Німці ніколи не заходили до нашого бару, хіба що з метою реквізицій. Зазвичай вони відвідували бар «Блан» у верхній частині міста, який був місткішим і, мабуть, привітнішим. Ми завжди ясно давали зрозуміти, що окупаційним військам у нас не раді. Я питала себе, що вони заберуть у нас цього разу. Якщо в барі поменшає чашок і тарілок, доведеться просити відвідувачів ділитися ними між собою.
— Мадам Лефевр.
Я кивнула йому, відчуваючи на собі погляди відвідувачів.
— Було вирішено, що деякі з наших офіцерів харчуватимуться у вас. У барі «Блан» бракує місця, щоб створити зручні умови для новоприбулих.
Лише тепер я змогла добре його роздивитися. Він був старший, ніж я гадала. Можливо, йому було далеко за сорок, хоча важко про це судити, коли бачиш перед собою військового. Усі вони виглядають старшими, ніж є.
— Боюся, що це неможливо, Herr Kommandant, — сказала я. — У цьому готелі не подавали їжу більш ніж півтора року. У нас ледь вистачає харчів, щоб прогодувати нашу маленьку родину. Ми не маємо можливості обслуговувати ваших людей на тому рівні, якого вони потребуватимуть.
— Мені це добре відомо. З початку наступного тижня ви будете забезпечені достатньою кількістю провізії. Я очікую від вас, що ви готуватимете офіцерам належні страви. Я розумію, що колись цей готель був вишуканим закладом, і впевнений, що це в межах ваших можливостей.
За спиною глибоко вдихнула моя сестра. Я знала, що ми обидві почуваємося так само. Тваринний страх перед присутністю німців у нашому маленькому готелі відступав перед думкою, що місяцями затьмарювала будь-яку іншу: їжа. Будуть залишки. Кістки, з яких можна зварити міцний бульйон. Будуть смачні запахи, крадькома відкушені шматочки, додаткові грами провізії, таємно зрізані скибочки м’яса й сиру.
І все одно.
— Не впевнена, що наш бар вам підійде, Herr Kommandant. У нас тут бракує вигод.
— Я сам вирішуватиму, де моїм людям зручно. А ще я хотів би оглянути ваші кімнати. Можливо, я розміщу тут кількох моїх людей.
Я чула, як старий Рене буркоче:
— Sacre bleu![12]
— Я залюбки покажу вам кімнати, Herr Kommandant. Але ви переконаєтеся, що ваші попередники нам мало що залишили. Ліжка, ковдри, завіси, навіть мідні труби під раковинами тепер у власності німців.
Я знала, що ризикую розлютити його, адже привселюдно заявила, буцімто комендант необізнаний з діями власних підлеглих, і коли йдеться про стан речей у нашому місті, його розумність підводить. Але мені було конче важливо, щоб мої земляки бачили мене впертою й непоступливою. Приймаючи в барі німців, ми з Елен автоматично ставали мішенню для пліток, злого поговору. Тож важливо було, аби люди бачили: ми зробили все можливе, щоб їх віднадити.
— Ще раз, мадам: я вирішуватиму, чи підходять нам ваші кімнати. Будь ласка, покажіть мені їх.
Він знаком наказав своїм людям лишатися в барі. Я знала, що тут пануватиме тиша, доки вони не підуть.
Розправивши плечі, я повільно рушила до коридору, на ходу виймаючи ключі. Я відчувала, як усі присутні дивляться мені вслід, чула шелест власної спідниці і важкі кроки німця за спиною. Відімкнула двері до головного коридору (я тримала все під замком: нерідко французькі злодії цупили те, що не встигли реквізувати німці).
У цій частині будинку пахло сирістю й пліснявою. Минуло кілька місяців відтоді, як я була тут востаннє. Ми мовчки піднялися сходами. Я була вдячна комендантові, що він тримався за кілька кроків позаду. Нагорі я затрималася, чекаючи, доки він увійде до коридору, а тоді відімкнула першу кімнату.
Був час, коли сльози наверталися від самого лише теперішнього вигляду готелю. Колись Червона кімната була гордістю «Червоного півня». Спальня, у якій я й моя сестра провели кожна свою шлюбну ніч, кімната, у якій мер розміщував заїжджих високопосадовців. Тут стояло величезне ліжко з чотирма стовпчиками, забране криваво-червоними гобеленами. З широкого вікна відкривався вид на наші сади. Килим був з Італії, меблі з cha^teau[13] в Ґасконі, а покривало темно-червоного шовку — з Китаю. А ще тут були позолочена люстра й величезний мармуровий камін, у якому покоївка щоранку запалювала вогонь і підтримувала до ночі.
Я відімкнула двері, відступивши назад, щоб німець міг увійти. Кімната була порожня, якщо не рахувати триногого стільця в кутку. Паркетні дошки позбулися килима і лежали сірі під товстим шаром пилу. Ліжко давно зникло, як і фіранки, — серед перших речей, украдених, коли німці захопили місто. Мармуровий камін видерли просто зі стіни. З якої причини, не знаю: навряд чи хтось міг знайти йому застосування. Гадаю, Беккер просто хотів деморалізувати нас, забравши всі гарні речі з нашого будинку.
Він зробив крок у кімнату.
— Дивіться під ноги, — попередила я. Він глянув униз, а тоді побачив: самий куток кімнати, звідки минулої весни намагалися обдерти паркет на дрова. Будинок був збудований на совість, паркет виявився прибитим надто міцно, і за кілька годин вони здалися, вилучивши лише три довгі дошки. І тепер на їхньому місці чорним «О» на знак протесту зяяла діра, крізь яку виднілися балки.
Хвилину комендант стояв, роздивляючись підлогу. Потім підняв голову й роззирнувся навколо. Ніколи раніше я не лишалася в кімнаті наодинці з німцем, і моє серце шалено калатало. Я відчувала від нього тонкий запах тютюну, бачила плями від дощу на його формі. Я дивилася ззаду на його шию, злегка перехопивши пальцями ключі, готова вдарити його озброєним кулаком, коли б він лише подумав на мене напасти. Я стала б не першою жінкою, якій довелося обороняти свою честь.
Але він обернувся до мене.
— Вони всі в такому поганому стані? — спитав він.
— Ні, — відповіла я. — Решта ще гірші.
Він так довго свердлив мене поглядом, що я ледь не почервоніла. Але я не могла дозволити цьому чоловікові залякати мене. Я стояла з гордо піднятим підборіддям і незворушно дивилася на нього, на його коротко підстрижене волосся, у якому пробивалася сивина, у прозорі блакитні очі, що вивчали мене з-під гостроверхої каски.
Нарешті він розвернувся і пройшов повз мене вниз сходами і до коридору в задній частині будинку. Він різко зупинився, вдивляючись у мій портрет, двічі моргнув, немов лише зараз помітив, що я перевісила його.
— Я пришлю кого-небудь повідомити вас, коли очікувати на першу партію продуктів, — сказав він. А тоді швидко пройшов крізь двері до бару.
3
-Ви мали сказати «ні», — тицьнула мені в плече кістлявим пальцем мадам Дюран. Я так і підстрибнула. На ній був білий чепчик з оборками й вицвіла блакитна плетена гачком пелерина, приколота на плечах. Ті, хто скаржився на брак новин відтоді, як нам заборонили газети, очевидно, ніколи не перетиналися з моєю сусідкою.
— Що?
— Годувати німців! Ви мали сказати «ні».
Ранок був морозний, і я обгорнула обличчя шаликом під самі очі. Довелося трохи відсунути його, щоб відповісти.
— Я мала сказати «ні»? І ви теж скажете «ні», коли вони схочуть зайняти ваш дім, так, мадам?
— Ви й ваша сестра молодші за мене. Ви маєте сили, щоб протистояти їм.
— На жаль, мені бракує артилерійського батальйону. Що, на вашу думку, я мала робити? Забарикадуватися з іншими всередині й закидати німців чашками та каструлями?
Вона продовжувала сварити мене, доки я відчиняла двері, щоб пропустити її вперед. У булочній уже не пахло, як у булочній. Приміщення досі зберігало тепло, але аромати багетів і круасанів давно зникли. Ця дрібниця наганяла на мене сум щоразу, як я переступала поріг цієї крамниці.
— Клянусь, я не розумію, куди котиться ця країна. От бачив би лише ваш батько, що в його готелі приймають німців… — Очевидно, мадам Лув’є вже поінформували. Вона з осудом затрясла головою, а я тим часом попрямувала до прилавка.