— Але ти не хочеш.

— Це буде… наче зрада.

— Що ж, я розумію, чому ти не хочеш їхати звідси, — каже він. — Тут гарно. І так тихо, — він знову дивиться вгору. — Вау. Сама тільки можливість знести дах, щойно тобі заманеться…

Вона трохи вивільняється з його обіймів — лише настільки, щоб повернути обличчя до довгого вікна. Її голова продовжує спочивати на згині його плеча.

— Іноді вранці я люблю дивитися, як пливуть баржі в напрямку Тауерського мосту. Глянь-но. Якщо світла вдосталь, ріка ніби струмує золотом.

— Струмує золотом, ага?

Вони замовкають. Кімната тим часом делікатно наповнюється світлом. Вона дивиться вздовж ріки, спостерігаючи, як та потроху осяюється світлом, наче нить у її майбутнє.

«Усе гаразд? — питає вона себе. — Чи дозволено мені бути настільки ж щасливою знову?»

Пол так довго мовчить, що вона думає, чи не заснув він нарешті. Та, озирнувшись, вона бачить його погляд, прикутий до стіни навпроти. Він дивиться на «Дівчину, яку ти покинув», чиї контури ледь проступають у світанковому присмерку. Жінка перевертається на бік і не зводить із нього очей. У кімнаті стає світліше, а він усе не відриває непорушного погляду від картини.

«Він розуміє її», — думає Лів. І припливає почуття — безсумнівна щира радість.

— Подобається?

Він ніби не чує.

Вона знову пригортається до нього, припавши обличчям до його плеча.

— За кілька хвилин її кольори буде видно чіткіше. Вона називається «Дівчина, яку ти покинув». Чи принаймні ми… я… гадаю, що вона так називається. Так написано чорнилом на звороті рами. Вона… моя улюблена річ у цьому будинку. А якщо чесно, то в цілому світі, — вона робить паузу. — Девід подарував мені її в наш медовий місяць.

Пол мовчить. Вона проводить пальчиком угору по його руці.

— Знаю, звучить безглуздо, але після його смерті я не хотіла ні в чому брати участі. Тижнями просиджувала тут, нагорі. Я… я не хотіла бачити інших людей. І навіть коли було по-справжньому тяжко, я знаходила щось у виразі її обличчя… Це було єдине обличчя, яке я могла бачити поряд. Вона була для мене як нагадування, що я витримаю, — Лів глибоко зітхає. — А потім, коли з’явився ти, я збагнула, що вона нагадувала мені ще про дещо. Про дівчину, якою я колись була. Яка не переймалася щомиті. Яка вміла розважатися і просто… робила щось. Дівчину, якою я прагну стати знов.

Він продовжує мовчати.

Уже забагато сказано. Єдине, чого вона бажає тепер, — це щоб Пол притулився до неї обличчям. Відчути на собі тягар його тіла.

Але він не промовляє ні слова. Лів чекає хвилину, а потім каже, аби лише порушити тишу:

— Мабуть, це звучить як дурість… бути настільки прив’язаною до картини…

Коли він повертає до неї обличчя, вона бачить на ньому дивний, напружений і застиглий вираз. Навіть присмерк цього не приховує. Він ковтає клубок у горлі.

— Лів… як тебе звати?

Вона робить невдоволене обличчя.

— Лів. Ти ж зна…

— Ні. Твоє прізвище.

Вона кліпає очима.

— Голстон. Моє прізвище Голстон. О. Здається, ми ніколи…

Вона не може збагнути, куди веде ця розмова. Вона хоче відволікти його від картини. І раптом розуміє, що блаженний настрій випарувався і його місце посіло якесь дивне відчуття. Коханці лежать поряд у мовчанні, яке стає все більш гнітючим.

Він підносить руку до голови.

— Гм… Лів? Нічого, якщо я піду? Я… маю деякі справи по роботі, які треба владнати.

Їй наче подих перехоплює. Знадобилася мить, щоб повернути собі дар мови, і коли вона заговорює, її голос лунає високо, немов чужий.

— О шостій ранку?

— Так. Вибач.

— О, — вона знову моргає. — Так. Добре.

Він вибирається з ліжка й починає вдягатися. Наче в тумані вона дивиться, як він натягує й застібає штани, з яким лютим завзяттям одягає сорочку. Одягнувшись, він обертається і після секундного вагання нахиляється й недбало цілує її в щоку. Мимоволі вона натягує ковдру до підборіддя.

— Ти впевнений, що не хочеш поснідати?

— Ні. Я… мені дуже шкода, — уже не посміхаючись, каже він.

— Гаразд.

Він усе ніяк не піде. Гірке відчуття образи, наче отрута, розливається її венами.

Уже стоячи на порозі, він ледь наважується глянути їй в обличчя. Лише хитає головою, наче намагаючись відігнати нав’язливу муху.

— Гм… Послухай. Я… я тобі зателефоную.

— Гаразд, — вона намагається говорити незасмученим голосом. — Будь-коли.

І коли за ним зачиняються двері, вона подається вперед:

— Успіхів тобі на роботі…

Не вірячи власним очам, вона дивиться туди, де він щойно був, і її фальшиво бадьорі слова луною розходяться в мовчазному будинку. І в крихітне віконце, яке зумів відчинити в її душі Пол Маккаферті, потроху заповзає порожнеча.

В офісі, як він і очікував, немає ні душі. Він поштовхом розчиняє перед собою двері. Старі флуоресцентні лампи під стелею моргають, прокидаючись до життя, а він прямує до свого кабінету. Опинившись у себе, він починає ритися в купах файлів і тек на своєму столі, не звертаючи уваги на папери, що розлітаються по підлозі, — аж доки знаходить те, що шукав. Потім він запалює настільну лампу і кладе перед собою ксерокопію журнальної статті, розгладжуючи долонями.

— Тільки б мені помилитися, — шепоче він. — Будь ласка, нехай це все виявиться помилкою.

Стіну Скляного будинку видно лише частково, адже зображення картини збільшене майже до розміру А4. І картина, безпомилково, «Дівчина, яку ти покинув». Праворуч від неї — те саме вікно заввишки в стіну, що показувала йому Лів, з якого відкривається вид аж на Тілбері.

Він пробігає очима уривок тексту.

Голстон спроектував цю кімнату таким чином, щоб мешканці прокидалися від сонячного світла. «Спочатку я вирішив обладнати вікна системою екранів, з огляду на тривалість денного часу влітку, — каже він. — Та, як з’ясувалося на практиці, прокидаючись природним чином, ми втомлюємося менше. Тож я так ніколи й не мусив скористатися ними».

Просто за дверима спальні майстра в японському стилі…

На цьому уривок-ксерокопія закінчується. Якусь мить Пол дивиться на нього, потім розвертається до свого комп’ютера і в пошуковій системі набирає: «ДЕВІД ГОЛСТОН». Нетерпляче вистукує пальцями по столу, чекаючи на появу результатів.

Учора було вшановано пам’ять архітектора-модерніста Девіда Голстона, який раптово помер у Лісабоні у віці 38 років. За попередніми даними, причиною смерті стала не виявлена раніше серцева недостатність. Повідомляють, що місцева поліція не вважає його смерть підозрілою.

Його 26-річна дружина Олівія Голстон, яка прожила з ним у шлюбі чотири роки і була поряд на момент смерті, наразі перебуває в родинному колі, що намагається втішити її. Працівник британського консульства в Лісабоні закликав дати родині оплакати покійного без втручання сторонніх осіб.

Смерть обірвала блискавичну кар’єру архітектора, відомого новаторським використанням скла. Учора колеги-архітектори вишикувалися в чергу, щоб віддати шану…

Пол повільно відкинувся в кріслі. Він пробігає очима решту статті, а потім перечитує лист, що надійшов від адвокатів родини Лефеврів.

…цілком недвозначна справа, яка навряд чи забере багато часу, з огляду на обставини… викрадена з готелю в місті Сент-Перонна приблизно в 1917 році, невдовзі після того, як дружину художника було заарештовано окупаційною німецькою армією…

Ми сподіваємося, що ТПП зможе довести цю справу до швидкого розв’язання, яке задовольнить усі сторони. Бюджетом передбачено певний грошовий резерв для компенсації теперішнім власникам, але цю суму не порівняти з орієнтовною вартістю картини на аукціоні.