Настає довге мовчання.

— І ви збираєтесь віддати це місіс Голстон, — повільно промовляє вона.

— Я не впевнений, що це буде розумно. Через ці записи ми гарантовано програємо справу.

Її обличчя смутніє.

— Що ви маєте на увазі? Що не збираєтесь віддавати це їй?

— Саме це я й кажу.

Він нишпорить у кишені в пошуках ручки.

— Але якщо я залишу їх тут, ніщо ж не завадить вам передати їх їй, правда? — він записує номер і передає жінці. — Це її мобільний.

З хвилину вони дивляться одне на одного. І вона сяє, наче віднайшовши втрачену віру.

— Я зроблю це, містере Маккаферті.

— Міз Ендрюз…

— Маріанн. Заради всього святого.

— Маріанн, нехай це залишиться між нами. Боюся, що це буде недобре сприйняте в певних колах.

Жінка рішуче киває.

— Ви ніколи тут не були, юначе.

Наступна думка ніби приголомшує її.

— І ви навіть не хочете, щоб я розповіла місіс Голстон? Що це завдяки вам…

Він хитає головою, ховаючи ручку назад до кишені.

— Я вважаю: нехай усе йде як іде. Бачити її перемогу мені цілком досить.

Він нахиляється і цілує її в щоку.

— Найважливіший той, що за квітень сорок п’ятого. Записник із загнутим кутом.

— Квітень сорок п’ятого.

Від важкості щойно скоєного вчинку в нього мало не паморочиться в голові. Тепер ТПП й Лефеври програють справу. Мають програти, зважаючи на те, що він щойно побачив.

«Чи можна вважати зрадою те, що вчинено з благородною метою?»

Він хоче пити. Хоче ковток повітря. Чого-небудь.

«Я що, збожеволів?»

Він нічого не бачить, окрім обличчя Лів, на якому проступає полегшення. Він хоче бачити, як вона знову розпливеться в усмішці — широкій і повільній, наче здивованій усмішці.

Він бере свій піджак, віддає ключі і вже збирається йти. Але Маріанн торкається його ліктя, зупиняючи.

— Знаєте, я можу розповісти вам, як це — бути одруженою п’ять разів. І навіть про те, як потім залишатися друзями з усіма ще живими колишніми чоловіками, — вона перелічує щось на своїх шишкуватих пальцях. — Це буде троє.

Він чекає.

— Такий досвід може навчити всього, що треба знати про це чортове кохання.

Пол усміхається, але жінка ще не завершила. Вона продовжує тримати його за руку, і її хватка на диво міцна.

— Чого варто було б навчитися вам, містере Маккаферті, то це розуміння, що в житті є набагато важливіші речі, ніж вигравати.

Генрі зустрічає її біля задніх воріт будівлі суду. Він говорить із набитим ротом, з якого падають крихти булочки з шоколадом. Його обличчя рум’яне, слів майже не розібрати.

— Вона не віддасть це нікому, окрім вас.

— Що? Хто не віддасть?

— Вона біля парадного входу. Ходімо. Ходімо.

Перш ніж вона встигає ще щось сказати, Генрі швидким кроком веде її крізь лабіринт коридорів і кам’яних сходів у задній частині приміщення до поста охорони біля самого центрального входу. Маріанн Ендрюз чекає на неї біля загорожі. На ній фіолетове пальто, волосся перехоплене картатою стрічкою. Побачивши Лів, вона театрально зітхає з полегшенням.

— Господи, як же важко вас спіймати, — бурчить вона, простягаючи ранець, від якого пахне цвіллю. — Телефонуєш вам, телефонуєш.

— Пробачте, — Лів здивовано кліпає очима. — Я більше не відповідаю на телефонні дзвінки.

— Тут усе, — Маріанн показує на журнал. — Усе, що вам треба. Квітень 45-го.

Лів спантеличено дивиться на старі записники у неї в руках. А потім, не вірячи, підіймає очі.

— Усе, що мені треба?

— Картина, — невдоволено нагадує літня жінка. — Заради всього святого, дитино! Звісно ж, не рецепт креветкового супу.

Далі події розгортаються стрімко. Генрі біжить до кімнати судді й просить короткої перерви. Сторінки журналів копіюються, окремі рядки підкреслюються, зміст їх, згідно з законом про розкриття інформації, надсилається адвокатам Лефеврів. Лів і Генрі сидять у кутку, переглядаючи позначені сторінки, доки Маріанн без упину вихваляється, що завжди знала: її мати не злодійка, а клятий містер Дженкс нехай собі втопиться в окропі.

Молодший адвокат приносить каву й сендвічі. Від напруження в животі Лів не відчуває жодного апетиту, тож їжа так і лишається неторканою в паперових пакетах. Дівчина дивиться в журнал і не може повірити, що цей потріпаний записник містить розв’язання всіх її проблем.

— То що ви думаєте? — питає вона, коли Анджела Сільвер і Генрі завершують радитися між собою.

— Я думаю, це можна назвати доброю новиною, — обережно каже він, але усмішка виказує його переможний настрій.

— Виглядає цілком зрозуміло, — каже Анджела. — Якщо ми зможемо довести, що останні дві передачі картини не містили складу злочину, а стосовно першої докази є неповними, то ми, як то кажуть, знову в грі.

— Дуже вам дякую, — каже Лів, досі не наважуючись повірити, що справа набула такого несподіваного повороту. — Дякую вам, міз Ендрюз.

— О, я в не меншому захваті, — каже Маріанн, вимахуючи в повітрі цигаркою. Ніхто не сказав їй, що тут не палять. Вона нахиляється вперед і кладе кістляву руку на коліно Лів. — А ще він знайшов мою улюблену сумочку.

— Перепрошую?

Усмішка літньої жінки стає невпевненою, і та береться за переколювання брошки.

— О, нічого. Не звертайте на мене уваги.

Лів не зводить погляду з жінки, і легкий рум’янець на її обличчі поступово блякне.

— Хіба ви не хочете цих сендвічів? — бадьорим тоном питає Маріанн.

Дзвонить телефон.

— Добре, — каже Генрі, поклавши слухавку. — Усі в порядку? Міз Ендрюз… ви готові зачитати кілька з цих свідчень на суді?

— Якраз поклала в сумочку свої найкращі окуляри для читання.

— Добре, — Генрі глибоко вдихає. — Тоді нам час повертатися туди.

30 квітня 1945 року

Що ж, сьогоднішній день обернувся зовсім не тим, чого я очікувала. Чотири дні тому підполковник Дейнз сповістив мене, що я можу разом з ними поїхати до концентраційного табору Дахау. Він непоганий хлопець, цей Дейнз. Спочатку він ставився до «писак» дещо зверхньо, як майже всі вони, та відколи я разом зі «Screaming Eagles» висадилася на Омаха-Біч і він збагнув, що я не якась недосвідчена домогосподарка і з’явилася сюди не по рецепти тістечок, його трохи відпустило. Тепер мене звуть почесним членом бригади 102-ї повітряно-десантної дивізії й кажуть, що коли на мені їхня нарукавна пов’язка, то я одна з них. Тож угода така: я прямую разом з ними до табору, пишу статтю про ув’язнених, можливо, беру в них кілька інтерв’ю щодо умов утримування, а потім підшиваю до справи. З радіо WRGS також просили зробити невеличкий репортаж, тож я запаслася плівкою і стала чекати.

І ось о шостій ранку я стояла вже готова, з пов’язкою на рукаві, майже в повному порядку. І мимоволі вилаялася, коли він зайшов, не постукавши.

— Як же ж так, підполковнику, — пожартувала я, укладаючи волосся. — Ви ніколи не казали, що я вам небайдужа.

Це в нас такий жарт. Він, у свою чергу, полюбляє казати, що в нього є пара похідних чобіт, старших за мене.

— Плани змінилися, крихітко, — каже підполковник. Він палить цигарку, і це на нього не схоже. — Я не можу взяти тебе.

Мої руки так і завмирають біля голови.

— Ви що, мене розігруєте? Редактор «Реджистера» дуже розраховує на цю статтю. Він виділив під неї дві шпальти без жодної реклами.

— Луанн, це… це за межами того, що ми очікували побачити. У мене наказ: до завтра нікого туди не впускати.

— Ой, облиште.

— Серйозно, — він притишив голос. — Ти знаєш, що я взяв би тебе з собою. Але, слухай, ти б не повірила, що ми бачили там учора… Я всю ніч заснути не міг, і хлопці теж. Старі жінки, діти блукають там, наче… Я маю на увазі, маленькі діти… — він хитає головою і відводить погляд. Він кремезний чоловік, Дейнз, але, присягаюсь, у цю мить він готовий був розплакатися, мов дитина. — А зовні потяг, і в ньому трупи… тисячі трупів… Це не по-людськи. Точно тобі кажу.