— Як уже було задокументовано, протягом військових часів постійно траплялися події, які лишалися незафіксованими. Ми чули експертну думку, згідно з якою існують твори мистецтва, що ніколи не значилися серед викрадених під час війни, але згодом виявлялися такими.
— Мілорде, якщо мій учений друг стверджує, що «Дівчина, яку ти покинув» була викраденим твором мистецтва і зберігалася в Берхтесґадені, то обов’язок довести це все одно покладений на позивачів. Насамперед — навести безсумнівні докази того, що картина справді перебувала там. Наразі переконливих свідчень, що вона становила частину Ґерінґової колекції, немає.
Дженкс хитає головою.
— Як відомо з власних слів Девіда Голстона, під час купівлі картини донька Луанн Бейкер розповідала йому, що її мати придбала її в Німеччині в 1945 році. Вона не змогла надати жодних документів щодо походження картини, а він недостатньо знав про ринок мистецтва, щоб наполягати на цих документах. Виглядає просто надзвичайним, що картина, яка зникла з Франції за часів німецької окупації і яку, згідно з документальними свідченнями, дуже прагнув мати німецький комендант, згодом опинилася в домі жінки, яка щойно повернулася з Німеччини, і в її свідченнях зафіксовано, що вона привезла з цієї подорожі цінний сувенір і більше ніколи туди не поверталася.
У судовій залі панує тиша. В одному з рядів темноволоса жінка в лаймово-зеленому одязі стривожено нахиляється вперед, учепившись своїми великими вузлуватими руками в спинку сидіння перед собою. Лів питає себе, де могла бачити її раніше. Жінка співчутливо хитає головою. Чимало літніх людей на глядацьких місцях: як багато з них особисто пам’ятають цю війну? Скільки з них втратили власні картини?
Аджела Сільвер звертається до судді:
— Знов-таки, мілорде, справи це не стосується. У цій статті немає чітких посилань на будь-яку картину. Сувеніром, як його називають, міг бути звичайний солдатський значок або ще якась дрібничка. Цей суд має виносити рішення, спираючись лише на свідчення. І в жодному зі свідчень автор не посилається саме на цю картину.
Анджела Сільвер сідає.
— Чи можемо ми викликати Маріанн Ендрюз?
Жінка в лаймово-зеленому важко підіймається з місця і прямує до трибуни. Склавши клятву, вона озирається навколо, кліпаючи очима. Вона так міцно стискає сумочку, що завеликі кісточки її пальців біліють. Лів здригається, згадавши, де бачила її раніше: на розпеченій сонцем вуличці в Барселоні майже десять років тому. Тільки тоді її волосся було білявим, а не чорним, як воронове крило. Маріанн Джонсон.
— Місіс Ендрюз, ви єдина донька Луанн Бейкер.
— Міз Ендрюз. Я вдова. І — так, я її єдина донька.
Лів пригадує цей сильний американський акцент.
Анджела Сільвер указує на картину.
— Міз Ендрюз. Чи впізнаєте ви картину — копію картини — яка знаходиться перед вами в залі суду?
— Звичайно, впізнаю. Ця картина висіла в нашій вітальні все моє дитинство. Вона називається «Дівчина, яку ти покинув», і її автор — Едуард Лефевр.
У її вустах це звучить як «Ле Фівер».
— Міз Ендрюз, чи ваша мати коли-небудь розповідала вам про сувенір, який згадується в її статті?
— Ні, мем.
— І ніколи не казала, що то була картина?
— Ні, мем.
— А вона коли-небудь згадувала, звідки взялася ця картина?
— Не в розмовах зі мною, ні. Я лише хочу сказати: ніколи, нізащо мама не взяла б ту картину, якби гадала, що вона належить жертві концентраційних таборів. Не така вона була людина.
Суддя нахиляється вперед.
— Міз Ендрюз, ми мусимо залишатися в межах того, що знаємо напевне. Ми не можемо приписувати жодних мотивів вашій матері.
— А здається, наче всі тут тільки це й роблять, — жінка фиркає. — Ви не знали її. Вона вірила в принцип чесної гри. Сувенірами, які вона тримала, були всілякі речі на кшталт висушених голів, старих пістолетів чи автомобільних номерів. Те, про що ніхто не став би турбуватися, — вона замислюється на хвилину. — Гаразд, висушені голови комусь належали, але, закладаюся, колишні власники ніколи не просили їх назад. Правильно кажу?
Залою прокочується хвиля сміху.
— Вона насправді була дуже засмучена тим, що відбувалося в Дахау. Роками по тому вона ледь здатна була говорити про це. Я знаю, вона нічого б не взяла, якби гадала, що це може згодом завдати душевного болю комусь із цих нещасних.
— Отже, ви не вірите, що ваша мати привезла цю картину з Берхтесґадену?
— Моя мати в житті не взяла чужого. Вона завжди сплачувала за все. Ось такою людиною вона була.
Дженкс підіймається з місця.
— Усе це дуже добре, міз Ендрюз, але ви самі стверджували, що не маєте жодного уявлення про те, як ваша матір придбала цю картину, так?
— Як я вже казала, я знаю, що моя мати була не злодійка.
Лів стежить за суддею, який щось пише у своєму нотатнику. Вона бачить, як скривилася Маріанн Ендрюз, слухаючи, як просто в її присутності руйнують репутацію її матері. Вона дивиться на Джейні Дікінсон, що, майже не приховуючи торжества, усміхається братам Лефеврам. Дивиться на Пола, який схилився вперед, склавши руки на колінах, наче під час молитви.
Лів озирається на репродукцію картини, і на душі стає по-новому тяжко — наче хтось накрив її важкою ковдрою, затуливши від світла.
— Хей, — кличе вона, заходячи до себе. Зараз пів на п’яту, але ніщо не виказує присутності Мо. Вона проходить до кухні й знаходить на столі записку: «Пішла до Раніка. Буду завтра. Мо».
Записка падає, Лів легко зітхає. Вона так звикла до Мо, яка постійно тиняється будинком, — до звуку її кроків, віддаленого бурмотіння, шуму води у ванній, запаху їжі, що розігрівається в духовці. Зараз будинок здається порожнім. Ще більш порожнім, ніж до появи Мо.
Останнім часом Мо дещо віддалилася. Лів питає себе, чи здогадалася вона, що сталося після Парижа. І це, як завжди, навертає її на думки про Пола.
Але зараз небагато користі від таких думок.
Пошти немає, окрім реклами вбудованих кухонь і двох рахунків.
Вона знімає пальто і робить собі горнятко чаю. Телефонує батькові, якого немає вдома. Його гучний голос на автовідповідачі закликає її залишити своє ім’я і номер.
— Неодмінно! Ми будемо ЩАСЛИВІ чути вас!
Вона вмикає радіо, але музика надто дратує її, а новини лише наганяють депресію. Виходити в інтернет вона не хоче: нових пропозицій роботи, швидше за все, немає, а перспектива натрапити на чергову згадку про суд лякає її. Вона не хоче, щоб ненависть мільйонів людей, вихлюпнута на екран, людей, які зовсім її не знають, заповнила її думки.
Вона не хоче виходити на вулицю.
«Ну ж бо, — відчитує вона себе. — Ти сильніша за все це. Подумай, що випало здолати Софі».
Лів вмикає музику, аби лише розбити гнітючу тишу. Закладає білизну до пральної машини, щоб створити видимість нормального хатнього життя. А тоді знов помічає стос конвертів і паперів, на які не звертала уваги останні два тижні, підсуває стілець і починає уважно проглядати їх.
Рахунки вона складає посередині, останні попередження — праворуч. Ліворуч лягає все, що не потребує термінової уваги. Банківські повідомлення вона ігнорує. Окремий стос складають повідомлення від адвокатів.
Перед нею лежить великий нотатник, у якому Лів веде колонку цифр. Вона методично просувається списком, додаючи суми й віднімаючи їх, підраховуючи і відзначаючи результати на полях сторінки. Потім знов сідає на стілець, оточена темрявою неба, і довгий час дивиться на цифри.
Нарешті вона нахиляється вперед, розсіяно вдивляючись у небосхил. Надворі темно, немов опівночі, та коли вона дивиться на годинник, немає навіть шостої. Вона вдивляється в рівні, бездоганні лінії Девідового творіння, величезний окреслений ними простір неба — хоч під яким кутом дивись. Бачить стіни з термічного скла, перекладеного листами надтонкого ізоляційного матеріалу з Каліфорнії й Китаю — аби в домі завжди було спокійно і тепло. Дивиться на молочно-білу бетонну стіну, на якій одного разу вивела маркером: «А ЧИ НЕ ПІТИ Б ТОБІ ДО БІСА?», коли вони з Девідом посварилися через її неохайність у перші дні їхнього шлюбу. Попри всі зусилля і кілька засобів для видалення, за певних атмосферних умов досі можна було бачити примарні контури цих слів. Вона дивиться в небо, чітко видиме принаймні крізь одну чисту стіну в кожній кімнаті, завдяки чому постійно здавалося, ніби Скляний будинок висить у повітрі, високо над залюдненими вулицями.
