесно? У цьому випадку тобі залишається покладатись на Бога й молитись, аби все вийшло.

Пол не чує його.

— Список власників, — шепоче він сам до себе. — Список теперішніх власників робіт Лефевра.

За вісім годин Ґреґ прокидається й одразу ж бачить над собою дитяче личко.

— Я хочу їсти, — заявляє хлопчик і несамовито чухає ніс. — Ти казав, у тебе є пластівці «Коко-Попс», але я не можу їх знайти.

— Нижня шафка, — сонно промовляє Ґреґ. І відсторонено відзначає, що крізь фіранки не пробивається світло.

— А ще в тебе немає молока.

— Котра година?

— За чверть сьома.

— Уф, — Ґреґ заривається під ковдру. — Так рано навіть собаки не прокидаються. Попроси татка, хай зробить тобі сніданок.

— Його немає.

Ґреґ повільно розплющує очі, зосереджує погляд на фіранках.

— Тобто як — немає?

— Він пішов. Спальний мішок досі згорнутий, тож не думаю, що він спав на дивані. Може, купимо круасанів у тому магазинчику, що далі по дорозі? Тих, що з шоколадом?

— Я встаю. Встаю. Вже встав, — Ґреґ змушує себе розташуватись вертикально й потирає голову.

— А Пірат надзюрив на підлогу.

— О. Чудово. Блискавичний початок суботнього ранку.

Пола й справді немає, але він лишив записку на кухонному столі, написавши кілька слів на зворотному боці судового документа і поклавши на самому верху розсипаного стосу паперів.

Довелося піти. Б. ласка, доглянь Джейка. Подзвоню.

— Усе гаразд? — питає Джейк, вдивляючись у його обличчя.

На столі стоїть горнятко з чорним кільцем підсохлої кави. Залишки паперів виглядають так, ніби на кухні стався невеличкий вибух.

— Усе гаразд, малюче, — каже Ґреґ і куйовдить йому волосся. Він згортає записку й ховає до кишені, а тоді починає згрібати папери і теки, аби навести сякий-такий лад. — Знаєш що, я голосую за те, щоб зробити млинці на сніданок. Що скажеш, якщо ми натягнемо пальта поверх оцих піжам і сходимо до магазину на розі, купимо трохи яєць?

Виходячи з кімнати, Ґреґ хапається за телефон і набирає текстове повідомлення.

Якщо зараз у тебе там здибанка,

ти винен мені НЕМІРЯНО

Перш ніж заштовхати мобільний до кишені, він чекає кілька хвилин, але відповіді не отримує.

Субота, на щастя, видається дуже клопітка. Лів чекає, доки прийдуть покупці, щоб зробити заміри, потім на їхніх будівельників і архітектора, аби той оцінив масштаби необхідних робіт, яким, вочевидь, кінця не буде. Рухаючись будинком між усіх цих чужинців, вона намагається знайти потрібну рівновагу між товариськістю і послужливістю, як належить продавцеві будинку, і водночас приховати свої справжні почуття, від яких хочеться горлати «ГЕТЬ ЗВІДСИ» і по-дитячому махати на них руками. Вона відволікає себе прибиранням і складанням речей, шукає розраду в дрібних домашніх справах. Викидає два сміттєві пакети старого одягу. Телефонує кільком агентам із винаймання житла, і коли називає їм суму, яку може дозволити собі витратити, на тому кінці дроту повисає довга зневажлива тиша.