Слово бере Крістофер Дженкс.

— Міз Ендрюз, просте запитання. Ваша мати не питала, як звуть цю дивовижно щедру пані?

Маріанн Ендрюз кліпає очима.

— Не маю жодного уявлення.

Лів не може відірвати очей від Пола.

«Ти зробив це заради мене?» — мовчки питає вона. Хоч як дивно, він більше не намагається зустрітися з нею поглядом. Він сидить поряд із Джейні Дікінсон, почуваючись явно незручно, постійно дивиться на годинник і кидає погляд на двері. Лів не уявляє, що скаже йому.

— Надто незвичайний дарунок, щоб приймати його, не знаючи, від кого.

— Що ж, шалений дарунок у шалені часи. Шкода, що вас там не було.

У судовій залі лунають стишені смішки. Маріанн Ендрюз злегка пританцьовує на місці. Лів здається, що жінка поховала в собі справжню артистку.

— А й справді. Ви прочитали всі щоденники вашої матері?

— О Господи, ні, — відповідає жінка. — Там записи за тридцять років праці. Ми… я… відшукала їх лише вчора ввечері, — вона кидає швидкий погляд на лави. — Але ми знайшли найважливіший уривок. Той, у якому мамі подарували картину. Ось чому я принесла його сюди, — жінка робить відчутний акцент на слові «подарували», мигцем дивлячись на Лів і киваючи до себе.

— Отже, ви ще не читали щоденника Луанн Бейкер за 1948 рік?

Настає коротка тиша. Лів відчуває, як Генрі тягнеться до своїх паперів.

Дженкс простягає руку, й адвокат передає йому аркуш.

— Мілорде, чи можу я попросити вас відкрити запис за одинадцяте травня 1948 року, під заголовком «Переїзд»?

— Що вони роблять? — Лів нарешті знов повертається думками до суду. Вона нахиляється до Генрі, який пильно продивляється сторінки.

— Шукаю, — пошепки відгукується він.

— У цьому місці Луанн Бейкер описує переїзд із Ньюарка в окрузі Ессекс до Седл-Рівер.

— Саме так, — каже Маріанн. — Седл-Рівер. Там я і зросла.

— Так… Як ви зараз побачите, вона змальовує переїзд у всіх подробицях. Вона згадує, як намагалася відшукати свої пательні, згадує весь жах перебування серед неспакованих коробок. Гадаю, нам усім це знайоме. Та, мабуть, найбільше нас зацікавить те, як вона походжала новим будинком, намагаючись… — він робить паузу, урочисто готуючись передати написане слово в слово: — «намагаючись знайти ідеальне місце для картини Лізл».

Лізл.

Лів бачить, як журналісти кидаються гортати свої записники. І з моторошним відчуттям розуміє, що вже знає це ім’я.

— Чорт, — лається Генрі.

Дженкс теж чудово знає це ім’я. Люди Шона Флагерті випередили їх. Мабуть, усією командою читали щоденники під час обідньої перерви.

— А зараз я хотів би привернути увагу вашої честі до реєстрів, які вела німецька армія протягом Першої світової війни. Комендантом, який квартирував у Сент-Перонні з 1916 року і який привів свої війська до «Червоного півня», був чоловік на ім’я Фрідріх Генкен, — він робить паузу, аби всі встигли усвідомити почуте. — Згідно з реєстром, комендант, розміщений на той час у тій місцевості, комендант, який захоплювався портретом дружини Едуарда Лефевра, і був той самий Фрідріх Генкен. А зараз я хотів би надати суду дані перепису населення в районі Берхтесґадену за 1945 рік. Колишній комендант Фрідріх Генкен оселився в цій місцевості після виходу на пенсію разом із дружиною Лізл. Лише за кілька вулиць від складського приміщення збірного пункту. Зазначено також, що його дружина помітно кульгала — внаслідок перенесеного в дитинстві поліомієліту.

І знов піднімається королівський адвокат.

— Це знов-таки не має прямого стосунку до справи.

— Містер і місіс Генкени. Ваша честь, ми стверджуємо, що комендант Фрідріх Генкен забрав картину з «Червоного півня» в 1917 році. Він приніс її додому, припустімо, всупереч волі дружини, яка мала всі підстави заперечувати проти настільки… ефектного зображення іншої жінки. Картина перебувала там до самої його смерті, після чого його дружина так сильно бажала її позбутися, що віднесла за кілька вулиць, туди, де, як вона знала, зберігалися мільйони інших картин і де вона неодмінно мала загубитись і більше ніколи нікому не потрапляти на очі.

Анджела Сільвер сідає.

Дженкс продовжує — він явно відчуває друге дихання:

— Міз Ендрюз, повернімося до спогадів вашої матері про ті часи. Чи не могли б ви зачитати наступний абзац? Будь ласка. Це — для протоколу — уривок із того самого запису. У ньому Луанн Бейкер, вочевидь, знаходить те, що вважає ідеальним місцем для «Дівчини», як вона називає картину.

Відколи я повісила її в передпокої, вона виглядає на своєму місці. Прямі сонячні промені її не торкаються, але м’яке світло з оберненого на південь вікна надає її кольорам особливого сяйва. Хай там як, вона має цілком щасливий вигляд.

Тепер, незнайома з материними словами, Маріанн читає дуже повільно. Вона кидає погляд на Лів, і в її очах угадується вибачення — наче вона вже зрозуміла, куди все це приведе.

Я забила гвіздки сама (коли це робить Говард, він неодмінно вивертає цілий шмат штукатурки завбільшки з кулак), та коли вже я зібралася повісити її, щось змусило мене перевернути картину і ще раз глянути на її зворотний бік. І я знов подумала про ту бідолашну жінку, про її сумне, озлоблене старе обличчя. І згадала дещо, про що зовсім забула після війни.

Я завжди вважала, що це дрібниця. Та коли Лізл простягла мені картину, вона швидко відсмикнула її, наче передумала. Потім стала щось терти на зворотному боці, наче намагаючись знищити це. Вона терла й терла, як шалена. Терла так сильно, що, мабуть, завдала собі відчутного болю.

Зала слухає в повній тиші.

Тож тепер, як тоді, я знову глянула на зворотний бік картини. І саме з цієї причини я питала себе, чи була ця бідолашна жінка при здоровому глузді, коли віддавала її. Адже скільки не дивись іззаду на картину, окрім назви там немає анічогісінько, лише змазаний слід від крейди.

Хіба не погано приймати щось у людини, яка несповна розуму? Я досі не знаю, що тут відповісти. Кажучи правду, в ті часи світ здавався настільки божевільним — з усім тим, що відбувалося в таборах, що змушувало дорослих чоловіків плакати, з моєю несподіваною вартою на захисті чужих цінностей на мільярд доларів — що стара Лізл, яка до крові стерла пальці об ніщо, виглядала цілком нормальною.

— Ваша честь, ми припускаємо, що все це, а також той факт, що Лізл не повідомила своє прізвище, чітко доводить, що хтось намагався приховати або навіть знищити будь-яку згадку про те, звідки взялася картина. Що ж, зусилля не пропали марно.

Він робить паузу, під час якої член його команди адвокатів перетинає залу суду і простягає йому аркуш. Прочитавши його, він глибоко вдихає і обводить очима аудиторію.

— Дані німецького перепису, які ми щойно отримали, демонструють, що невдовзі після прибуття до табору Штрьоен Софі Лефевр заразилась іспанським грипом. Невдовзі після того вона померла.

Крізь шум у вухах Лів чує його слова, і ті, наче удар, луною відгукуються в її тілі.

— Ваша честь, як ми почули в цьому суді, величезну несправедливість було вчинено проти Софі. І так само величезної несправедливості зазнали її нащадки. У неї відібрали її чоловіка, гідність і, нарешті, життя. Украли. А те єдине, що лишилось, — її портрет — згідно з усіма доказами, відібрав у її родини той самий чоловік, який завдав їй величезної кривди. Існує єдиний, хоч і запізнілий спосіб виправити цю кривду — картину має бути повернено родині Лефеврів.

Останніх слів вона майже не чує. Пол сидить, стиснувши голову долонями. Лів дивиться на Джейні Дікінсон, і коли їхні погляди перетинаються, майже без подиву розуміє: вона не єдина, для кого в цьому суді ставки більші за картину.