— З вами все гаразд? — спитав він, узявши її під лікоть.

— Це все власник будинку. Він викидає речі моєї матері. Я постійно кажу йому, що мені нема куди їх покласти.

— А де ваша мати?

— Вона померла. Я приїхала сюди, щоб передивитися її майно, а він каже, що речі треба вивезти сьогодні. Ці люди просто скидають усе на вулицю, а я гадки не маю, що з цим робити.

Лів пригадує, як Девід узяв клопіт на себе, як сказав їй відвести жінку до кафе через дорогу, як умовляв працівників іспанською мовою, доки американка, чиє ім’я було Маріанн Джонсон, сиділа й пила воду з льодом, тривожно позираючи на той бік вулиці. Жінка зізналася, що прилетіла лише вранці й сама не знає, за що хапатися.

— Мені дуже шкода. Коли померла ваша мати?

— О, три місяці тому. Я знаю, треба було діяти раніше. Але так важко цим займатися, коли не розмовляєш іспанською. А я мала доправити її тіло додому для поховання… Я щойно розлучилася, тож довелося робити все самій…

У неї великі білі кісточки пальців, а на самих пальцях красується строката низка пластикових перснів. Її волосся перехоплене бірюзовою стрічкою з огірковим візерунком, і жінка постійно торкається її, наче від того заспокоюючись.

Девід розмовляв із чоловіком — певно, власником будинку. Спочатку той зустрів його вороже, але тепер, за десять хвилин по тому, чоловіки тепло потискали руки. Невдовзі Девід уже сидів із ними за столиком. Він казав, що жінка має відібрати речі, які бажає зберегти, і в нього є телефон транспортної компанії, яка спакує для неї ці речі й відішле додому. Господар погодився залишити їх у будинку до завтра. Решту можуть забрати перевізники і позбутися їх за невелику плату.

— Вам вистачає грошей? — тихо спитав він. Доброю був людиною.

Маріанн Джонсон ледь не плакала від вдячності. Вони допомогли їй перенести речі, складаючи їх ліворуч або праворуч — залежно від того, що вона хотіла зберегти. І доки за вказівками жінки вони обережно переставляли предмети вбік, Лів стала придивлятися до речей на тротуарі. Серед них була друкарська машинка «Корона» і величезні альбоми вицвілих газетних аркушів у шкіряних обкладинках.

— Мама була журналісткою, — пояснила жінка, дбайливо складаючи їх на кам’яній сходинці. — Її звали Луанн Бейкер. Пам’ятаю, як вона працювала з ними, коли я була ще маленькою.

— А це що? — Лів показала на маленький коричневий предмет. Хоча вона не могла роздивитися його, не підійшовши ближче, щось усередині неї здригнулося. Їй здалося, що вона бачить зуби.

— А, оте. Це мамині висушені голови. Колись вона їх просто колекціонувала. Там іще десь має валятися нацистський шолом. Як гадаєте, музей їх прийме?

— Ви неабияк розважитесь, везучи їх крізь митницю.

— О Господи. А може, просто лишити їх на вулиці й утекти, — вона зупинилася, щоб витерти чоло. — Оце так спека! Я зараз помру.

А тоді Лів побачила картину. Прихилений до стільця, цей портрет навіть серед гамору й хаосу притягував погляд. Вона схилилась і обережно повернула картину до себе. З побитої золоченої рами на неї дивилася дівчина з іскоркою виклику в очах. Розкішні хвилі золотаво-рудого волосся спадали на плечі, а легка усмішка надавала обличчю гордовитого і водночас трохи інтимного виразу. Якоїсь сексуальності.

— Вона схожа на тебе, — видихнув Девід у неї за спиною. — Ти виглядаєш точнісінько так само.

У Лів було не руде, а біляве, до того ж коротке волосся. Але вона зрозуміла його з півслова. Молодята обмінялися поглядами, і все навколо наче потьмяніло.

Девід обернувся до Маріанн Джонсон.

— Хіба ви не хочете залишити її в себе?

Жінка випросталася, краєм ока глянувши на нього.

— О, ні. Не думаю.

Девід притишив голос.

— А чи дозволите мені викупити її у вас?

— Викупити? Беріть її задарма. Це найменше, що я можу зробити для вас після того, як ви порятували моє нікчемне життя.

Але він відмовився. Вони стояли на тротуарі й вели між собою кумедний торг: Девід пропонував їй більшу суму, ніж її влаштовувала. Нарешті Лів, зайнята перебиранням купи одягу, озирнулася й побачила, як вони тиснуть руки. Ціну було узгоджено.

— Я би з радістю вам її подарувала, — казала вона, доки Девід відраховував купюри. — Правду кажучи, мені вона ніколи особливо не подобалася. Завжди здавалася якоюсь пихатою. У дитинстві я гадала, що вона мене дражнить.

З настанням вечора вони пішли, залишивши їй номер телефону Девіда. Тротуар перед порожнім будинком було розчищено, і Маріанн Джонсон збирала свої речі, щоб повернутися до готелю. Вони йшли крізь важке спекотне повітря. Обличчя Девіда сяяло, наче він знайшов великий скарб, і він із трепетом притискав до себе картину — як пізніше того ж вечора пригортав Лів.

— Це буде мій весільний подарунок тобі, — сказав він. — Я ж ніколи нічого тобі не дарував.

— А я гадала, ти не хочеш, аби щось порушувало чисті лінії твоїх стін, — піддражнила його Лів.

Вони зупинилися посеред людної вулиці й ще раз підняли її, аби роздивитися. Вона пам’ятає свою шию, обгорілу на сонці, і пил, що ледь помітним шаром осів на її плечах. Спекотні вулиці Барселони, вечірнє сонце — усе, наче в дзеркалі, відбивалося в його очах.

— Гадаю, що правила можна й порушувати заради того, що по-справжньому любиш.

— Отже, ви з Девідом чесно придбали цю картину? — питає Крістен. І змовкає, щоб ляснути по руці підлітка, який копирсається в холодильнику. — Ні. Ніякого шоколадного мусу. А то потім вечерю не їстимеш.

— Так. Мені навіть вдалося відшукати розписку.

Розписка лежала у неї в сумці: обтріпаний папірець, вирваний із задньої частини журналу. «Отримано з подякою за портрет, можл. назва якого — “Дівчина, яку ти покинув”. 300 франків — Маріанн Бейкер (міс)».

— Отже, вона твоя. Ти її придбала, в тебе є розписка. От і кінець справі. Тасмін? Скажеш Джорджу, що вечеря за десять хвилин?

— Хотілось би так думати. А жінка, в якої ми її купили, казала, що її мати півстоліття зберігала цю картину в себе. Вона навіть не хотіла продавати її нам — хотіла просто подарувати. Це Девід наполіг, щоб вона взяла гроші.

— Знаєш, уся ця історія — суцільний анекдот, — Крістен кидає перемішувати салат і здіймає руки вгору. — Я маю на увазі — де взагалі їй край? Якщо ти придбала будинок, а земля, на якій він стоїть, була кимось загарбана ще в Середньовіччя, то одного дня до тебе прийдуть вимагати й будинок теж? А ми маємо віддати мою діамантову каблучку, бо, бач, цей діамант може мати сумнівне африканське походження? Заради Бога, це ж Перша світова війна. Події майже сторічної давнини. Часом наша правова система заходить надто далеко.

Лів відкидається на стільці. Удень, тремтячи від шоку, вона зателефонувала Свенові, і той сказав приїжджати до них увечері. Він був обнадійливо спокійним, коли вона розповіла йому про лист, а читаючи його, лише знизав плечима.

— Це, мабуть, якась нова форма нав’язування адвокатських послуг. Усе це звучить дуже сумнівно. Я все перевірю — але на твоєму місці я б не хвилювався. У тебе є розписка, ти придбала її на законних підставах, тож, гадаю, уся ця справа не має шансів у суді.

Крістен ставить миску салату на стіл.

— Хто взагалі цей художник? Оливки любиш?

— Вочевидь, його звуть Едуард Лефевр. Але підпису немає. І — так, дякую.

— Я хотіла тобі сказати… стосовно того, про що ми говорили востаннє.

Крістен дивиться на доньку й випроваджує її за двері.

— Іди, іди, Тасмін. У мами серйозна розмова.

Лів чекає, доки, невдоволено озирнувшись, Тасмін іде з кімнати.

— Я про Роджа.

— Про кого?

— Маю погану новину. — Вона кривиться й нахиляється над столом. Глибоко, по-театральному набирає повітря в груди. — Я хотіла розповісти минулого тижня, але не знайшлася, що казати. Бачиш, він вирішив, що ти страшенно мила, але, боюся, ти… ну… ти не в його смаку.

— Що?

— Насправді він шукає когось… молодшого. Мені шкода. Я просто подумала, що ти маєш знати правду. Мені нестерпно було думати, що ти сидиш і чекаєш його дзвінка.